Увійти · Зареєструватися
 
Потік Товари Статті Інформація

Автори / Юрій Семчук / му-му. Дія ІІ (песимістична)

Дія ІІ.
(песимістична)

Ява (ягідна). Літом, син умовив таки гайнути знову в Карпати. Набрав я невеличку групу з дітей місцевої «крутизни» (усього 2 дівчат і 6 хлопців, по 15 — 16 років). Злидарю — копійка, паничам — забава.

Гульня розпочалася у перший день походу: пестунчики «затарені півком, вінцом» від дбайливих батьків, так заврацали вагон, що ексцентричні пасажири мітинг устроілі на своїх полках, прийнявши резолюцію: «Шоб брігадір поєзда отцепіл етот сраний вагон с етімі атмарозкамі в тупік , а усєм парядошним людям, разумєєцца: компєнсацію прєдоставіл — у відє еСВе вагона».

******

Яремчанські пісковики лащилися сонцем, пороги поважно гуділи, гори хизувалися оксамитовими шатами перед новачками, що з бодуна, тільки й переймалися глобальною проблемою — у якому б ґенделику оттянуцца, чи, на крайняк, півком пабаливацца. Зареєструвавшись у КСО, перепланував маршрут так, щоб уникнути населених пунктів, сховавши від горян представників кам’яних джунглів.

На ночівлю стали біля річки Жонка. У групі мені був замісником студент-компьютерщик Женя. Досвідчений, учасник багатьох походів, однокласник Віктора-ліцеїста. Біля розпашілої ватри, що снопами іскор цілувалася з зорями, ми з Женею з ностальгією згадували минулорічні пригоди, срібний повник умістушився на крислатій гілляці смереки широко розкривши рота, зачудовано слухав наші баляндрасилки. Опівночі Женя почав мене розпитувати про релігійні течії, чорну, білу магію… мою бабцю (?!), місяць полохливо шастьнув гущавини. Ну, як реагує вчитель на запитання учня, інертно, — скрупульозно роз’яснюючи заданий матеріал. В якийсь момент відчув, що Женя не скільки питає од цікавості до утаємненого предмету, як перевіряє мене на знання останнього, і… повчає — я, поза бажанням, десь із годину прослуховував лекцію з окультизму. Євген, захлинаючись, ніби боявся, що хтось завадить, відав про свої контакти з представниками задзеркалля. Просив поради — як пересилити страх і залежність від нав’язливих «друзів». Я повчав, що не треба ніколи звертати уваги на вибрекеньки представників іншосвіту, по можливості брати на кпини різноманітні лякалки, і сміятися; так, так — при «контакті» зухвало сміятися прямо в їх гіпнотично-ртутні лика. Хоча й отримав за ту зухвалість, віртуально-зматеріалізованих ляпасів — сумованих в означеній реальності — покаліченим життям, але ж, врешті, бісяться вони, а не я. Найкращий же спосіб уникнути нечистого — не шукати стрічі з ним, а зустрівшись не лякатися. І по можливості брати на кпини.

— Романе Романовичу, ви не задавали собі запитання, як це я за годину до відправлення потягу приєднався групи, і головне, як я дізнався про похід? — перервав мої повчання Євген. Довга пауза здійняла на голові строчма волосся.

— Ми, звідси так просто не виберемося, ви думаєте я тут із доброї волі, — фаталістично продовжив юнак.

— Нас тут звели, щоб доказати силу нечисті. На коліна поставити. І не мене, я вже стою. А через мене — вас, рачки, до поросячого вереску, жахіттям упокорити. Вони ні перед чим не зупиняться, щоб доказати свою вищість, силу. Он — діти, вони тут не просто так, і син ваш — заручники. Чекайте великої біди. Чого ви посміхаєтеся, ми приречені. Чи й живі звідси виберемося… — одерев’янілими вустами шерхотів хлопчина, трясся.

— Що ви бачите? — похопившись випалив Євген мліючи від очиць вигулькнулого здоровезно-закривавленого місяця.

— Я? — довго вдивлявся хижого лика повника. Провалився прірви очиць: «Понад чорним гребенем лісу дрижав зблідлий місяць, від вовчого завивання пронизливо іржав кінь», — мене теж теліпало.

З гори замелькотіли ліхтарями наші пацани дровозбирачі. Лапате віття поряд прошипіло гадюками, стрельнувши в небо сноповищем розлючених іскор. Артем, друг мого сина, кинув поряд товстелезну корпачку, наблизився впритул, процідив крізь зуби:

— Ані так просто вас нє випустят!!! — Конь ржет, волки воют, мєсяц стонєт, лес малчіт! Чи й живі звідси виберемося?! Ха, ха, ха! — по холодній ртуті змертвілого лиця скакали криваві виляски багаття. Примарний силует розчинився в ночі.

— Ви чули, чули, ви бачили його обличчя, як його перекосило, звідки він знає, я ж вам казав, а ви кажете казочки! Бля! — приклікав хапаючись голови стогнав Женя. Зуби дзвінко клацали. Волосся запліталося в косички.

— Артем, Артем, іди сюди, — розчепірював що є сили не слухняні щелепи.

— Шо такоє? — єхидно злинуло гущавини.

— А!!! — заверещали дівчата, хлопці кинулися наметів — з темені лісу рухався у фосфоричному сяєві примарний силует.

— Га, га, га! — іржав.

У-у-у! — вовком завив.

— Шо, іспугалісь сцикуни!

— Артем прєкращай! Що ти ото блазнюєш? — якомога заспокійливо мовив.

— Как я вас разиграл, там, возлє рєкі пєнь трухлявий, ото я й намазався, — торжествував Артем.

— Краще повтори, що ти тільки-но говорив про вовка, місяць.

На якусь мить із лиця Артема зійшло фосфоруюче сяєво, на щоках заграв живий рум’янець, блідими устами кволо прошелестів:

— Шо, нічєго… нічєго я вам нє говоріл.. нє помню нічєво, — впав на коліна порачкуваши намета.

Звідти тільки й долинуло:

— Хрю!

Женя міцно затуливши вуха завив вискалившись місяця.

Ранком ми вирішили змінити маршрут, й зійти в гори з того місця, на котрому мали завершити похід. Коли дизель проїхав Лазещину Артем кинувся до вікна, потім до нас, заволав:

— Ми почєму на етой станціі нє сошлі!

— Ну ти бачив, сарвалса план бісівський, а! Звідки знаєш, прихвосню, де виходити, ти ж у горах вперше, — зневажливо випалив у відповідь Женя, цвіркнувши крізь зуби слиною у вікно.

Вийшли на станції Кваси. Попили квасної газованої водички прямо з цілющих джерел. Довго дерлися крутосхилами, петляли звіриними стежками аби обійти здирницькі єгерські пости, й страшенно втомлені, під вечір, видряпалися до будиночка лісника в урочищі Кевелів. Потомлені діти на горищі аж стогнали, впавши у запашне сіно. Вечерю готували з Женею, котрий усе накручував себе жаскими передбаченнями. Я просив змиритися. Що буде, то буде. Страшно було від слів Артема. А так, гори вони ж свої, рідні, прихистять. Тільки, якийсь черв’ячок шеберхтав у грудях докором-зневірою: «Як, то нас, в серці Материзни… нечисть пантрує».

Коли Сонце знесилено вчепилося верховіть, на фірі під’їхав вуйко. Хистка хода, блукаючий погляд, скинута з плеча, гвинтівка — нічого доброго не віщували. Добре що діти вже повкладалися на горищі.

— То хто будете? Документ давай. Маршрут. Я лісник. То моя господа. Чос тутка си стали, — ще з дороги загарчав дядько. Повертівши наш «маршрутний аусвайс» перед осолопілими бельками, вишкірився:

— А! — то ви маршрут змінили’с! Штраф! Десіть гривінь! З каждого! За каждий день що тутка буде’сте! Вйо — давай!

Запопадливо з Женею щось джерготіли-пояснювали вуйкові, котрий на те лишень приниження плювався, матюкався, й насолоджуючись приливами бубнявіючої зверхності гикаючи раз по раз, зригував:

— Або гроші, або вас тутка всіх перестрілію, — хапаючись кріса.

По його волохатих бровах неквапом повзла жирна воша. Вибаламошені очі од самогонки переливалися каламуттю божевільця, по звислим вареникам брунатних губ кволо зміючилася в’язка слина. Він рухнув у мій бік цівку ружа. І так мені ненависно-бридко стало. Така хвиля злості найшла, що й не зчувся як сокира викресавши іскри зі ствола, полетіла разом із гвинтівкою до фіри. Женя, з підскоку, зацюрпелив скотиняці п’яткою межи очі. Той розкинувши руки, полетів під колибу. Били його довго, мовчки. Усю лють й безсилля вкладали. Спротиву не чинив. Тільки й охкав. Потім затих. А ми гупали його розім’якле тіло жалібно підвиваючи. Злякані учні зіскакували горища, відтягували п’янички. Потім щупали у нього пульс. А не було… Вуйко захропів. Агонія. Рівно засопів. Фу! Живий. Зв’язали. Поклали у віз. Коня припнули. На світанку дядька розпеленали. Мирно собі спав. Попили чаю, поснідали, тай пішли собі в гори.

На полонині дзеленчала череда. З колиби виглядали коричневі од гарувань гуцулки. Ми попросили молочка. Тільки й кинули у відповідь нам:

— Гроші в гори має с’те лейби, то й купуйте си в нос по п’їть гривень за літер, і гривню за прокат бідону.

— Так у відро наше зразу і наливайте, — здивувалися ми. 

— Нє! А хто нам наллє! Понаїжжєли с’ти тутка, молоком ще їх поє. Курва мать, а гет звідника пішли’с, аби ми вас тутка не віділи, а то покличемо зараз чоловіків, вни вам такого молока дадуть, що кєрвами сцєти будете! — і закрили перед нами двері. Поряд проторохтіла сухотна корова, їй межи задніх ніг теліпалася жовта лента бичачого ціп’яка. Кип’ятіть молоко панове! Мілка мей — карпатська мать.

Сходження було важке. Вечоріло. На висоті 2 км, зі краю останніх кущів ялівцю красувався невеличкий майданчик із табличкою «Місце для стоянки». Там вже містушила намет група з 4 патлатих хлопців, як ми дізналися пізніше, з їх, розмов — студентів з Івано-Франківська. На дозвіл зупинитися поруч нічого не відповіли, але й не заперечили. Наші дівчата-старшокласниці: Альона і Сандра навіть спробували загравати до них, даремно. Дивно якось. Туристи в горах завше привітні. За чаєм ми гигикали, чесали анекдоти, іноді чувся мат. Укотре попереджував: «Почую, по пиці надаю». Але у шпани, звичка — річ непереборна. Був у нашій групі 12 річний Максим (кликали Педро), єврей, а пив, курив і шмаль смоктав. Зашуганий, хитрий, лінивий, за свою перманентну слизькувато-в’їдливу підлуватість отримував по заслузі, тільки й чути було: «Педро, Педро козел». Наші сусіди сиділи біля свого багаття, демонстративно блискаючи довжелезними мачете, недобре зиркали в наш бік. Мовчали. Холодний вітер проймав до кісток, ватра згасала, намети манили затишком й солодким сном. Всі розійшлися спати. Спокій, теплою ковдрою накрив очі.

Хтось боляче штурхав у бік, проганяючи астральні видива:

Ром Ранич, паслушайтє, шо оні говорят, еті студєнти, — нервово шепотів у вухо сусід.

— Банда! Банда! Я їх зараз всіх порубаю! Банда! Почекай, може вони ще не заснули, почекай троха. Шо тобі сі не терпе. Я їх ненавиджу, за всьо, на всі образи буде моя відповідь. Я їх порубаю, а потому буду гвалтувати, всіх, до єдного, без вазеліну. Чекай, спочєтку подивимосі де вни діли сокири.

По траві зашурхотіли обережні кроки, гострий промінь ліхтаря торжествуюче заскакав по наметовому нейлону. У дівчат почувся якийсь рух. Циклопічне око ліхтаря згасло. Голоси перемістилися знову до студентського намету. Задихаючись од страху, ще не вірячи почутому, обережно вислизнув назовні, висмикнув сокири з наплечника. Завмер. Може здалося спросоння. Маячня якась.

— Нє, я сказов, вже зараз йду рубати ту банду. Так, заходимо по-двоє, з боків каждої палатки, перерізаємо натяжки, в сліпу рубаємо й тєгинимо до обриву, метрів тридціть вниз летіти, в них нема шансів. Нє, кажу, треба скинути зраннє, аби ми сі спустили й добили хто ще жиє. І Миросько, вондика, хтів подуріти, най си потіше. Хи, хи. А, свідків нам не треба. Нас ніхто не відів тутка. Нє, йдемо зара. Йой любцю, мій пеніс так сі солодко встромив ти в стегно, і ти хочеш, цьомцю, мене проміняти на тих москаликів, почєкай, куди вни сі дінут, все й дно їм вже не жити. А ти ми краще файно зацюрпель. А потомика вже будемо кремсати мачете, розкошувати. Йой як я ті люблю, аж не можу, дай ти поцілюю. Чекай, ми будем ниніка голяка, чи в споднєх? Ій, то чо я сі в споднєх буду шоркатисі, я ті всього хочу відчути. Ой Мироську, ну я не можу. Ми по черзі будем, чи як. 

В мене щелепи так клацали, що здавалося по горам відголос скаче. «Тільки не панікувати, нікого зі своїх не будити, бо піднімуть галас, буде різня. Напад — найкращий захист. Я зможу. Я сам» — молився. Вужем виповз у ніч, жовта пляма свічки з намету студентів цупко тримала на брезентовому відлозі рухомий контур спарених, рачки, самців. Рвотний рефлекс смикнув нутрощі. Скорчений судомою вткнувся писком у траву. Содомський силует завмер.

— Вовк? Нє, сова. То почулосі. Ій, давай, зозулько. Словку, то чо ви тамка лижитисі, приєднуйтеся вже до нас, чи помініємосі, га. 

Аби не бачити ту скотарню зробив засідку у ялівці, біля входу до содомського намету. Дивлячись на зорі вмовляв себе рубати першого хто висуне голову, інших добивати через брезент.

Злягалися довго, з перервами. Масно тхнуло калом. Потім сперечалися «коли рубати банду», зійшлися на 5 годині ранку. Коли з’явилася волохата голова… я міцно заплющив очі і… отетерів. Не міг рухнути і пальцем. Тварі вийшли голі на вітер. Стояли на краю прірви, трясли геніталіями. За якихось пару метрів вкляк. Штовхнути!.. — не зміг. Скоти вернулися наметів. Переповз обережно до своїх. Розумів, що не зможу всіх геїв одразу покремсати, якщо нападуть, але на все воля Божа. У крижаному повітрі заклуботав міцний дух маріхуани. Це був кінець. Кинувся будити Женю. Пояснив все скоромовкою, тицьнув сокиру. Бідний Женя, слухаючи словесні приготування геїв до вбивства, влип спиною долівки, закам’янів. З його широко розкритого рота, як у повника, рвався німий крик. Глухе дзявкання мачете викривило простір. На чорному гребені лісу нагло запендючився голубий місяць, розливаючи довкруг смертельні краплі ртуті фатуму. Протяжно завив вовк, десь на схилі іржав переляканий кінь.

То був смертельний жах, поза яким зникає відчуття життя. Наші тіла готові до вбивства, похапцем покинули душі, і зверху, збайдужіло прислухали, як самці-студенти договорилися до того, що краще, на світанні звершити «святу кару». Часопросторові рамці розплилися. Зблякли зірки. Пірнув за гребінь лісу змарнілий місяць. Свинцеве небо заспокійливо лягло на шорсткі спини велетів-гір. Ми одубілі від страху й морозу поволі вертали свідомості. Не змовляючись пірнули у намети, просячи дітей швидесенько зібрати наплічники й тікати хребта, вони, зобачивши наші обличчя навіть не питали, чому, вискакували назовні й одним махом брали 400м вертикалі. Коли сонце проміннями торкнуло вершин, учні вжахнулися, голова у мене сріблилася нічним місяцем. Сумно посміхнувся — «аби тілько не голубилася». Виявилося, що ще троє хлопців усе чули, не спали, тримаючи в руках ножі, та від страху не могли й ворухнутися.

— Гори нас не приймають, бо ми дійсно — банда. Ніяких матів. Ведіть себе як люди, ми ж не звірі. Інакше звідси не виберемося. Згода? — просив дітей. До кінця походу (а дехто і після) аніхто не порушив клятву. Крім дівчат, вони не вірили в «наші казочки».

Аби перекусити, зупинилися у підсобці будівельників кучминої дачі (за свідченням єгерів), у заповідній зоні (!..), що на сідловині між П’єтросом і Говерлою. Коли йшли на штурм Говерли багаття пригасили, кинувши туди кубан, щоб тлів — іншим туристам до розпалу.

На Говерлі в очах дітей, вперше, побачив осяйну чистоту розбуджених янголів. Як ми скакали, раділи. А знизу по схилу дерся неба густий дим, горіли… дачні підсобки. Педро заліз на говерлянський хрест і кричав, що то він, коли ми пішли геть, накидав у костер сухих смерекових віт. Вітер довершив справу. Туристи з Польщі, прислухаючись одкровень:

— Кагда папа узнаєт чью я дачу спаліл — купіт мнє камп’ютер! Ура!!! — тікали з вершини бідні іностранци.

Гори ридали. І в день і вночі. Ми стояли на західних схилах Чорногори біля г.Туркул. Ні одної групи туристів не зобачили. Зате приходили якісь підозрілі вуйки, ми думали що то нас шукають після побиття лісника, тому зустріли їх з сокирами. Ті, з віддаля спитали нас чи не, бачили ми іноземців, ретирувалися. А перед світанням по нашим наметам стріляли. Кулі просвистіли вище. Ми чекали цього. Нікого не треба було будити, схопивши наплічники, сховалися у гущавині. Від наметів чуличся приглушені гуки. До світання просиділи під дощем. Коли розвиднилося, вгледілися, — наметів вже не було… По серпантинам доріг порубаного схилу гоготіли вниз бурхливі ріки, ми тікали од понівечених, злютованих з гір навпростець. В селі Говерла, що біля Лугів, попросилися в крайній хаті перечекати негоду і заночувати. Ґаздиня, бабця років 70, погодилася за всі наші харчі пустити нас у стодолу. Її 15 річна онука нудно клянчила гроші. Бабця затопила піч, запропонувала просушити парадний одяг для виходу у місто. Ми всю ніч не спали, бо остання. Традиції порушувати не можна. Ревіли сердючкино-бздючну попсу. Цивілізації вертали.

Коли кинулися з ранку одягатися… речі з хати зникли, разом із бабцею. Рейс на Рахів о 7 ранку один на добу… В Рахові звернулися в міліцію, начальник відділку кричав на нас, «чого ми поперлися до схилів Чорногори, ті ж давно контролюються бандами грабіжників, що нападають на туристів, а бабця наша, не перший раз таке витинає, обновлюючи гардероб своєї дорогоцінної онуки». Міліціянт просив заяву не писати пообіцявши посилкою прислати речі (звісно — не дочекалися). Потяг на Львів відправлявся за північ. Після шести важких днів цивілізаційні знади здавалися казковими. Дешеві ресторанчики, смачна кухня, до вечора разів із п’ять похарчувалися. Наші дівчата «попросившись у туалет» за якусь годину примудрилися у ресторані, за рахунок місцевих бандюків бухнути, ті вимагали продовження свята, або грошової компенсації за нездійсненні бажання. Близько півночі до мене, на вокзалі, почав лізти якийсь п’яний тип викликаючи до бійки, отримавши запотиличників, зник. Потім три обкурених наркомана причепилися до Жені, штурхнули мене, вдарили сина, і пішло поїхало, дівчата верещали, із зали очікування до виходу мчали пасажири. З доходягами ми справилися швидко, але до вокзалу, через площу, неслося стадо голомозих биків. Якийсь чолов’яга, тікаючи, біля вхідних дверей, вихопив посвідку, й аби почули нападники, крикнув нам, що він офіцер служби безпеки, і вже викликав спецназ. Бритоголові зупинилися біля входу. Не, тому що перелякалися, через великі вікна нам було добре видно як раз по раз, вискакуючи з червоної «дев’ятки» ними керували три ґевала років тридцяти.

— Я їх бачив, вони сиділи за сусіднім столиком у кафе «Едельвейс», — Євген легким порухом голови вказав на вже спільних знайомих.

— Так, дівчата, сховалися за рюкзаки! Хлопці, підтягуємо лави до виходу, барикадуємося, готуємо сокири, б’ємо з пляшок розочки, тримаємося купи, — кидав нервово команди. Бики кружляли біля входу, спостерігаючи за нашими приготуваннями. Нарешті, із мого мобільника вдалося додзвонитися по номеру 02, відгукнувся черговий, я пояснив ситуацію, пообіцяли приїхати. До відділку було метрів 300. Набрав швидку, сказав, що на вокзалі великі жертви, стеля обвалилася; пожежникам — вокзал горить. Ґевали щось задумали, почали віддавати бикам короткі команди. Я просив буфетниць сховати дівчат, викликати міліцію, тітки, огризаючись, згребли з вітрини закуску й закрилися в підсобці. У віконце крикнув касирці щоб викликала начальника вокзалу і лінійну міліцію. Злютована дівка відкинула, що командуватиму в себе дома, на москальщині.

— Дура, тебя до смерті будут сніцца окровавлєниє девочкі й мальчікі, — заревів Женя і рубанув сокирою по решітці, посипалося скло. Дівка коротко писнувши, вискочила з приміщення.

— Так, хлопці, б’ємо й перевертаємо все, що можна, хай краще за хуліганство посадять, аніж…

З мосту вдарила фарами колона авто. Нарешті. Ґевали поспішно газонули на «дев’ятці» із площі. Вантажівка і «бобик» завернули… у лікарню. Нам пізніше сказали, що то єгер свою дружину привіз у роддом.

Ґевали знову вигулькнули. Замелькотіла бритоголова шпана. Я постійно набирав номер міліціянтів, а звідти тільки й чулися довгі гудки. Уже минуло 2 години облоги. П’яні бики насідали на двері. Відкинувши дипломатичні реверанси зателефонував дружині і знайомим, наказав негайно повідомити у всі вищі інстанції Києва й Дніпропетровська, аби передали в Ужгород, що на Рахівському вокзалі «разярьонная толпа руховцев масово убіваєт есдепеуошніков». Через хвилин 10 до вокзалу, на босу ногу в тапочках, мчали міліціянти, ми й не думали, що їх так багато в цьому маленькому містечку. Пообіймавшись-поцілувавшись з ґевалами, мєнти, нічого нам не сказавши за погром, оточили з усіх боків, відвели до поїзда. Ми тільки й спостерігали з вікон, як із темних провулків люди з клунками, крадькома, перебіжками пробиралися потяга.

******

Коли поїзд під’їжджав Львова, мовчазний сусід по купе, хлопець років 20, скоромовкою проговорив:v — Ви нічого не подумайте, люди в Рахові добрі, а не помогли Вам, бо бояться, ви поїхали гет, та й всьо, а нам тамка жити, міліція з бандитами за одно, ви перші хто вчинив опір бикам, вони без проблем забирають у туристів гроші на общак, ну, деколи поб’ют трошка, і то тільки українців, іноземців не чіпают, міжнародний скандал, та вони й так всьо віддают, а так, розумієте, немає в нас роботи, молоді нема де подітисі, провда туристів всіх розігнали, нема вже кого грабувати.

******

Діти по Львові гуляли збившись до купки, шарахалися людей з гуцульським діалектом, рефлексивно втягуючи голови в плечі.

******

У Дніпропетровську, на пероні вокзалу, попавши в обійми батьків, діти ледь стримуючи сльози, клялися, що відтепер будуть вчитися добре і слухатися і, взагалі, так скучили за ріднесенькими, що більше нікуди, ніколи й нізащо не поїдуть. Мені було соромно, я розумів, що мимоволі втягнув дітей у страшну гру. Добре що живі залишилися. Поклявся, що більше в Карпати не поїду, ніколи. І син не проситься, тільки й зізнався, що не спав у ту страшну ніч. А ще я помітив, коли Руслана у своїх кліпах «дико танцює» — Валера панічно смикаючи дистанційний пульт «тікає на другі канали», а там, всюди — кривавище. Зате телевізор став менше дивиться. То Вам, ще не «освяченим лезом» справжнього, а не вітуально-телевізійного отморозка, — кортить побільше крові. Нічого — ще нахлебчетеся. Доном буду.

******

Недавно зателефонував Вітя, сказав, що ось видерся на дах від налинулого ліричний настрою, тому вітає мене з придбанням нового мобільника… Через декілька хвилин прийшло повідомлення від Жені, про те, що хоче терміново приїхати в гості з дуже цікавими людьми. Я ввічливо відмовив «всіх в сад». Але звідки вони дізналися про мій новий номер телефону, придбаний учора, я ж оту sim-карту з шістками викинув… На горищі дитинно завив пугач, жалібно дзявкнула шибка, я виглянув у вікно — повний лик посинілого місяця німокриком бився у запотіле скло на котрому було виведено із зовні: му-му

******

Шкода, все вище описане — не виплід хворобливої фантазії. Я би мав приємність дізнатися, що хоч хтось не повірив у цю маячню. Тільки не їдьте тоді з дніпропетровськими тінейджерами в Карпати і не зазирайте в посинілі очиці зляканого повника.

******

PS. При написанні цього оповідання текст зберігався на декілька дискет, бо, мав придибенцію постійно зникати, а на завершення посипалися кластери вінчестера.

8.04.2004

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Родився у минулому столітті в місті Добропілля селища Бєліцке, Донецької області. Життєскнію у фантомному місті Січеслав. Учасник, ветеран, член, братчик, герой національно-визвольних змагів часів пєрєстройкі.

 

Коментарi

15 жовтня 2006

Klas!!!!! :):):):)

15 жовтня 2006

Скажу чесно, коли починала читати, перші абзаци йшли так туго, ледве не закрила сторінку, але потім розійшлася, що хоч за вуха від монітора відтягуй - дуже захоплююче у вас вийшло.Захотілося в Карпати, потім різко розхотілося і вже кортіло тільки спостерігати зі сторони. Вперше задумалась над тим, що я й справді теж "представник камяних джунглів". Вважаю, що зовсім недаремно провела час, читаючи вашу прозу. ДЯКУЮ!

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска