Автори / Ольга Брагіна / Поезія Ольги Брагіної
Опановують сумніви, чи достатньо твій 3G smart,
потім картинка змінюється на небі
або за рогом, не вистачає карт,
я не той, хто тобі насправді потрібен, бебі.
Я не той, кого ти готова вголос читати там
і справді чекати на довгі аплодисменти.
Нікому риму твою ні на стілечки не віддам,
твій побудую храм, буду жити з ренти,
коли закінчиться пиво, буду топити лід,
що залишається після читання вголос,
що залишається з нами тут до і від,
перша незустріч, перший в кишені колос.
***
Нічого не залишається поза сумнівами, горішні
гостролисті картонні тістечка, стигне світ,
падають на бруківку солоні вишні,
і «киянин Ігор Сікорський винайшов вертоліт» -
напис в метро, ймовірно це добре для карми,
є куди прихилити спогади, нанівець
пішли усі спогади, граємо у нездар ми,
в усього повинен бути такий щасливий кінець,
такий один олівець хімічний на всю цю школу,
затягнуте оповідання «Як я прожив цей рік»,
водив у буфет якусь піонерку голу,
кохав до нестями її, потім врешті втік,
навздогін кричали мені: «Заберіть же решту»,
на кахель радянський летіли усі копійки,
помада, яку так таємно везли з Будапешту,
але повертатися справді уже не з руки.
Шануймося, вартість свою піднімаючи втричі,
на другому поверсі вибиті всі килими,
і відтиски їх залишаються нам на обличчі,
всі інші доходили згоди – чому ось не ми.
***
Весь час до рук твоїх потрапляють якісь першодруки,
автографи Брета Істона Елліса на пакунках соусу каррі,
марнославство тішить старий правопис, тремтячі руки
та інші прикмети відстороненості невдалі.
Як він кохав яку-небудь Люсі та їй купував цукерки,
просив нікого ось так не цупити, не завдавати шкоди,
робив усілякі припущення, каррі капав з виделки,
кохання не мало міцності, змивало всі перешкоди.
Кохання не мало міцності, його могли пити і діти,
надихатися знов Лаурою, іншими там зразками,
тому що насправді нікуди правди діти,
вона обростає віршами і казками,
звучить як «Панове, тримайтесь за поручні краще,
бо скрізь глибокі ущелини і каменюки наріжні»,
і кожного першого кидаєш напризволяще,
і всі вони хочуть бути з тобою ніжні.
***
«Гальмівні та рушійні сили правління династії Лунь»
кладеш собі на іспитах на коліна,
Басьо розбиває бруківку на сорок тисяч відлунь,
добігає кінця історія, друга зміна.
«Гальмівні та рушійні сили», роздерті навпіл, з колін
падають на підлогу, і трохи згодом
місто палає сяйвом арктичних реклам, і сплін
приходить до тебе у кров, підібравши з кодом
(під себе насправді ляльок би твоїх підібгав
і різні друкарські машинки та їхні каретки)
перелік обов’язків та невід’ємних прав,
які споглядають на тебе тепер з етикетки.
Ти міг народитись у будь-якій іншій норі,
дивитись на місто, та місяць би був цікавішим,
цукеркою м’ятною він миготів би вгорі,
шарівся принадами і ненаписаним віршем.
Нічого не треба, бо де воно справді було,
і місто проходить зеленим серпанком крізь вену,
мело і мело, де тепер твоє вічне тепло,
«нет, это зеленое більше уже не надену».
***
І ніхто не знає, хто в нас насправді мер,
і скільки кубів необхідно здоровим венам,
Ярослав каже: «Годі писати під Бродського, він помер
і похований, і заріс ялівцем зеленим».
Ярослав каже: «Площина прядіння залежить від якості коноплі»,
Марічка пише Дубровському про відмирання шлюбу,
закриті чати відбуваються у дуплі
родинного (жовті реклами на кінчиках) дубу.
Насправді ніхто не може сказати, чого воно там живе,
розповсюджує спам про кохання і рідкісні перли,
на спідницю стікає пиво твоє живе,
всі насправді закохані разом уже померли,
а тепер сидять в «Кофеїні» напроти PinchukArtCentre,
намагаються щось таке важливе собі згадати,
натискають “enter”, а в титрах насправді “end”,
золоті ошийники, білі осяйні шати.
***
Особливу увагу ми приділяємо черепасі Дарвіна,
яка прожила триста років у притулку для бідних,
набралася там різних нецнотливих термінів
на позначення металобрухту і аспектів тяжкої долі жіноцтва –
ніхто не любить непружну шкіру і плями на панцирі,
хоча туди завжди можна сховатись, коли сором тобі допече.
Особливу увагу ми приділяємо кошику Марії-Антуанетти
з квіткою асфоделем, було вже бажання його розсадити,
розсада росла на вікні, потім хтось зачепив, зів’яла,
пам'ять стрімка і куди вона тільки не пнеться,
щоб не тримати в собі твоє розпечене серце.
Особливу увагу ми приділяємо рухам ірландської дівчинки Соні,
стільки страждань від невдало зомлілих гормонів –
все це для нього, звичайно лише для мистецтва.
Тут ми були безпорадні такі недолугі,
а подивитись – розсудливі, гарні й рожеві.
Тут ми були тільки тінню того, що нам треба,
треба чогось (розумітимемо – безпідставно),
так і жили з цим бажанням, палким і гнітючим,
потім дісталися щойно розритої вежі.
Особливу увагу ми приділяємо ось…
***
Не можна виходити за межі ленінградських дворів-скель,
візерунчатих келихів і заміської млості,
там, де раніше трамваї, тепер розливають ель,
не потрапляють без коду за мури гості.
Там, де тобі не буде боляче, насправді марне живе,
марні втручання в цю плоть, що стікає снігом,
думаєш – можна зайти, а ніхто не живе
там вже давно, у наближенні зламаним кригам
важко сховати всі тріщинки і набуття,
досвід звеличення власної болі достоту,
справді ніхто не віддасть тобі власне життя,
соус для пасти і термін вживання для Сходу,
справді ніхто тут нічого тобі не віддасть,
не відкоркує останню без чверті на розі,
чорна, як ніченька, зовсім нестримана масть –
більше нічого побачити ми тут не в змозі.
Більше нічого сказати я тут не скажу,
бо для можливості щось невідоме сказати
треба відвідати цей магазин “Bobiju”
і до світанку твої рахувати карати.
***
Кинула пити каву, бо зранку
хтось весь час говорив: «Покинь»,
придбала для колекції ляльку-мотанку Веснянку
у цих чудових майстринь.
Переїхала до міста, де чугайстри і круки
перехожим миготять “nevermore”,
і ніхто не каже: «Візьми себе в руки,
бо ми всі тут так живемо».
Перестала чекати на листівки у мейлбоксі
«з днем народження, країно потвор»,
ти нарешті пройшла свою відстань, досі
перманентна лише “Londa Colour”.
Кинула пити каву, бо зранку
випадають зерна кавові з рук,
і не в змозі зібрати їх до сніданку,
і клює собі по зернятку крук.
***
Мій чоловік обожнює піцу, а мені залишаються масні плями.
Він взагалі красиве й корисне не любить як кайфолом.
Доки стемніє, читатиме вірші до прекрасної панни, крами
Виносять з полиць, бо в крамниці справді не лишиться місця двом.
Епістеміологічна непевність, гносеологічне зло, і скуль же бідна голота
Вивчає дію хлороформу і дихання протоплазм,
Бути поетом при світлі дня – це ж бо не робота,
Попіл і маячня, бережи сарказм
Для тих, хто цього вартий, бо вартісні речі важать
Того, щоб їх розмазали комариком по столі.
Твої коханки і натяки нарешті тебе розважать,
Не вистачить серця любощам і сіна в твоїм селі.
Її чоловік обожнює піцу, а мені залишається піна,
Бо насправді обожнюють піцу всі чужинці-чоловіки,
А потім приходять до тебе і кажуть: «Моя єдина,
Ховай почуття в кишеньках, бо не подадуть руки
Твої однокласники з сайту та інші колишні друзі,
Зберуться докупи і будуть пити портвейн
У вишневім садочку чи радіаційному лузі,
А ти будеш блимати оком, як леді Болейн,
І з твого шовкового рукава повипадають кістки і пір’я,
І різні інші речі, корисні в побуті та в житті,
А потім прийдуть зловмисники і підметуть подвір’я,
І серце твоє розпечене залишиться у смітті».
Додав Настічка 26 квітня 2012
Про автора
.
