Леонід Антонюк

Муза живопису оселилась в його майстерні — Дніпропетровський художник Леонід Антонюк

«Портрет Н. Нiколайчук»

Антонюк — розповсюджене прізвище в Україні. Не плутайте героя нашої статті з іншими, відомими й маловідомими. Цей Антонюк — Леонід, живе і працює в Дніпропетровську, родом з Рівненщини. Говорити про нього і просто, і водночас складно. Переказати події творчого шляху — просто, передати суть його творчої особистості та його мистецтва в адекватній формі — важко.

Людина сучасного світу живе в перенасиченому інформаційному полі. Привернути увагу глядача серед розмаїття «художньої продукції» зможе хіба щось значне, неординарне. Художники досягають ефективності в цьому напрямку різними засобами — часом, великими розмірами картин, ефектними прийомами. Л.Антонюк — із розряду тих, кому штучні засоби не потрібні. Бо він має головний козир маляра — муза живопису оселилась в його майстерні. Тому немає значення — мала його картина чи велика, обрана тема вагома чи це просто етюд, Леонід Антонюк в мистецькому потоці аж ніяк не може загубитися. Зараз, коли йому за 50, коли майстерність — запорука творчої свободи та віртуозності пензля — досягла такого рівня, що немає, здається, перепон на шляху задуманого, його живопис сприймається як музика, яку не варто пояснювати, варто слухати та співпереживати. Якщо інші художники можуть ховатися за формою свого твору, то Антонюк навпаки — розкриває себе, «оголює» свої почуття. Можливо тому на вернісажах, особливо на своїх персональних виставках, він хвилюється як новачок перед іспитом (головні його виставки — в Дніпропетровському художньому музеї: персональна — 1992 року, групова вистава 2000 року,).

Отже раціональність аж ніяк йому не притаманна, його натура емоційна, імпульсивна, страсна. Та як не парадоксально, він — прекрасний аналітик, що дозволяє йому бути провідним викладачем в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Л.Антонюк як педагог миттєво відчуває фальш, несмак, живописні хиби в роботах своїх учнів. Проте так само чутливо він уловлює коливання в той чи інший бік в своїй творчості, він вміє бути критичним і по відношенню до себе: відчуває, що є справжнім в його доробку, а що є на догоду тимчасовому запиту. Добре знає, що успіх у публіки, особливо у публіки пересічної, не привід для самозаспокоювання. Леонід Антонюк мав гарний комерційний успіх у Франції, куди виїздив декілька разів в період з 1993 по 1996 рік. Для іншого на його місці це був би привід для хизування. А от для Антонюка це привід для самоаналізу: його «французький (версальський) період» — це певний досвід, нові враження, проте, можливо, й експлуатація самого себе, своїх можливостей. Справа навіть не в тому, що французькі, імпресіоністичні мотиви — підхоплене «чиєсь», а в тому, що робив він те, що від нього чекали, а не те, що сам бажав.

Мистець має бути вільним і чесним перед собою. Для висловлення ж себе самого можна нікуди й не їхати — воно тут, поруч, передусім в тобі самому. Чи варто мандрувати світом, як колись радянські художники мандрували аж до Кавказу та БАМУ або сучасні художники — до Нью-Йорку та Мертвого моря, щоб висловитись? Чи не краще роздивитися навкруги і відчути, а потім передати те, що буде візитною карткою для українців, як візитною карткою для французів став імпресіонізм. Такі думки відвідують художника, коли він міркує про те, що французи вміють пропагувати на кожному кроці своє, рідне, а в нашому «українському просторі» пріоритет віддається заморському. Те, що Л.Антонюк їздив саме до Франції, здається нам логічним. Бо не можливо не говорити про імпресіонізм в його мистецтві. Проте імплантація імпресіонізму в живу тканину його живопису органічна і не вбивча щодо його оригінальної манери.

«Гірський пейзаж»

Щоб зрозуміти, як формувалась творча особистість художника, дозволимо собі деяку ретроспекцію. Ще під час навчання в Дніпропетровському художньому училищі з 1966 по 1970 рік (яке він, родом з села Плоска Рівненської області, обрав завдяки своїм вчителям по рівненській художній школі, вихідцям з цього ж училища) Антонюк був свідком протистояння різних живописних систем: традиційної школи живопису, яку уособлював його вчитель з красномовним іменем Комунар Беркута, та новітньої школи викладача-новатора, типового шістдесятника Якова Калашника (випускника Латвійської академії мистецтв, учня О.Скулме), якого радянські ідеологи «шмагали» за формалізм та імпресіонізм. Правда сам Калашник (учнями якого, до речі, трохи раніше були відомі тепер киянин Феодосій Гуменюк та парижанин Володимир Макаренко) на той час вже пішов з життя (а перед тим був усунутий від викладацької роботи), проте в училищі працювали ті, хто його наслідував, наприклад В.Загубибатько, що вів паралельний курс.

Ще одним фактором впливу на тодішніх вихованців училища було те, що училище знаходилось в будинку художнього музею, тому щоденними порадниками для студентів були не тільки їх безпосередні наставники, але й класики живопису, серед яких С.Колесніков, С.Коровін, П.Малявін, які подобались юному Антонюку. Серед викладачів запам‘ятався й Олександр Куко, учень Ф.Кричевського. А пізніше вже в Київському художньому інституті (1972–78 роки навчання) вчителями, серед інших, були і В.Забашта, і В.Гурін, і О.Лопухов, який і довів до диплому.

Після інституту не пішов працювати в художній комбінат, бо система художнього фонду диктувала свої вимоги, а Л.Антонюк підходив до замовлення творчо, робив як на виставку, бо над усе ставив вільний живопис. Тому обрав педагогічну діяльність. Свої творчі роботи художник виставляв на республіканських виставках, де гостро відчував засилля все того ж казенного «худфондівського» стилю. Коли один з його портретів був рекомендований «Києвом» на всесоюзну виставку до Москви (в 1979 році), це стало початком його «виходу на всесоюзну арену». Москва демонструвала «фасадне» мистецтво союзних республік. Антонюк побачив в Манежі, що Україна виглядає консервативно, навіть провінційно. Проте вражали прибалти — своїм розкріпаченим, потужним, активним, пластичним живописом, незаангажованістю, уникненням дріб‘язковості. В той час, в середині 80-х, в Москві почали виставляти реабілітований «формалізм» Древіна, Удальцової, Тишлера та інших. Відкриття для себе нових імен штовхало Антонюка на живописні пошуки.

В його творчості це був своєрідний кінець «радянського періоду». Художник каже, що саме тоді він знайшов «свою живописну форму». З того часу в його мистецтві з‘являється й посідає важливе місце пейзаж. Змінюються підходи й до портрету та натюрморту. Поїздки до Криму, Седнєва, ретельне спостерігання творчості колег, літні практики з учнями в селі Бабайківка — враження, не гірші за версальські.

У Антонюка не виникає сумнівів у вирішенні дилеми сучасного мистецтва щодо життя і смерті традиційного живопису. Рукотворна річ, тілесна та енергетична, залишається для нього вагомим фактором сучасного художнього процесу. Тілесність його картин, між тим, не є тілесністю відтворених об‘єктів. Самі об‘єкти можуть розпливатися на поверхні полотна, деформуватися, видозмінюватися. Тілесність його — іншого порядку, вона притаманна самому твору як породженню творчої уяви. Часом, дивлячись на композиції художника, здається, що живий океан матеріальної субстанції (подібно трансформаціям у А.Тарковського в його «Солярісі»), коливаючись та пульсуючи, набирає конкретних форм саме під впливом уяви автора. При цьому матерія і вабить, і лякає.

Взагалі тема, мотив, об‘єкт зображення для художника — лише привід. Головне — енергетика живописного мазка, що несе згустки емоцій. Часом живопис Антонюка настільки щільний, насичений, рельєфно- пастозний (як, наприклад, в «Реквіємі», 1980, «Натюрморті з червоним глеком», 1993), що напрошуються паралелі з рембрандтовським драматизмом. А буває, навпаки: ніжні, світлі переливи, зелено-блакитні, рожево-попелясті легкі тони утворюють фантастику імпресіоністичних візій («Весна в горах», 1991, «Пробудження», 1993, та ін). Лірика його творів іде від використання білих, перламутрових відтінків (біле на білому, оливково-рожеві теплі та блакитно-лилові холодні білі). Але за рахунок рухливості живописного мазка ліричність набирає або ностальгічної, або насторожено-напруженої інтонації («Морський берег», 1994, «Терен цвіте», 1992). Широкі, пластичні рухи фарби, насиченої сонячною або водяною енергією (наче в дусі пізнього Олександра Мурашка) несподівано починають жити відокремленим від натури життям, підкоряючись ритмові енергійного, із стрибками та коловоротами, танку, логіка якого відома лише автору. Тоді зникає реальний простір. В натюрмортах, наприклад, важко розпізнати, інтер‘єр перед нами чи екстер‘єр, речі перетворюються у сковзаючу масу («Натюрморт з мушлею», 1998), в портретах кольоропластика поверхні розмиває контури облич та фігур («Портрет художниці О.Пахомової», 1993, «Портрет Н.Ніколайчук», 1994). В пейзажах небо та другий план нерідко написані насиченими, важкими тонами. Тому верх, наче, тисне на вигини поверхні землі. Відсутність людських фігур в пейзажах, самодостатність кольорової фактури, яка «ліпить» фрагмент краєвиду, може надавати цілком звичайному побутовому мотиву з хатою, вуличкою, деревами при дорозі якогось містичного, надприродного характеру («Подвір‘я», 1989, «Пейзаж з містком», 1994). Для Антонюка природа залишається непізнаною та загадковою.

Леонід Антонюк — художник, що, безумовно, спирається на натуру, після поїздок — купи натурних етюдів. Проте, за його методом, варто від натури відволікатися і узагальнювати враження. Тоді народжується образ як пам‘ять про побачене. Мистця вражає, як правило, загальний стан природи конкретного місця, мозок формує надзавдання. Автор іде від плями, від кольору, від живописності мотиву. Часом, за плямою реальність зникає, розчиняється в живописному місиві . Це спостерігаємо в усіх його улюблених жанрах (пейзажі, портреті, натюрморті). Але поштовх до задуму дає конкретне переживання: рожево-бузкового неба, сріблястого горіхового саду, трояндових кущів на підпаленій землі, зеленої верби при дорозі, пухнастої ковили в керамічному глекові, весільних дивнів на столі («Натюрморт з дивнями», 1997р., «Натюрморт з ковилою», 1992, та ін.).

Заміс його палітри завжди красивий. Все це не може не давати справжній емоційний заряд і його учням. Він декілька разів йшов з училища, бо педагогічна робота висмоктує всі сили, які потрібні для занять живописом. Але знову й знову повертався. В багатьох його учнях — продовження його самого. Вони завжди відчувають, коли викладач щиро віддає себе вихованцям. Попасти в майстерню Л.Антонюка — престижно й бажано. Як правило, в театрально-художньому коледжі (колишньому художньому училищі) йому доручають вести старші курси, учні його на переглядах показували такі результати, що все училище збігалось дивитись. В Київській академії знають, що якщо абітурієнт з Дніпропетровська, з майстерні Антонюка вартий уваги. Багато його учнів розлітаються по художніх вищих навчальних закладах, стають сформованими майстрами, проте ніколи не забувають свого головного вчителя — Леоніда Антонюка. Серед них: Олена Пахомова (учениця й дружина), Олег Голосій, Олег Ясенєв, Олександр Рєзник та багато інших.

Леонід Антонюк — яскрава творча індивідуальність. Твори художника — в престижних колекціях художніх музеїв України (Дніпропетровському, Запорізькому, Хмельницькому), приватних збірках. Без нього не можливо уявити сучасної дніпропетровської живописної школи, яка, до речі, завжди схилялась до такого жанру як пейзаж. Зараз Антонюк — одна з ключових фігур і в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі, і в Дніпропетровській організації Національної Спілки художників (членом якої він став в 1985 році). Аби Дніпропетровське художнє училище перетворилось у вищий мистецький заклад, як багатьом тут мріялось, бути б Антонюку професором живопису.

Олена Годенко-Наконечна, м. Дніпропетровськ

Учасники

Тім