Автори / Світлана Поваляєва / Уривок з «Небо кухня мертвих»
........Він вирішив ще раз випробувати мою «пацанячість», до слова, робив це повсякчас нашого спілкування, тобто, приблизно півроку. І тоді розповів таке, що зазвичай люди про себе ніколи нікому не розказують. «Я любіл ету дєвочьку,» - почав… це історія про чоловічий інстинкт самозбереження, я так розумію.
Він любив цю дівчинку, її звали Галя. Він тоді зістрибнув з промедолу, втратив свою кохану Жиґу, бо вона зістрибувати ніфіґа не збиралася і до стрімкого наближення смерти ставилася спокійно і навіть з певним ґотичним піднесенням. Двоє вірних Жиґиних пажів - Йог та Урі намагалися його втопити, але Жиґа в останню мить розтурсала у собі закохану жінку і передумала. Просто побажала йому щастя, продала свій маленький синій байк і зникла. Він казав – померла.
І тоді він вчинив відчайдушно: почав здоровий спосіб життя в компанії місцевих альпіністів. Галка теж була альпіністкою. І я зараз не згадаю в яких горах щасливо завершився етап здорового способу життя цього франкмасонутого ґопніка, яка, зрештою, різниця, де саме ледь удруге не завершилося його життя. Яке вже тут, між нами, здоров’я. Штормове попередження.
Вони застрягли. Загубили маркування. Збилися зі стежки. Розгубили свої кольорові стампи. Заблукали удвох. Бо самозакоханий романтик випробовував Галчину любов у такий для нього звичний екстремальний спосіб. Насправді отакі от псевдомачо заслуговують на невідкладну ін’єкцію цианістого калію без суду і слідства. Але всім жінкам, котрі любили цього збоченця, було не більш як двадцять, тож загіпнотизувати їх якоюсь ґотично-масонською маячнею не складало жодних проблем. Силу, чи пак «маґнетизм», як любили висловлюватися окультисти і декаденти, він дійсно мав. У безтямному гайнуванні цієї сили полягала його цілковита пересічність - ми всі так чинимо. Забиваємо цвяхи цейсівськіми мікроскопами, варимо пельмені у Ґраалі, підтираємося папірусами жерців й саванами фараонів. Мабуть, це і є той короткий етап нашого існування, коли ми живем тут і зараз, не продукуючи жодного майбутнього, бо думки ще не переважають нагального бажання.
Навряд чи я змогла б так любити, але, опинись я на Галчиному місці, пішла би за цим довбойобом навіть попри страх - лише з погорди. Просто у жінок інстинкт самозбереження, якщо і вмикається, то тільки дитиною, а у чоловіків цей найпервіснійший інстинкт вмонтовано в кожну клітину тіла прісно і повсякчас.
Хурделиця дужчає щомиті. Вітер збиває з обмерзлої гори дурних комашок з їхнім кумедним знаряддям для подолання й приборкання величі Всесвіту, з їхніми зворушливими скобами, стропами, страховками, кілками, кішками й нейлоновими мотузками - протезами спротиву, реманентом беззахисності. Так і не здолавши вершини, двоє вар’ятів якось вже скочуються навскіс до підніжжя, бредуть у сніговій каші навмання і невідь скільки часу, і врешті наштовхуються крізь більма оскаженілого світу на якусь дерев’яну стіну. Сліпо навпомацки рухаючись уздовж, знаходять одвірок і заповзають досередини якогось бараку. І це видається перемогою кохання над боягузтвом альпіністської зв’язки, над стихіями (ага, перемогою розуму над здоровим ґлуздом), і взагалі: настав час коліноуклякнення людського убозтва перед Директорами Світу, перед Майстрами - котіться, колобки, вмикайте свій Discovery.
Наразі не лякає навіть зловісне зникнення кружалець сухого спирту - ба, зринає мара Екстремального сексу! Миґцемbullshitфффффффф.
І тут Галка якось ганчір’яно падає, моторошно вивернувшись у ляльковій судомі. Як вона взагалі рухалася аж до цієї химерної стіни цього химерного крижаного прихистку? Мабуть, під гіпнозом кохання та анестезією больового шоку: у неї зламана нога. І тепер, коли стіни поглинули половину децибелів могильного блеку завірюхи, Галка врешті чує голос власного тіла, виття сигналізації всередині юного біоробота, ґало електрозварювання, перші скрипки бензопилок, Моцартівські бормашини, ковадла Баха і Ваґнера, Death і Obituary рвуть непідконтрольну, чужу на дотик цератову ногу. Кінцівка.
Мого прекрасного знайомця ситуація лише містично одухотворює, пригода («пригода», блін!) нарешті розтрощує у його пост-промедольному ч/б офсайті хворобливі кольори чогось живого і захопливого, не згірше за анальний секс. Гаразд, герою, ти не зможеш розкласти багаття - ти зігріватимеш бідолашну покалічену куріпку - ні! Не своїм тілом! - Силою Власного Духу! Я ж кажу: ін’єкція страти без суду і слідства.
Навіть якби тоді, коли все це сталося, мобільний зв’язок був поширений як нині, це нічого не змінило б - навряд чи такі місцини придатні для існування хай і найпотужнішого роумінґу. Годинника нема принципово - закохані ж бо за часом не стежать. Закохані просто лежать на обмерзлій долівці, припадають злим колючим снігом, що залітає крізь знестеклені шиби і марять.
Герой наш розуміє - що далі то потужніше: вони обоє просто романтично замерзнуть тут удвох, не дочекавшись, поки їх розшукають друзі. І тоді герой наш(-ого!) часу вирішує йти по допомогу. Сам.
Він усвідомлює, що може замерзнути, але принаймні буде рухатися, діяти, рятувати життя, вірячи у власну витривалість і близькість якогось людського помешкання. У свою витривалість при цьому він вірить не аж настільки, аби тягнути на собі покалічену Галку. Він залишає її, вже сонну від морозу, знерухомлену там, залишає хутко, тікаючи як злодій, сповнений розчуленням, кутаючись у тоґу самовиправдовувань і самозаспокоювань. Він гулькає у завірюху, щосили переконуючи себе, ніби чинить як справжній мужик: не розпускає елеґійні нюні поруч з коханою в останні години її життя, обирає дію і віру в успіх. Принаймні у половину успіху: він виживе! Його крик голосніший за гурчання вітру, улазливий шквал високих частот снігу, його крик резонує з лавинами і сягає тих вершин, до яких вони не долізли з Галкою, його крик захоплено пожирає стихія, регочучи під ногами вільного каменяра і колишнього опіатника камінням і кригою: Я ХОЧУ ЖИТИ! Я ВИЖИВУ! Я ХОЧУ ЖИТИ!
Він добрів до людей і впав непритомний. Не вимовивши ані слова. Він вижив.
Отямившись, він сказав людям, що там, в бараку лишилася покалічена дівчина. Люди її знайшли. Хоч і шукали навмання самотню, позбавлену тепла і підтримки істоту, котра вже нічого не могла випромінювати у Всесвіт, хіба що - як останні згасаючі у космосі сигнали - байдужий відсторонений відчай, - все ж знайшли. Зустрілися над її трупом з її друзями-альпіністами.
- Я зробив все, що міг! - Закінчив свою розповідь мій знайомий.
- Нікому про це не розказуй. - Сказала я.
- Я тебе хочу. - Сказав він.
Мене гребло. Мабуть, він знову мене випробовував: жінка, що бридитиметься його після усього відверто розказаного, не варта його великої любові і його розенкрейцерських таємниць.
- Піду я додому. - Сказала я, хоча йти мені абсолютно не було куди.
Додав Art-Vertep 24 грудня 2007
Про автора
Світлана Поваляєва народилася у 1974 році. Закінчила Інститут журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація – телевізійник), працювала на телеканалах СТБ та «Новий», у журналі «ПІК» т
