Учасники

Автори / Володимир Селіванов / ЕТНОБУЗОК (Фраґменти)

ПЕРСОНАЛЬНІ ОБРАЗИ СВІТУ, ЕТНОСУ І СВІТИ ОБРАЗІВ (ЕТНІЧНИЙ ПОЕТИЧНИЙ АТЛАС)  БЕЗОДНЯ — ніч, переорана непам’яттю навиворіт.
БОГ — системне потрясіння Сутності самого себе і світу.
БОГОРОЗУМІННЯ — найглибша метафора ранку і ночі, що виявляє Сутність.
ВІЙНА

• фата, розстріляна в тумані,
• оболок душі, одружений зі мною,
• колгоспний сад під гусеницями танків,
• слово «люблю» у защібці гранати,
• кохана постіль молодих, всипана осколками пам’яті.
• сива мати біля вічного глека сліз.

ВТРАТИТИ — кинути цебро успіху у ніч.
ВСЕСВІТ — одинадцятий палець людської довіри.
ГОЛОД

• плач хати над нареченими етносу,
• падіння зірки над оберегами мовчання,
• маля на стерні з розкиданими очима помсти,
• розтрощений гарбуз українського повноліття,
• розчавлена кохана сльоза,
• юнацьке тіло серед зір невистиглого кохання.

ГРІХ — чорна зав’язь гіркоти, переорана на чорториях ночі.
ДУША — поле клопотів, ранніх і вечірніх, на неприкритих півстегонцях щастя.
ЖІНКА — мрія Всесвіту про гармонійність начала.
ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ — усміх сокири на траві бажання.
ЗОЛОТО — крадіжка сонця у ніч розлуки.
ІСТИНА — теплий черінь повсякчасного на цілунку совісті.
КВІТКА — очіпок тихого серця на промені злагоди.
ЛИЦЕ — заволока пустелі, яку треба все життя осмислювати.
ЛЮДИНА — весло Всесвіту на краплині умовності.
СВІТЛА ВОДА — качиний струмочок у вервечці срібної цноти.
СОЛОДІСТЬ — вихлюп мрії на підзимкові щастя.
СУДЬБА — шарманка щасть і нещасть на вітрі світового бажання.
ФАЛІЧНІ ДІЇ — танець тілесної спокуси на блудові терпіння.
ФАЛОС — пісня громовержця у вчора і завтра без онуч захисту.
ФАТА — крила цілунку.
ХАТА — одруження соломи і глини без весілля достатку.
ХОЛОДНА ВОДА — терпіння миттєвої любові, яка не розсипається дітьми.
ЦІЛІСНІСТЬ — яблуко, не розрубане навпіл мовчанням.
ЧАС — ящірка серед розлуки років.

06.11.04. Галерея. 10. 00. — 18.30.
06.11.04. Галерея.

ЕТНОБУЗОК

Назва прийшла на морі. Етнос спав у коморі. Бузки відцвітали в гаях. Епос і я перебували у злагоді щиро. Раз закумкали діло — краще тепер співать солов’я.

Есемеску послав товаришу через тісто життєвої тиші. «Все одно ти приїдеш до цвітіння одинокої вишні…» За останній вагон учепився мій Пшон — не гойдається. Рушниками від сліз на осінній покіс утирається.

А колеса — брати, а вагони — кроти — розігналися. Сім долин і сім рік від нудоти доріг розірвалися.

Буде, буде бузок на рясний стережок. Все стругалики. Буде ситий діжок і рясний бережок на мигдалики.

Етнос спав у бузку, ну а я у ліску. У всесвітті прогалина. Над портретом зоря. Під омлетом земля. Ну і бариня. Сім бузків на поріг. Сім дівчат на батіг. Етнопроколина.

У хлопчини — пиріг. Вовк в макітру побіг. Душа зболена.

Разом сядьмо в кружок. Загорнімось в мішок — лебединая гілочка. Ми накрились в стіжок. В серці — етнобузок. Засіяла сопілочка.

01.10.05. 13 год. 15 хв.

НАВЗДОГІНЦІ ЗА ДНЕМ НАРОДЖЕНЯ ПЛЕМІННИКА

Андрію в Америку.

Хотів забути тебе з твоєю одинокістю, бо й самому те ж саме, та виплив цей вірш… Надалі обіцяю тобі вірші не присвячувати.
Розмовляти поезією дуже відповідально,
бо заторкуються струни світової душі…
Тож колись зрозумієш цю поезію повністю,
або й ні, бо я й сам не все, що тут, втямлюю.
Вірш — це як забутий сон — нічого ніколи не зрозумієш, але непокоїть, щемливо і лірично, як літня українська ніч в степу.
Випити пива.
Одним кидком ока покохати дівчину на півсльози поцілунку.
На три вишні часу забути Вкраїну.
Простити батькам те, що не довели, не досіяли.
Сісти на всесвітнім асфальті серед хмарочосів.
Зняти черевики і заспівати під свист глобалізаційних авто:
«Посіяла огірочки, низько над водою…»
І не вмерти від щастя, а зітерти вчорашнє петриківське з обличчя.
Закурити подертої пам’яті трубку і зітхнути:
— Там, де мене чекають, — пусто.
Там, де мене кохають, — густо.
А там, де не ждуть, — ґлід на весь зріст,
І пів-яблука втоми на праведний піст.
Та ще скрипка в долонях, мов дівчина.
Та ще квітка бажання, не вінчана
Від кохання, що скоро гряде.
Бач, молоде, очима мов ставнями кліпає,
Світ одчиняє — аж тіпає.
Отаке…

17 год. 40 хв. Галерея. 25.09.04.

З РОДОВОГО ГОЛОСАРІЮ

6 ГАСЛО

ПАРУБОК І ДІВЧИНА УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ! УПЕРЕД — ДО ШОВКОВИХ ТРАВ І ЗОРІ ВЕЧОРОВОЇ! ХАЙ МАТИІ БАТЬКО НЕ ЗДОГАДАЮТЬСЯ. ЩО ВИ… НІКОЛИ НЕ СТАРІЄТЕ У СВОЄМУ ПРАГНЕННІ ПЕРЕЙТИ ДО СУСІДНЬОГО РИНКОВО ПЕРСПЕКТИВНІШОГО ЕТНОСУ!

СУСІДИ У НАГІРСЬКУ

Штакетки на городі удач. Сірі гуси моєї срібноокої попелистої пам’яті на вуздечці соняшникового наклюву. Ніби й не болить, що відлетіли, а пече смутком непередбаченості.

Тітки: Фрося, Горпина, Тетяна, Ольга, Штайковська, Ліда, друга Ольга, материна кума Маша. Дядьки: Трифан, Захарько, Сверидон — більше з фронту не повернулося. Баби: Тетяна , Кошолушниця, Ковалерчиха… Дідів вже теж давно немає…

ДЕТАЛІ ДВОРУ ДУШІ

Макове лушпиння між пальцями тиші. Погойдливість дерев’яних та залізних форм утеч від самого себе. Ящіркова спостережливість тихого холодного дотику у себе.

— Ти саме такий терпкий?

— А чому лагіднішати? Зір щастя на одну долю не засівають, вдруге поголос зір не насниться …

КОЛОДЯЗЬ (1972 року народження. Рік, написаний батьковою рукою, ще не вицвів повністю, читається зелена фарба) — жорства долонь, осипана сльозами чекання води. Духовної — теж ?

ДВІР — прихисток з нічого помножений на невідомого, коли хтось любить помножене, чебрецеве, засватане ряднинкою навпіл, перетягнуте недолугістю смислу… Величезний лопух серед двору. Залишиив його для етнічного інтер’єру (екстер’єру). Хай нагадує, що можна з часом (або й поза часом) лопуховішати…

БУЗИНА — цвіт на південь до сорока ночей на пляшці мовчання на наперсткучекання, а наречений — Ґлей…

АКАЦІЇ — голий вихор між горобиним бездоллям і шпаківчиною цноти.

ВИШНЯ З ҐЛЕЄМ — Прозора восковість пізнього дитинства, що переростає в молофеєву старість…

ЛЬОХ — сумління непочатого ворожіння на одну стіну недомурованих протиріч.

…Іноді туди падають жаби. Я не реагую. Все тишкно і мишкно у житті. В одну зиму забігли і пацюки. Мати сварилась:

- Перепопелили, небожі, буряки і картоплю, совість у них і не ночувала…

Ночівля совісті — оаза очей під очіпком зневіри. Я тебе любив чи не любив… Сказати про тебе, що люблю, так, щоб читачі про це не здогадались. Тобто: льох-перельох, не на двох, не на трьох, на сідниці — ластівка. Етнос знов утащиться. Голосарій родовий. А горіх вже світовий. Треться — не колеться. Зів’ється не — зболеться…

ЛЬОХ НОВИЙ, ХАТНІЙ, ЯКИЙ ВЖЕ ТЕЖ СТАРИЙ — моя тиша, що німіш за вечір та не музичніша ранку.

ЛЬОХ СТАРИЙ, ЯКОГО НЕМАЄ — (під першим сараєм, де зимували колись вулики, тепер засипаний).

Бджолина засторога минулих ночей-днів, які перепопелилися у жорству забуття.

ВНУТРІШНІ СТІНИ САРАЮ — ребра днів, що повитинались з-під глиняної ваги років. Глина ще зберігає теплоту материних та праматериних форм, хоч і з іншого роду, пальців.

Згусток тепла на веремії згаслих днів з-під фати молодої сімнадцятого століття. Бризки зір над столами етнічного весілля. Я цього ніколи не бачив, але серце чує у цих стінах все…

ЯБЛУНІ, ЯКИХ НЕМАЄ (ЗИМІВКИ) — моє присіпкувате обережне дитинство між дитбудинком бажання і свободою духовного розтинання самого себе…

ЯБЛУНІ, ЯКІ Є (БІЛИЙ НАЛИВ) — легкий туман пізньої зарозумілості, яку окрім мене ніхто не бачить.

7 ГАСЛО

ГАЛЮ, ЩО НЕСЕ ВОДУ!

ВИЩЕ ПРАПОР НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦНОТЛИВОСТІ! ХАЙ НІХТО НЕ ПЕРЕБОРЕ НАШУ ЗАМКНЕНІСТЬ У СОБІ І В СВІТІ!…

РИМСЬКИЙ ЛІС (ЩО ВНИЗУ ГОРОДУ) — сокирки мого життя, перемножені на підденки і піднічівки поцілунків й ляпасів долі. Вовки не виють — співають-виспівують майбутні голосіння відносин. Гроші на щастя заробляють. Нам своє робить.

ЩЕБЕТ ПТАХІВ — тихий перший прихисток м’якого неперестріляного поцілунку у скаженої ночі втіх… Я не втік… (Не встиг).

МІСЯЦЬ НАД ХАТОЮ — осяйна скроня друга над перепелиним мовчанням, над ворожбинним клечанням…

ДЕНЬ ДВОРУ — ковток води з-під ранішньої зорі.

НІЧ ДВОРУ — ковдра настрою у підсумку доброти.

ВЕЧІР ДВОРУ — Лелекосумнів у тихе простирадло слів, що не повечеряли досвідом.

РАНОК ДВОРУ — Капустинова роса далекої відстані непочутої любові. Скільки їх, таких, не звершилося — минуло?

КОЗА НА ПОРОЗІ САРАЮ (на прив’язі сумлінь) — читання істини через століття прощення, яке врешті понесли на упокій.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ У ДИНАМІКУ СУСІДА (звукомовець висить над дверима ґанку, це звичка з цілинних земель — поширювати звук цивілізації наперекір нічному виттю вовків) — вибивання соняха оптимізму у весільний бубон буднів з припічком неземного ворушіння смислу у поготів і недоготів самого себе…

ЕКСТЕР’ЄР ДВОРУ У ВИМІРІ СВІТОВОМУ

Ні, ні, це не про континуум… Зорі як неоголгофлена спіраль… (обрив тексту). Континуум римується з Наумом, але до чого це?

Зорі як спіраль — асоціація споришевого вирію (якщо лише в етнічному вирії). Материні сліди по щебеню битому (з давнього сну). Батьків мотоцикл ще в сараї тривог. «На трьох!»- лунає голос з відстані. Це репродуктор з сараю. Де я його подів? Такі висіли на стовпах, і саме з них голос Левітана левітував про початок війни. Скільки коштує московська горілка щасливого минулого? Два вісімдесят?

Все змінюється в історії сліз. Фрамуга відстаней не помічає потиску днів і пальців. Я серед двору у веремії споминів, кіз та ще у весільнім скрипові танців. Екстер’єр двору у вимірі — немовля. Затишшя під бурею бранців. Знову народження світу. Ось я. І смислове відточення протуберанців. Етносу защібка на диво проста. Півмозолі і тин розкішностей. Зачепилась фатою чужая жона на міжфризовий гомін крадіжностей. Не пророкуймо наступної талії сліз. Веселка любові розкішна. Вмивалось телятко з медовіїх діж, тож доля вкраїнська майбутня втішна…

28.06.04. Галерея. (Екстер’єр…).

ІНТИМНЕ

Зволожена постіль не етнізується. Архетипи солоду не виростають у виокремленість індивідуально-образного. Фіранка науковості зачиняється від першого протягу поцілунку.

Здається, Лучеськ був чи Підвижжя. Одноніжки одлітали, заплутавшись у власному соромі непроглядності. Викрик:

- Це будуть настирні хлопчики!

Напружив тональність вічного лету. (Трохи забанально, але фактури реалій додається достатньо. Тож закидати мені у голому метафоризмі немає чого…). Ніхто не зимував над нами удосвітки. Ми поверталися до себе, як після святої вечері погіддя. Ще буде Набережна Січеслава. Малі бубирки місцевої затоки Дніпра. Ніхто не знав про те, що ліпше — чи передосторога відвертості, чи відвертість передостороги?

Я знову закинув вудочку навмання. Сріблистий карасик тріпотів у вдаваних людських сітях другої половини ХХ століття з перевисанням у ХХІ. Було вечорово, кайфово, дрімово…

14.06.04

СТЕПОВА ДОРОГА

Котилася степова дорога. Із звіробою до порога. Скільки слів ще косити, скільки гніву любити. Я тебе не люблю і віддам солов’ю. Разом будемо діток ростити. Разом будемо Бога молити, щоб долоням-вітрам щастя — тут, щастя — там. А на припічку сліз знов вареників віз. Ох, етнічний серпант, ексклюзивний дурман. Трубка змісту туга і веселки дуга. Степ — замріяний стиль. Постмодерну мотиль…

НАРОДНА ПІСНЯ

Все банально — пісня як веселка, чиста криниця… Коли мати з жінками співала, я німів від їх багатоголосся, що виривалося з глибин тисячолітньої душі. Я ніби починав вростати в землю і вже був міцним дубом, і мені під силу було витримувати знову-таки стосилі перетяги історичних вітрів. Не віриться, що ніколи не почую того співу. Одне щастя — він, той стосилий спів, ще у мені. Він «веде» мене, і я щасливий.

Пісня — багатотисячне подужання самого себе у будь-яку безвихідь, бо то таки вічна ріка етнічного буття…

Народна пісня. 08.07.04. Галерея.

8 ГАСЛО

ГАЛЮ, ЯКУ ПІДМАНУЛИ!

ЕКСПЕРИМЕНТ — РУШІЙНА СИЛА РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ!

Літературознавчі студії повісті „Велике Вчора" (замість довідника)

Як перейти з хронікального стилю в ліричний?

Вдихнути повітря, зробити паузу і почати з наступного абзацу (роздум, скажімо, про осінь…).

Як знайти свого героя (свою тему)?

Вилізти з лопухів життя, обтруситися, поміряти довжину характеру, помножити її на яскраву деталь, засміятися…

Як задовольнити читачів усіх уподобань?

Спочатку посидіти у нужнику. Це обдурить всіх, але чистота сприйняття тексту після обурення найвища, навіть коли женете посередню сентенцію. Користайтесь нужниками спонукання! Формування психологічного аналізу: ложка солі, три квітки тетерихи, півхвилі роздуму протерти з петрушкою характеру. Все перемішати, гріти вечорами на етнічній совісті поколінь. Вживати при творчому настрої 0.5 хв. з переобтяжливим зітханням і 2.5 хв. при повному творчому занепаді з викриком: «Я бевзь. Вбийте мене хутчіш!»

Примітка: вживання більше 2.5 хв. призводить до творчої кризи або до…

15.00 хв. 11.08.05. Рим — Ліс — Хата.

Позатекстова сфера - сім гопок на присядку, а одна — навкарачки, пообідав без приказки — не обійдеш ти срачки.

Ліричний клімат тексту - (не плутати з клімаксом). Півсклянки дощу на три вилочки недовершеного щастя. Психологічна мозаїка — чому ти приходиш до мене, коли я тобі есемесую? Ти ж знаєш, що есемесування спозарання рани душі читає, крає, нічого не знає. Це як у сні сіре око друга, блукаючи, спокій ріднить, до тями доводить, а витрішкам по тім’ячку б’є.

Деталеве поле тексту - горобці, на підвіконні у рань. Навіщо стільки страждань, як отаман утік — не нагнувся батіг вареники їсти, нема де присісти пацючатам і мишам. Бавить вітер кохання по книжках…

18.05 11.08.05 року. Рим — Ліс — Хата.

Ремінісценції з себе - роздягання настрою наперекір мовчанню з невитесаністю думок і недотриманням етнічного текстового еквіваленту.

Етнічний еквівалент тексту - збереження художньої забобонності (сугестії) з виявленням оригінального суб’єктивного єства плинності речей у собі, у посміхові старої груші, щебетові журавлика, оглядинах молодої удової мрії на розкидах невиписаних етнічних душ. Ясна путь формування героя…

Ясна путь формування героя - качечки не вервечки, а колисочки з напівколини трісочки у засувочку долі, у коморі, стодолі на краєчку мозку кинув дід авоську — гаряче. Національний характер ой, пече.

Національний характер - летіла хуга на чотири круга, а на сьомім дівка, мащена дірка. Корову меле, метафору стеле біля терен-вишеньки, біля Насті-дришеньки, золотом обвиває, пісню намовляє… Лети, лети у чотири горошки на тридцять дві ножки з голубими небесами, з перестиглими житами. Парубок присів. Буде хліб і сіль…

18.55. Рим — Ліс — Хата.

Зведене поле тексту. Три дні не спати. Не сц..ти. Не ср..ти. На одній крашанці настрою обід, вечеря і узвару жменя. А у Клима — сліпота. На метафору клопа ми пошлем, по тріпачу занесем: на тобі, Настя, а як нам удасться — вареничком небо сієм, поле відром орем та все долом дулі роздаєм…

Нужник — тексту. Копирсалочка настрою в позапороговій смуті, не дутій, роздутій, розкутій. Викидаєм зіллячко, з метафори пір’ячком, а з глечика — рис, яким він завис. Рано не втирається, з лопухом не знається. Гречкосій. Чудасій. Тихо, тихо понад Бугом, лишили ми з вчорашнім другом вервечку з узди, з заср..ної лободи… Оказія…

Позатекстова асоціація. Цвіла собі акація, а на городі — день. Грошей — ні телень. Купив собі хвіртку, примостив лебідку, давай хмари місити, геніїв лупити. Настя, Іваник, Тарасик, Костик, Дмитрик, Папуасик. Ось карась, трутням — зась…

… Де місили — я не був. Світовий продув. Там вареники місять. Українців віче… Дивись… Признали…

19.20 Рим — Ліс — Хата.

Втрати від стильової комбінаційності тексту. Одне поле орали — інше зашивали. Дерев’яними нитками, жовтими устюками навперемішку з орішечком. Імена попливли, а роки відгнили. Трухлявіють оси. Нас ніхто не просить риму заправлять, епос піднімать. Постмодерна мать…

Текстова самотність. Правда вовком виє, не п’є, не сіє, долю не водить, тугу заводить. Якби ти прийшов на сім підошов, муха злості не сіла. Вчора боліло, а сьогодні розводдя тече. Дві склянки з читалки. Із клуні — півдулі. Зхоругви — жупан. Жан поле купив. Співав Никодим у пісочку. Рілля не наїлася квочки. Де тепер крашанка ваша і наша? Знов у бур’яни робити деруни з хлопчиків і дівчаток тексту і претексту. Йдуть вороги…

Іронічні аномалії тексту. Вибрик по полю біг з васильків зробив батіг. Давай народ поганяти, долю викликати… Ти моя хороша… Зачепилась воша за стріху, буде діткам текстик на втіху. Запровторим казочку, дівчинку-розв’язочку креп-жоржет. Мадаполам. Більш такого я не дам, бо ворона сіла. Доля буде біла…

19 год. 34 хв. Рим — Ліс — Хата.

Вічна нерозпізнаність тексту. Чи хто з вас, вишні-кореші, хоч спробував знайти себе у вигині текстових пальців? Про вас я думав, напував водою спраглі соти долі…

… І камінь, якщо його тисячоліття поливають сльозою, один раз у житті

пагінчик родить. Сьогодні я заснув нерано. А місяць з дощечки писав сонет про мене… Еволюція образу.

Трісочка на скалочці. Скалочка на дірочці, бузини цвіт. Недоліт трамвайчиків, коників і зайчиків. Вам привіт. Ми прощались. Тихо як. Сів на потяг вранці я. Верболіз — моя сім’я. Будем вітром ти і я. На оскоминці — шуліка. У народу гарна стріха. Зорі кобзаря…

Сонце тексту. Глухомань. Зорі посварились. На прищербкуватій призьбі контролер. Отепер агонія сюжету без комети, вертолету і котлету з’їла рань… Жучки повзуть в Тьмутаракань. А за погоничем — вервечка. Знайшлась мені одна овечка, дорогу в енциклопедію пряде. Там скільки наших не сягне зафіксуватись світу. Контрольний зір з орбіти: Он, українці вже пішли. Розводдя…

12.45. 12.08.05.

Літературна премія. Сонях удачі, що не повертається за сонцем, а має свою орбіту. Уночі зорі йому знімають критерії оцінки твору, і він знову бігає ментальним хлопчиком-часом від Сковороди, Верлена, Тичини, Кафки до вічно юного Енека… Хто зна… Своїх теж побачимо хоч у хлопчиках-лелечиках…

Поетика - полотно для потягу обрію. Димове цвірінькання, жваве і чеберяйчикове. Сюди сучасні технології не доходять. Все священне. Паролокомотивні метафори як вітряки гасають з-поміж хмар. Безчасовість. Геть постперекост. Компост. Чаєчка тихо слово сіє. Національну літературу ніхто не провіє… Критерії одинакові що для сталінської доби, що для горбачовської. Що робиться у нас? На пероні сидять Ліна Костенко, Ванько Драч. Паша Загребельний: Забужко і «Московіаду» до світового вагону теж впустимо…

Мовчок…

Наближається паролокомотивний состав…

Світова літературна енциклопедія. Величезний паперовий сонях з численними сотами-журавликами. Сіє геніальністю простоти молодик-охоронець. Хтось нишком випав з сотового джерельця, плаче. У його країні революція і, відповідно, переоцінка цінностей…

До берега річки припливає човен, що води повен. Стаття зі світової літературної енциклопедії «Українська народна пісня». Я щасливо зітхаю — ця не випаде…

14 год. 11 хв. 12.08.05.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Фраґменти самоінтерв’ю Душа митця — це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там — основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе.