Увійти · Зареєструватися
 
Потік Товари Статті Інформація

Автори / Ната Марченко / НІЧНА КАЗКА

ЗАГУБЛЕНА ІСТОРІЯ

На перехресті доріг стояло старе-старе Місто. І як у всякому давньому місті там мешкали привиди. А треба вам сказати, що, що б ми там про привидів не думали, вони дуже схожі на людей. Так само, як і у нас, бувають привиди бабусі і дідусі, привиди тата і мами і, звичайно, привиди-діти. Хоча Місто було старезним, маляток-привидяток там мешкало чимало. В кожній поважній родині було двоє, троє, а то і п’ятеро привидят, і всі такі ж самі непосидючі, як і звичайні малята.

На пошті, на головній площі Міста, під самим дахом на горищі мешкала родина привидів. Батько працював на пошті нічним сторожем, бо, як всім відомо, привиди працюють вночі, а вдень сплять. Мати виховувала чотирьох дочок і трьох синів і була така заклопотана тим, щоб нагодувати, напоїти, уроки перевірити, білизну випрати і підлогу підмести, що часу на догляд за найменшим привидятком-дошколятком майже не залишалось. Тож не дивно що при такому житті однієї ночі Привидятко загубився.

Не те, щоб він зовсім не хотів заблукати — хотів, але лише трошки. Просто щоб вдома за нього похвилювались, а, коли він знайдеться, від радості подарували льодяникового півника. Але блукав Привидятко так старанно, що в другій годині ночі вже геть не знав, де опинився. А то було дуже невдало, бо щось йому підказувало, що в разі, коли невідомо-де загубився, не попередивши батьків, льодяника тобі ніхто не купить, скоріше ще й насварять. То ж треба було щонайшвидше відшукувати свою домівку на горищі почти.

А як найлегше відшукати свій дім? За адресою. Шкода тільки, що адреси Привидятко не знав. То може можна було б послати листа, той би прийшов на пошту, і тато знав би, де шукати свого сина. Але Привидятко не знав, де знаходиться, тож такого гарного листа відіслати не міг. До того ж, у нього не було марки, а без марок листів не буває, це він знав дуже добре. Що ж робити?

Привидятко подумав, що найкращім рішенням буде сісти і заплакати. В усякому разі, вдома це завжди допомогало, і він вже майже розплакався, коли побачив перед себе кошеня(як ви знаєте, коти — тварини нічні і у свої мандри йдуть зазавичай вночі).

Це було дуже миле Кошеня, все сіреньке і пухнасте, з дивними блакитними очима. Воно трохи постояло, зцікавістю роздивляючись, що за істота перед ним, потім мило муркнуло і привіталось.

— Добра ніч, — відповіло Привидятко чемно, як його завжди тому вчили мама з татом. — Ти такий дивний, — сказало Кошеня, — наскрізь тебе видно геть усе, що є в тебе за спиною.

— У нас, привидів, завжди так. Це дуже зручно, коли ми збираємося докупи на яке-небудь свято, виставу або концерт. Видно всіх артистів, як би далеко від сцени тине знаходився і якого б малого росту не був.

— Так, дійсно, дуже гарно придумано, — погодилось Кошеня.

— А що ти тут робиш? Тут же бо ніхто не виступає. До того ж ти сам-один і збирався плакати, а на концертах ніхто не плаче, дуже розумно додало Кошеня.

Привидятко відразу ж зробив вигляд, ніби і не збирався плакати, а просто йому щось потрапило в око:

— Тут немає концерту. Я тут заблукав і загубив свою пошту.

— А нащо тобі пошта?

— Бо я там живу, — відповіло Привидятко.

— А пошта — це такий гарний будиночок із синьою скринькою? Тоді я, певно, знаю де ти мешкаєш.

Привидятко дуже зрадів, схопився на ноги і запропонував:

— То ти мене проведеш додому?

— Звичайно, — великодушно погодилось Кошеня. — Це дуже близько.

І справді, вже через півгодини вони стояли перед невеличким будиночком з червоним дахом і синьою поштовою скринькою на розі.

Привидятко уважно обдивився будиночок з усих боків, а потім зажурено сказав:

— Це не моя пошта.

— Чому? — Здивувалось Кошеня. — Ось, дивись, синя скринька.

— Так, скринька є, але будинок не той. Я не на такій пошті живу, — тут Привидятко знов подумав, що непогано було б заплакати. Саме вчасно. Але Кошеня відволікло його.

— А може ти зовсім і не на пошті мешкаєш, а де інде?

— Чому це не на пошті? На пошті! Там написано:"Пошта". Мені мама читала, — образився Привидятко. Тепер настала черга Кошенятку задуматися. Воно сіло поряд із засмученим приятелем і почало вмиватися(ви ж знаєте, що кішки завжди вмиваються, коли не знають що сказати).

Кошеня вмило свій писок, потім хвостик, потім шийку, потім праву передню лапку, ліву передню і хотіло вже переходити до правої задньої, коли хтось згори привітався:

— Добра ніч.

— Добра ніч, — відповіло Кошеня і подивилось вгору.

— Добра ніч, — озвався і зажурений Привидятко і теж подивився вгору.

Вгорі, на гілці яблуні, висів Бузковий Кажан. Навіть не кажан, а Кажанчик — з великими вухами і маленьким носиком.

— Добра ніч, — повторило Кошеня.

— Щоправда, не дуже, — додав Привидятко.

— Чому ?- запитав Кажанчик.

— Бо я загубився.

— То що ж в тому недоброго? Навпаки, це дуже весело, а до того ж, коли нарешті знайдешся, то завжди можна розраховувати отртмати льодяникового півника від тата і мами, а коли пощастить, то і від бабусі і дідуся, — повідомив Кажанчик.

— Але він загубився по-справжньому і тепер не знає, де його пошта, — пояснило Кошеня.

— То він працює на пошті? — Кажанчик замріяно примружив очі. — Це бажання мого життя — бути листоношею на пошті. Я завжди уявляю собі, як би мені личив золотий герб Міста на кашкеті листоноші і велика сумка. Я міг би цілісіньку ніч розносити листи і мені було б не важко вкидати їх в скриньки навіть на четвертому поверсі, навіть на горищах(як ви помітили, то був дуже балакучий кажан). А чи не міг би він взяти мене на свою пошту листоношею? — чомусь до Кошеняти звернувся Бузковий Кажанчик.

Але відповів йому Привидятко:

— Це не я працюю на пошті, а мій тато. Я там тільки живу на горищі. — А, може, твій тато взяв би мене листоношею?

Було видно, що Кажанчику сподобалась ця ідея, він навіть трохи помахав крильцями від задоволення, що так гарно все виходить.

— То полетіли, я зараз же в нього спитаю!

Кажанчик впав з гілки і полетів по вулицях, бажаючи щоякнайшвидше здійснити мрію свого життя. Привидятко і Кошеня з усіх ніг побігли за ним.

І, оце так диво!, через хвилину вони вибігли на площу, де за фонтаном із заспаними рибами Привидятко побачив свою рідну пошту.

А перед поштою стояли тато-привид, мама-привид і шестеро діток-привидок: четверо сестер і двоє братів.

Привидятко підбіг до родини і засоромлено зупинився перед матусею. Кошеня чемно сіло в сторонці, а Кажанчик зачепився лапками за перетинку букви "Ш" і сказав:"Доброї ночі" — що на превелике Привидяткове щастя і відволікло увагу тата-привида.

Довго чи недовго, але зранку, коли в місті прокинулись перші двірники і перші трамваї, Привидятко мирно спав в своєму ліжечку, вкутаний улюбленою ковдрою. Поряд з ним, на краєчку подушки, вмостилося Сіре Кошеня і вдоволено муркотіло, присипляючи всю велику родину. А під стелею, поряд з великою поштарською сумкою, в яких листоноші розносять листи по будинках, спав Бузковий Кажанчик, який навіть вдень не зміг розстатися з золотим гербом Міста, який носять всі поштарі.

КЛАД

Найкращим в старих містах є те, що там дуже багато кладів. Клад можна знайти будь-де: в глибокому підполі, замурованим у напівпорушену стіну, в норі під старезним дубом, на горищі в глиняному горщику або в скриньці під сходами. А знайти клад, як ви знаєте, дуже вдалий спосіб придбати щось потрібне, чого тобі давно не вистачало. В кладі можуть бути скляні різнокольорові кульки, мідні і срібні монетки із зображенням птахів, веж і старовинних вітрильників, або стерті підкови, яскраві намиста і різноманітні склянки і скриньки.

Отже, одного чудового вечора, Привидятко і Сіре Кошеня умовили Кажанчика, що цієї ночі зовсім не обов’язково працювати.

— Один раз можна лишити листи, щоб їх відніс зранку поштар! — казало Кошеня.

— Ми ж давно вже домовлялися, що якось підемо шукати клад! — Нагадував Привидятко.

І Бузковому Кажанчику не лишалось нічого іншого, як зняти свою улюблену поштарську сумку з листами ( але не кашкет із золотим гербом Міста! ) і разом з друзями вийти на площу перед поштою.

На небі сяяв місяць. Навколо нього позбиралися зграйки зірок і хмарок. Ніч обіцяла бути чудовою. В таку ніч просто неможливо буде не знайти кладу.

Треба було вирішити, в якому боці кладів найбільше. Кошеня казало, що, звичайно, на півночі — бо якщо там сховати пляшку з молоком, воно у холоді довше буде свіжим. Привидятко хотів йти на захід, щоб ніч довше не скінчалася і пригода була якомога довшою. Але Кажанчик поклав край цим спіркам. Йти треба на окраїну, в найстарішу частину міста, де ще залишились руїни Кноського палацу, римського акведуку, великих візантійських храмів і навіть декілька величезних каменів від єгипетських пірамід.

Отже, в дорогу!

Мандрівники йшли по вулицях Міста, повертали на перехрестях направо, потім наліво, знов наліво і знов направо; дерлись вгору і спускалися вниз по крутих стертих сходах, проходили крізь таємничі парки, засаджені деревами, які вже давно відсвяткували своє сто-, двохсот-, а іноді і п’ятисотріччя.

І от, нарешті, перед ними казкова країна старезних будинків і храмів. Вони такі старі, що навіть привиди тут не живуть — надто вже дме крізь щілини. То де , як не тут, шукати клад?

Несподівано Кажанчик з радісними вигуками полетів кудись вбік і через кілька секунд повернувся із іншим кажаном. Він був зовсім маленьким, але з дуже великими очами і вухами. Цими вухами він весь час ворушив, прислухаючись.

— Це мій друг Вуханець! Це Привидятко і Сіре Кошеня! Я тепер справжнісінький поштар! Наші бабусі поряд живуть! — намагався все одночасно розповісти всім присутнім Бузковий Кажанчик. — Я тепер живу над поштою! Він тут живе! Це Привидятко зробив мене поштарем!

Все такий же балакучий! — сумно перебив Кажанчика Вуханець, — Доброї вам ночі.

— Доброї ночі, — чемно привітались Кошеня і Привидятко.

— А ми прийшли шукати клад. Ти випадково не знаєш, де тут може лежати який-небудь клад? — все так же захоплено кричав Бузковий Кажанчик, — Нам терміново потрібен клад і якомога кращий!

— Старовинний, — попрохав Привидятко.

— І з мисочкою молока, — додало Кошеня.

— І, напевне, не дуже далеко, щоб встигнути до ранку повернутися до дому, — вирішив уточнити Вуханець.

— Так! — погодились з ним друзі. — То ти знаєш такий?

— Я знаю багато різних кладів. Недавно я знайшов дуже корисний клад. Там було шість картоплин і ввечері я зробив собі картопляники. Дуже смачні були.

— Ні. Нам потрібен не такий клад. Ми б хотіли знайти клад із скриньками з коштовностями, скляними кульками і монетками, — повідомив Привидятко.

— І з мисочкою молока, — не здавалося Кошеня.

— Ну що ж. Пішли, щось вже знайдемо, — і Кажанчик рішуче полетів вперед.

Він без пояснень проминув будинок, прикрашений кучерявими лев’ячими головами. Потім другий — з різнокольоровими вітражами. Третій, зі стін якого на мандрівників із цікавістю дивилися намальовані птахи.

Перед четвертим домом Кажанчик затримався. Тріпочучи крильцями він почекав друзів.

— Мені здається, що тут має бути клад!

— Чому?

— Бо тут дуже низьке горище ( а ви ж знаєте, що найбільше кладів заховано на горищах). Ніякий поважаючий себе кажан не залетить на таке низьке горище, а, отже, і не побачить кладу. Дуже хитро вигадано, — пояснив Кажанчик.

Шукачі уважно подивилися на будинок. Він був із сірого каменю. Вікна, як гардинами, заплетені павутинням. На другому поверсі балкон з кованими гратками і слухове віконце без шибок на горищі. Можливо, Кажанчик знає, що говорить?

— Ну що, йдемо! — Кажанчик не вагався.

Вони з Вуханцем залетіли в віконце, Привидятко піднісся і зазирнув всередину. Поряд із ним на підвіконні прилаштувалося Кошеня, яке залізло по водозливу.

Всередині стояла величезна скриня і пурхали два кажана, дражнячи друзів:

— Ну, чого зупинились? Боїтеся? Струсили? Весь клад нам дістанеться!

Привидятко з Кошеням перезирнулись і сплигнули на підлогу. Загальними зусиллями відкинули важку кришку і зазирнули до скрині.

На дні лежали якісь планочки, різнокольоровий папір і нитки, скріплені між собою. Обережно вийнявши всю конструкцію із скрині, друзі знайшли під нею лист цупкого паперу, на якому щось було написано дрібненькими літерами. Читати, як найбільш освіченому, доручили Бузковому Кажанчику. Відкашлявшись, той урочисто виголосив:

— Це летучий змій. Він літає до хмар. Ним можна посилати листи з діркою посередині. У нього є хвіст з сімнадцятьма бантами. Кінець нитки треба прив’язати до землі. Запускати коли вітер.

Кошеня не приховувало свого розчарування:

— А де ж молоко? Або хоча б кольорові скельця — хочу мати намисто!

Привидятко і Вуханець не знали, що подумати. Зате Кажанчик був у захваті. Він літав по всій кімнаті і репетував:

— Тепер у нас буде пошта до неба! Єдина в Місті! Я буду на ній начальником пошти! А ви ще не хотіли йти шукати клад. Якби не я, ви б і зовсім вдома сиділи і ми не знайшли цього чудового поштарського приладу і ніколи не дізналися, як відправляти пошту на небо. А тепер ми запустимо цього летучого змія якнайшвидше. Привидятко, берись за той бік! Ти, Кошеня, за цей! Ми з Вуханцем візьмемося тут. Несіть обережно! Не смикайте!

Кажани взяли паперовий чотирикутник за два кінці і, обережно розправивши довгий хвіст з сімнадцятьма бантами, підняли в повітря. Кошеня швидко побігло вулицею, тримаючи в зубах сувору нитку, прив’язану до легкого дерев’яного каркасу. А Привидятко нісся поряд, міцно тримаючи котушку, до якої ця нитка була прив’язана.

Кавалькада пробігла однією вулицею, повернуло за ріг, потім ще один, і коли на протилежному краї площі стало видно будинок із написом «Пошта», змій полетів. Над ним літали Вуханець і Бузковий Кажанчик і кричали «Ура!». А Привидятко під наглядом Кошеняти міцно прив’язав кінець нитки до вершечку флюгера на даху пошти. Потім він спустився вниз і причепив коло дверей власноручно написану табличку: «Відсилаємо листи хмарам, зорям і птахам. Абсолютна надійність. Звертатися коли дме вітер до Бузкового Кажанчика».

Відчуваючи велику втіху від такої вдалої ночі, Привидятко подивився вгору, щоб ще раз насолодитися виглядом яскравого змія, і помітив, що вже почало світати. Ніч пошуку кладів закінчилась. Залишилось тільки сказати «Спокійного дня» Вуханцю і забратися під улюблену ковдру в своє ліжечко під самим дахом.

ПОДАРУНОК НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
(присвячується Саші)

Кажанчик вже півгодини спостерігав за цією дівчинкою: ця біленька, кучерява істота вилазила на горище кожного наступного будинку і ретельно там оглядалася. Взагалі-то Кажанчик поважав особисте життя всіх оточуючих, але — може він міг би чимось допомогти цій конопатій шукачці?

— Шановна, можу я Вам чимось допомогти? — Бузковий Кажанчик був сама чемність. Дівчинка теж була добре вихована:

— Дякую! Не знаю. Я шукаю Приємного Привида.

— Приємного Привида? Я знаю досить багато привидів, але, хто зна, чи достатньо вони приємні? Взагалі-то вони досить шановані члени суспільства, але всі якісь прозорі, а до цього треба таки звикнути. Якщо Ви розумієте про що я. Найкраще, я міг би познайомити Вас із Привидятком. Він має дуже багато родичів, і хтось із них, безперечно, може виявитьсь дуже приємним привидом. А, до речі, навіщо він Вам? — Розумієте, в чому справа. Я шукаю привида, щоб він приніс подарунок на день народження моєму брату. А привидятко, це навіть краще, бо мій братик ще зовсім маленький.

— Ну то пішли швидше. Бо в мене стільки справ, стільки справ!

І Кажанчик запурхав вперед, час від часу оглядаючись, чи йде за ним дівчинка.

Привидятко із Сірим Кошеням як раз вийшли після сніданку на ґанок і вирішу-вали, чим сьогоніч зайнятись: погратися в класи, чи піти купатись на озеро.

— Привіт, Кошеня! Привидятко! Ця дівчинка тебе шукає! — Кажанчик відразу взяв бика за роги.

— Так, добрий вечір. Я шукаю Приємного Привида. У мого братика день народження і я хочу знайти того привида, який має принести йому подарунок ( не може ж подарунки на день народження приносити Дід Мороз — він після Нового Року відразу розтає ), і сказати, що Йванко хоче отримати паровоза. Він про це каже ще з осені, але я вирішила для певності таки попередити привида, що він має принести. А то, як того року, принесе йому плюшевого ведмедика, а Йванкові вони не подобаються. Ну, то я пішла. До побачення. — І дівчинка вже сховалася за рогом будинку із написом «ПОШТА», а друзі тільки і встигли переглянутися.

— Це ж треба, вона ще балакучіша за Кажанчика. І ще більше поспішає. — Кошеня було в щирому захопленні. — Але чому вона вирішила, що подарунок її братикові має відносити саме Привидятко? Я взагалі не чув, щоб привиди розносили подарунки.

— Ну що ти! Привиди дійсно приносять подарунки, але не всі, а тільки найчарівніші і найбільш вимріяні. А тому ми зараз же йдемо шукати для Йванка найкращій паровоз, а на озеро підемо завтра.

— Як треба, то й треба, — Кошеня, яке виступало за гру в класи, подумало, що, можливо, наступного вечора буде легше умовити друзів на свою пропозицію.

— Але це має бути найкращій поїзд в цілому Місті! — Якщо вже Кажанчик брався за якусь справу, то виконана вона мала бути щоякнайкраще. — А тому пошукову експе-дицію оголошую розпочатою.

І експедиція у складі Бузкового Кажанчика, який летів попереду, заглядаючи в усі вікна, Привидятка і Сірого Кошеняти із блискучими блакитними очима, вирушила на пошуки. Друзі заглядали в кожну крамницю іграшок, в усі квиткові каси і представництва залізниці, які були в Місті. Вони зайшли навіть в Головне Управління Залізниць Міста, але там нікого не знайшли, окрім сторожа в триусі, який рішав сканворди. Та і в крамницях були тільки пластмасові жовті паровозики двадцяти сантиметрів заввишки і з навіки застиглими колесами.

— У мене вже болять лапки, — Кошеня встигло втратити весь ентузіазм. — Ми ніколи не знайдемо подарунок. І взагалі — це привидяткова справа. До чого тут ми?

Не стони! — Кажанчик був налаштований рішучіше. — Я знаю, де є потрібний нам паровоз! Я щойно це згадав! На вокзалі!

І дійсно, перед помальованим у блакитне будинком залізничного вокзалу на рейках стояв паровоз. Він був чорний, залізний, з трубою і величезними колесами, ще й мав невеличкий вагончик позад себе. От тільки, як друзі не ставали — чи спереду тягти, чи ззаду штовхати — зрушити такий чудовий паровоз з місця не змогли.

— Якщо гора не йде до Магомета, то хай Магомет йде до гори! — таки Кажанчик був золотою головою, особливо, якщо йому не хотілося чогось робити. — Ми приведемо Йванка сюди!

— Як же ми приведемо? Мене мама вже спати покладе.

— А ми йому стрілки намалюємо. А на початку напишемо: «З Днем народження!».

Зранку Йванко прочитав перед вікном напис, який білою крейдою, каліграфічним почерком написав Привидятко: «Там, де закінчуються стрілки, на тебе чекає подарунок», а за п’ятнадцять хвилин Сіре Кошеня із задоволеною посмішкою спостерігало, як хлопчик вів свій чорний, величезний, залізний паровоз вперед — до свого наступного, восьмого, дня народження.

МАЙЖЕ ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ

Цієї ночі стояла неймовірна спека. Привидяткова мама ходила по хаті із великим віялом, на якому були намальовані жовті квіти і страждала:

— Чи залишилось в цьому Місті взагалі що-небудь холодне? Я хочу снігу, хуртовини, льоду, морозива. Я питаю — чи є в цьому домі взагалі щось холодне?

— Авжеж є, — Кажанчик не міг втратити такої чудової нагоди побути рятівником. — Я знаю чудову холодну казку. Сідайте сюди на підлогу, де протяги, і я вам її розповім.

За хвилину в кімнаті вже зібралася вся величезна родина.

— «На той час вже облетіло все листячко і синє-синє небо затягували важкі сірі тучі, по самі вінця повні снігом. І як тільки звечоріло, почав падати сніг. Білі пухнасті порошинки лягали на землю, дерева, бруківку і тротуари, ніби обіцяючи, що зранку почнеться вже справжня зима.

Зробивши уроки і повечерявши, перед тим, як, почистивши зуби, лягати спати, Мирося ще раз визирнула у вікно. Сніг став падати ще густіше — завтра на шкільній перерві можна буде бавитися у сніжки.

А на ранок снігу майже ніде не було. Тільки на дорозі лишався де не де, але там дітям гратися було заборонено. Що сталося? Куди подівся сніг? Це питання 2-А клас обговорював весь день. Було вирішено, що кожної ночі хтось чатуватиме і, сховавшись за завісою, пильно стежитиме — хто краде по ночах сніг.

Цієї ночі вартувати випало Миросі.

Весь вечір дівчинка простояла біля вікна. Домашнє завдання можна було не робити — його за спостерігача писали однокласники. Ось тільки батько цього не знав.

— Мирося! Чому ти не робиш завдання з математики? Невже вам нічого не задали? Чого ти взагалі прилипла до тої шибки?

— Мені доручили застукати того, хто краде вночі сніг.

— Які дурниці! Його ніхто не краде! — обурився тато.

— Як це не краде, коли від учорашнього снігу до ранку лишилось тільки кілька сніжинок. Треба пильнувати, щоб і сьогоднішнього не поцупили.

— Сніг просто вимерзає. Покинь вікно і вчи краще уроки.

Але Миросю не так просто було збити з пантелику і через півгодинки до неї звернулась вже мама:

— Доцю, може б ти мультики подивилась чи зі своїми ляльками погралась?

— Ні! Я маю застукати того, хто краде сніг!

— Ну що ти, донечко. Ніхто його не краде. То двірник вранці замітає.

Але тоді лишалися б снігові купи.

Нарешті не стало терпцю і бабусі:

— Дівчино, вже час лягати спати. Відійди вже від того вікна. Я тобі і так скажу, що сніг забирає Дід Мороз, щоб потім сипати в новорічну ніч.

Ні, Миросю так просто не проведеш. Дід Мороз бере новорічний сніг із собою з Лапландії і привозить на своїх чарівних санчатах в великому лантусі.

Тому, коли всі лягли спати, дівчинка тихесенько встала з ліжка і визирнула в вікно. Але хто це? По тротуару йшло якесь чудернацьке створіння: велике, як автобус ЛАЗ, в білу з блакитним смужку, воно мало величезну пащу з двома довгими язиками, якими злизувало сніг поперед себе, ще й руками загрібаючи з боків те, до чого не дотягувалося. До того ж в нього був довгий хобот, яким воно втягувало ті сніжинки, що літали в повітрі. А за собою воно чистесенько підмітало довгим пухнастим хвостом. І це чудовисько тихесенько йшло як раз до Миросіного віконця, сумно дивлячись перед себе синіми очима.

Будь-яка інша дівчинка на місці Миросі перелякалася б (їй і самій було трохи лячно), але Мирося не звикла підводити друзів і тому відкрила хвіртку і гукнула:

— Пане чудовисько! Зараз же припиніть їсти сніг! Ми потім не маємо як грати в сніжки! А у вас буде боліти горло.

Створіння зупинилось, пошукало очима співрозмовника і ображено відповіло:

-Я не чудовисько! Я Снігопотам. І горло в мене боліти не буде.

Але Мирося не звикла здаватися:

— Ну тоді може б Ви хоча б їли сніг на дорозі, де Їздять машини і ми не можемо гратися. І взагалі, ходили б удень. Чого це Ви вночі не спите? І я через Вас мала не спати.

Снігопотам блимнув очима і відповів:

— Вдень я соромлюсь ходити — пальцями будуть показувати. А на дорогу мені мама заборонила виходити, щоб машина не наїхала.

З цим треба було щось робити — як це так, щоб хтось ховався по ночах, та ще й заважав гратися в сніжки і ліпити сніговика.

— Приходь сюди завтра, я щось придумаю, — звернулась Мирося до Снігопотама, помахала йому вслід рукою і забралася під ковдру. Завтра обов’язково треба буде порадитися з однокласниками. І 2-А клас таки не підвів. Через тиждень мешканці міста могли зустріти на вулицях незвичайну кавалькаду: спереду, блимаючи лампами і сигналячи, їхала міліцейська машина, за нею посередині вулиці йшла істота розміром із невеличкий автобус і чисто злизувала сніг, так, що машини не буксували навіть на найкрутіших схилах; а за ними бігли з радісними криками діти, кидаючи сніжки, які Снігопотам встигав на ходу хапати хоботом.»

Ще деякий час всі думали про снігопотамів, а потім мама-привид голосно чхнула.

— Будь здоровою, — побажав їй папа-привид.

Але мама чхнула ще раз і рішуче піднялась з підлоги:

— Вже не знаю, чи то казка була занадто зимовою, чи то у нас на підлозі такі протяги холодні, але я вже хочу літа.

Це була для Кажанчика найкраща винагорода — він же бо зробив так, що привидяткова мама не страждала від спеки.

ЗИМОВІ ПОДАРУНКИ

Ввечері стало вже зовсім зимно, а вночі, на радість Привидяткові, випав сніг. З нагоди такого свята мама-привид спекла пиріг з кокосовими пластівцями і дозволила Привидяткові пізніше лягти вдень спати. Тож можно було посидіти коло віконця і пороздивлятися ранкових перехожих, які мерзли і були вочевидь незадоволені цим першим зимовим снігом. Ще б пак, таким поважним, вдягненим в чорні фраки, довгодзьобим гавам, доводилося ходити по снігу босоніж.

— Мабуть, холодно їм, — задумливо спитався Привидятко у Сірого Кошеняти.

— Ну і хай замерзають! Будуть знати, як менших ображати! — Кошеня не любило гав, які сміялися з його недочерненої шкірки і ганяли, граючись, по подвірю.

Не можна нікому бажати недоброго, — це привидяткова мама прийшла заганяти дітей до ліжок. — Тобі б сподобалось бути таким самотнім і недоглянутим, як вони?

Звичайно ж, Кошеняті стало соромно. Це було дуже добре кошеня, просто інколи воно не дуже-то думало, перед тим, як сказати. Воно згадало свою теплу картату ковдру і пухнастий жовтий светрик, який мама-привид подарувала йому восени, і коли всі вляглися і побажали одне-одному «Надобридень», тихо прошепотіло Привидяткові:

— Чуєш? Треба подарувати гавам рукавички. Може вони такі недобрі тому, що змерзли?

— Як же вони будуть літати в рукавичках? Рукавички будуть заважати крилам — це Бузковий Кажанчик непомітно прилетів на свій гачок спати і не міг не висловити своєї думки знавця полетів.

— Ні, це будуть рукавички на ніжки, — стало пояснювати Сіре Кошеня, — щоб не ходити по снігу босоніж.

— Рукавички на ніжки називаються шкарпетки, — і собі встряв в розмову Привидятко.

— Ні, це будуть саме рукавички, — стояло на своєму Кошеня, — бо з пальчиками.

На цьому дискусія перервалася, бо таки всі зморилися за ніч і не треба забувати, що їм дозволили лягти пізніше.

А ввечері, коли Привидятко вийшов на кухню снідати, в блакитній піалці Кошеняти не було вже ні краплі молока, та і самого Сірого Кошеня ніде не було видно. Поснідавши, Привидятко став шукати друга. З ким ще пограєшся, коли брати з сестрами пішли до школи, Кажанчик полетів з батьком розносити листи, а мама весь час зайнята і тільки дивується, навіщо Кошеня просило в неї маленькі клубочки вовни, що залишилися після усіх різнокольорових светрів, шкарпеток, шапочок, рукавичок, шарфів і панчох, зплетених для великої родини?

Сіре Кошеня Привидятко знайшов у затишному куточку під великими сходами. Воно вивязувало щось маленьке, пухнасте, яскравозелене і мурликало щось зграї кольорових маляток-клубочків, які порозкочувалися довкола.

— Ти що, таки робиш для цих нахаб рукавички?

— А що, як вони зігріються, стануть добрі і потоварищують зі мною? Я б тоді попросився, щоб вони мене покатали. Мені так кортить дізнатися, як це воно — літати! Бо ви з Кажанчиком всюди можете літати, а я навіть ніколи не пробував.

Це були дуже розумні і поважні причини, і хоча ніякої привидяткової вини в тому, що він міг літати, а Кошеня — ні не було, він все рівно відчув себе присоромленим. А тому запропонував:

— Я тобі допоможу! Тільки я не вмію плести, то ти мені покажи. Я швидко навчуся! — того, що він не вміє плести, Привидятко теж трохи соромився. Хоча чого тут соромитися — він був ще маленьким, навіть до школи не ходив, тож мав багато часу попереду для навчання.

Сіре Кошеня дуже зраділо.

— Це легко. Ось бери червоний клубочок, ось гачок. Тепер робиш чотире петельки і вивязуєш таку трубочку, щоб вона діставала гаві до колінки. А тепер від неї треба зробити три трубочки по три петельки на пальчики, і ще одну, коротшу — на задній пальчик. А щоб дужче сподобалось, я привязую зверху різнокольорові помпончики.

Привидятко був зачарований:

— Шкода, що у мене нема воронячих лапок. Та за такі рукавички я б тебе катав цілими днями!

По тому два тижні мама-привид не могла надивуватися на своїх непослухів — вони чемно і тихо щось плели цілими ночами. Тож не треба було заганяти їх ранком до дому з вулиці і сушити шарфи і шапки, в яких би ті валялися в сугробах.

А девятнадцятого грудня кожна гава, що жила в подвірї Пошти, отримала від Святого Миколи по парі рукавичок на лапки. Звичайно, вони трохи посперечалися, кому будуть зелені, кому блакитні, кому жовті, кому червоні, кому бузкові, а кому жовтогарячі.

А коли всі отримали, хто що хотів, вони якимось чином довідались, що рукавички Святий Миколай передав через Сіре Кошеня, і покатали його над Містом. Ось тільки літати Кошеняті не сподобалося — трусить, холодно, вітер і в голові паморочиться. Куди більше воно любило грітися на своїй картатій ковдрі біля груби.

ПЕРЕХОЖИЙ ІЗ ЖОВТОЮ ВАЛІЗОЮ

Не так вже й багато людей ходить вночі по Місту. Скоріше, можна зустріти привида. Але привиди — вони здебільшого поважні, респектабельні — що в них може бути цікавого для Привидятка? А якщо вже зустрінеться людина — то дивовижна. Ось, на приклад, іде чоловік і несе величезну жовту валізу, що сяє, як другий місяць. Чи піти за ним, пороздивлятися? Ще півночі кудись згаяти треба.

І Привидятко тихесенько собі полетів за дивакуватим перехожим. У нього були повні кишені стиглих черешень, якими Привидятка пригостив дядько Михась, тож життя складалося якнайліпше.

Аж ось на перехресті нічний мандрівник розгублено зупинився. Подивився в один бік, в інший, вперед, а коли обернувся, аби подивитися назад, побачив Привидятка.

— Приємної Вам ночі, добродію! Як добре, що я Вас зустрів! Чи ви мені не підкажете, як пройти на Веселкову вулицю? Пам’ять вже не та — приїхав доцю провідати, а дорогу геть забув. Голову незнайомця прикрашав зелений капелюх, обличчя — пухнасті вуса, а на носі розсілися круглі окуляри і руде ластовиння. Разом із блакитним светром, на якому порозліталися білі хмаринки, це справляло таке сильне враження, що для того, аби трохи отямитись, Привидятко сунув до рота пригорщу черешень.

— Що ти робиш! Вони ж напевно не миті! Зачекай хвильку, а потім вже їстимеш.

Чоловік поставив свою валізу на бруківку, розчинив її і дістав звідти друшляк. Друшляк дав тримати Привидят-кові, а сам повиймав із його кишень всі до одної черешні і пересипав їх до друшляка. Тоді він знов поліз до валізи і дістав звідти звичайнісінький водопровідний кран, поставив його над друшляком, а коли відкрутив — на черешні з крану потекла вода. Не звертаючи уваги на привидяткові подив і захоплення, чоловік ретельно вимивав кожну ягідку і складав їх по-одній в паперовий мішечок, на якому було написано «ЧЕРЕШНЯ» і який він також дістав із своєї жовтої валізи. А тоді закрутив кран, закинув його і друшляк знов до валізи і, привітно усміхаючись, простягнув мішечок Привидяткові:

— Ось тепер — на здоров я! То ти кажеш, що проведеш мене на Веселкову вулицю? От і добре.

Нічого такого Привидятко не казав, але тепер він пішов би за перехожим куди завгодно. А де Веселкова вулиця він звичайно ж знав — з того боку площі від його радної пошти.

Чоловік підхопив валізу і покрокував вперед:

— Тут така справа, що на черешнях полюбляють жити мікроби. І до чого ж невиховані створіння — так і хочуть, щоб ти захворів. А я до доці приїхав — допоможу їй, з дітками побавлюсь, а вона поки відпочине. Тільки тепер Привидятко прийшов до тями від усіх тих див, що виробляв цей чоловік:

— Дядю, а ви хто? Водопровідник?

— Ні. Я ремонтник. Такий, які їздять в червоному вагончику на розсувній стрілі.

— А що ви на розсувній стрілі ремонтуєте?

— Все, що зламалося високо: можу ліхтарі лагодити, можу будинки розмальовувати, буває, що пташенят назад до кубельця саджаю, інколи хмари, що про-тікають, лагоджу, раз на рік зірки мию. Роботи купа. І тут Привидятко згадав одну дуже важливу річ.

— А якщо Ви лагодите ліхтарі, то може ви могли б повісити одну лампочку. Зовсім маленьку. Для мого друга Сірого Кошеняти. Там навіть розсувної стріли не потрібно. Це над його дверцятами до дому. А то він ображається, що над великими дверима для людей є ліхтар, а йому ліхтарика не зробили. Це по дорозі.

— Для кошеняти зроблю. Люблю кішок. Вони так приємно муркочуть. То де, ти кажеш, дверцята?

Чоловік присів перед поріжком і відчинив свою валізу. Вийняв звідти гачок, гвіздки і маленький молоточок і прибив той гачок над дверцятами. Потім він вийняв із своєї чудової валізи ліхтарик — із зеленими і жовтими скельцями і малюсінькою лам-почкою всередині — і повісив його на гачок. А наостанок знайшов у валізі вимикач і прибив його поряд із ліхтарем. Натиснув на вимикач — і ліхтарик засяяв привітними промінчиками.

Майстер, задоволений результатом, заховав молоток і закрив валізу.

— Переповіш своєму приятелю, щоб удень не забував вимикати світло — електрострум треба економити. А так — сто років світитиме.

— Дякую! Дуже дякую! Він пам’я-татиме! А ви знаєте що, — Привидяткові дуже хотілося зробити щось приємне цьому чудовому ремонтнику, — Пригощайтесь черешнями. Це вам, вашій дочці і вашим онукам! — Привидятко протягував чоловіку мішечок із стиглими ягодами. — Вам ось туди, навпроти, на Веселкову вулицю. А я посиджу тут, почекаю на Сіре Кошеня. От воно зрадіє!

— Ну, тоді — до побачення, — перехожий помахав на прощання рукою, підхопив свою жовту валізу і покрокував через площу, а Привидятко сів перед дверима чекати порадувати свого друга. Він мріяв про те, скільки чудових пригод ще чекає на нього та його друзів.

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Хочу увидеть океан, инопланетян и мир без войны.

 

Коментарi

27 червня 2005

Супер! Просто СУПЕР! Чесно кажучи, окрім як із Мумі-тролями, й порівняти ні з чим. Один Снігопотам чого вартий! Коли з’являться власні діти, НЕОДМІННО читатиму їм ці казки з самого малку! Дякую, Ната! Аж на серці якось посвітлішало.

28 червня 2005

А связаться с Вами, уважаемая Ната, как-то можно? Есть предложение работы. Не нашел на этом сайте Ваших контактных данных. E-mail публиковать не буду. Свяжитесь, пожалуйста, адрес: http://www.adviserjournal.com/?sendmail=2

14 грудня 2005

Пані Наталю, доброго дня! Дивився Ваші Різдвяні комікси, читав просту і вишукану прозу, щиро дякую! Маю пропозицію щодо співпраці. Прошу вийти на мене за адресою: bohdan162005@ukr.net Богдан.

01 травня 2006

Визиває дійсно світлі почуття (принаймні у мене)! І це здорово! Приємно розуміти, що залишилися ще серед нас такі, дійсно яскраві особистості, голови яких зовсім не забиті життєвими дурницями! Спасибі вам! Продовжуйте викликати ті ж самі світлі почуття у все нових й нових масах!

05 травня 2015

Доброго дня , пані Наталю! Мене надихнула одна з Ваших казок і я її проілюструвала. Хотіла б дуже з Вами звязатись і поділитись своїм баченням прочитаного. Моя адреса: kurceba.liliya@mail.ru Лілія. Ваших даних на сайті, на жаль , не знайшла. Чекатиму відповіді.

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска