Учасники

Інформація

Вадим Бездітко

Озвітеся степи безкраї,

Що вас я бачу у ві сні.
Де перші квіти весняні
З поміж ковилу виглядають,
Де недоторкана земля
Живим зеленим оксамитом
Святую душу розстеля
Й сама в тій святості повита.
Озвися вітре легкокрилий,
Розносячий оті пісні,
Що не почути вже мені,
Як не сягнути небосхилу,
Ті, що неслися навпростець,
Мов дим козацької сторожі,
Що як роса, як слово Боже,
Ішли до глибини сердець.
Озвися батьку-отамане,
Озвися славний кошовий.
Чи дух козацтва ще живий?
Чи загоїлися вже рани?
Чи знову сила допоможе
Твоєї міцної руки,
Що припинила на віки
Поганські напади ворожі?
Візьми ж мене, хоч на годину
В духм"яний вир цілющих трав.
Бодай на мить я небом став,
Чи обернувся на рослину,
Чи на коні промчав галопом,
Чи десь заснув в зеленім гаї.
Озвітеся степи безкраї
Від Кодака до Перекопу…

* * *

Не видко небокраю з поміж будов.
А гонимо за ним.
І нас перетирають
Щелепи вулиць.
Та не викидає
Нас на береги, немов
Оті нікчемні камінці,
Що вже би надивилися до схочу
На сонця свічку догряючу,
Якої бурштиновий віск
Ховає нас між нас
Немов
Невгамування блиск,
А чи любов…

* * *

Часом відчуєш потребу,
Прийшовши додому,
Нічого не приховати від себе.
І, посидівши з олівцем,
Нічого не написати
Нікому…

* * *

На білому тлі іній робиться чорним.
На чорній землі білий сніг вже не білий.
Візьмеш у долоні той сніг і розгорнеш,
І руки поколиш об гостреє тіло.

Білий колір, то колір непевного щастя,
Що загубленим пір’ям зринає за вітром.
Білий колір, то колір холодної смерті,
Що зимові троянди ховає під снігом.

Світоч

Заки вітер не повіяв
Позбираймо попіл у степах.
Скоро буде поночі,
А зараз
Дещо трохи видно в сутінках.
Запалімо світоч і укриймо
Від дощу та мряки
Хай горить.
Поховаймо в землю попіл.
Хай лежить.
Ніч минає швидше…
Світоч мерегтить…

Маки

… а вітер невгавав
Несамовитий
Сп’яніло й гаряче гойдав
Червоні квіти.
Але не маки розлили
Дум’яну повінь,
То здичавілі
Проросли слова любові.
Ті, що п’янкіші від вина,
Гостріші болю.
І знову кличе нас вона
У дике поле.
Де ніжні спомини горта
Строкате літо,
Туди де спраглії вуста
Цілує вітер,
Де капають з тендітних вій
Її ознаки,
Полум’яніючі в траві
Червоні маки.

* * *

Ще вітер не зірвав останню охру,
А де не де щей золото лишив,
І вже — зима.
Як грудень поспішив…
Душа сумує
І як листя сохне.
І наче ж тільки но гойдались квіти,
Буяли маки,
Шелестів ковил…
Завмерло все.
І навіть сивий пил
Вже край дороги не ганяє вітер.

Заблукала (київська) осінь

Крізь засніжені голі дерева
Нишком хтось гомонить до мене
І засмуччено так питає:
Чом не згадуєш, не вертаєш?
Чи забув як яскраве сонце,
Танцювало в моїй суконці,
Як спадали ранкові роси
На мої золотяві коси,
І текли по бруківці сльози,
Аж до самого до морозу?

Обернувся довкіл і наче
Я нікого ніде не бачу.
Може вітер в гіллі ворожить?
Чи здається мені?
А може
Серед кленів і серед сосен
Заблукала у парку Осінь?..

Думка в поминальну неділю

Минуле надходить смаком терпкого гранату,
В який увіткнуто безжалісне лезо пам’яті.
Ковтаю сік наче кров і не можу впіймати
Голі свої почуття любов’ю розіп’яті.
А вони мергтять жалючо, мов зорі вдосвіта.
І я із розгону кидаюсь на жало солодке
Й за мить розумію — то марево,
Лише відбите
В холодній тверезості.
О блискавице сіроока!
Дратуючий спалах життя в акварельній надії,
Що капає в серце терпким гранатовим пурпуром,
Мов чари душею і розумом володіє,
А доки впаде і не згасне під крижаним муром…
Зотліє?..
Ніч.

Ковтаю ніч, дивлюсь у глибину
Мовчазну й вічну, наче смерть саму,
Що пестимо аж ген із колисанки,
Якою застеляємо труну,
Нарешті дочекавши ранку.
А небо, що вино в бокалі ночі.
Як би ж воно у ньому, як у ночвах,
Мене малого лагідна рука умила,
І пелюшкою повила.
Та ж ні.
Безкрая зоряна ріка втікає,
Уривками дитинство повериає,
І летимо вві сні,
Мов на коні,
До споминів,
Що десь за небокраєм,
Ще трішечки жевріють у весні.
Ковтаю ніч,
Що ковила гойдає…

* * *
Не забирай долоні — обереги.
Хоч на хвилинку збережи тепло.
Гадалося уже дістався берега…
Та ж ні.
Стремління далі понесло.
Як вогник, відірватись би від гноту,
Та щезнути із вітром сподівань.
Як би у серці припинили нити
Шпичкм сакраментальних запитань.
Коли б наріжний камінь оминути,
І випить, що струмиться через край,
Однаково — нектар, а чи отруту.
А поки, що …долонь не забирай.

Весна в стрийськім парку

Прислухайся.
Про що ж воно шепочуть
Магнолія із весняним дощем
Аж до несамовитості пахущим.
А він, не дочекавши навіть ночі,
Порозкидав вбрання її квітуче.
Подивишся — і в серці щем.

* * *
Чи вам доводилося бачить черемшину,
Мов наречена вбраную у біле
Від низу і до самої вершини?
Чи ви торкались ніжних її квітів,
Тримячих, як при першім поцілунку?
Чи ви кохались в тій красі несамовитій?
Нащо ж мені дано живую душу,
Що плаче в пелюстковім снігопаді
Й за обрій рветься?
Що ж казати мушу?
Спасибі ж бо за се…

* * *
То не лахміття туману
Летять…
Уривки минулихї імпрессій
Ятрять
Незагойну рану,
Гортаючи зошит поезій,
Що золотом листя
На лютій блакиті змальовані,
Чорною ніччю в калюжі розбитій написані.
Всюди стежки прокльонами
Засипані,
Мов снігом,
Мов сміхом…
…крізь плач, а чи лихом?
То ж не чіпайте дітей,
Відірваних вітром від мами.
Бо золото скоро зів’яне,
І ночі в ранковім тумані не стане,
Мов туги минулих імпрессій.

Дощовий сонет.

Дощ, мов незакінчена розмова,
Наче вщух, а начебто і ні.
І шепоче в серці моїм знову.
І тече сльозами по вікні.
То біжить на зустріч, то — від мене,
То у вічі ллє, мов із відра.
То до ранку листячко зелене,
Наче кучері перебира.
То в душі торкає чуйну ноту,
І на тім весь час себе ловлю,
Що його, мов лагідну істоту,
Й споконвічну ніжність я люблю.
Я візьму гітару й дощ заграє,
Й ми удвох тихенько заспіваєм.

Великодній роздум

Дорога до храму
Вкрита шматтям старих газет.
Вітер ворушить плітки, кинуті долу,
Під роздум пісень «Всенощної».
А народу в храмі,
Як у трамваї в годину «пік».
Чи ж так ото усе жадає спасіння?
Зоріє мовчазний лик…
З ніччю відходить грішників голосіння.
І в храмі вже пусто.
Тріскочуть у тиші свічки,
Строкатим гуртом під іконами крашанки.
А вітер… гортає шмаття старих газет,
Замітаючи бруд,
Що кинули грішники тут,
І далі пішли грішити…
Жити…

Весна з вікна електрички

Скинуто брудну білизну…
Зморшки байраків
Рубцями загоєних ран розповзлися,
Зелень мішаючи з гноєм торішнього листя
Й паруючи вітру в обличча.
Де його хмари кличуть?
Дощ відшумів.
Земле,
Усе тобі личить.
Літо в смарагдах,
Зима у чорноті снігів…
Ницо приймаю твій ніжний зажурений погляд
Крізь мутну вуаль вікна.
От і поборена старість брунькатою юнню…
Цвинтар квітчається знов…
Вічна війна…
У багеті вікна — весна…

Думка
біля занебаної могили польського жовніра
на Личаківському кладовищі у Львові.

Ходім на Личаківський цвинтар.
Поглянь на скам’янілий час.
Хай доторкнеться і до нас
Той мармуровий сивий вітер.
Там на горі,
Серед повстанців,
Між іншими лежить плита.
Її знівечили літа,
І мох укрив могилу бранця.
Каміння трісло і трава
Ось вилізає крізь щілину.
Трава росте,
А пам’ять гине.
І не зродиться вже нова.
Та епітафія під мохом
Німою тишою кричить,
Мов зна й не може сповістить
Талан, що вказаний нам Богом.
Ми ж, як сліпі, його шукаєм.
То посідаємо і ждем.
Гукаєм,
Навмання ідем,
А поруч і не помічаєм.
Для чого ж смуток навертає
На очі мутну пелену?
Що болю ніжную струну
У серці чуйному торкає?
Можливо нетлі,
Що літають,
Мов душі мертвих між хрестів.
Чи листя папороті спів,
Що тихо камінь обіймає.

Що нам до польського жовніра?
Дарма.
І тріскає навпіл, як та плита,
Величність слів
І в людські душі чиста віра.
Так пам’ять предків не шануєм.
Так рідну землю віддаєм
І совість радо продаєм.
Коли ж ми все це спокутуєм?
Чому ж нам розум відбирає
Те неминуче забуття,
Й останнє наше каяття
Всевишнього не досягає?
А ти, якому снила воля,
Лежи, небоже, в забутті
На Личаківській верхоті.
Сьогодні то не гірша доля.

* * *
Я лиш був на розі того вітру.
Я лише ноктюрни грав на вітах,
Сподіваючись на те, що хтось почує,
Та іще на невеличке чудо…

Але чудеса порозбирали,
Полишивши тількі но сузір’я…

* * *
Чумацький шлях,
Не втримавшись на небі,
В дніпровську воду глибоко упав.
І зіроньки до себе закликав.

* * *
День добігає кінця.
Тож скільки живе
Полохлива заграва ця?
З десять якихось хвилин
Погуляє
По замацаних викнах вітрин,
І, сором’язливо так, виглядає
З пухкого ліжка хмарин.
День догорів.
Двері відімкнуто
Й ніч нам несе оберемки снів,
Що в тієї заграви
Запеклись на вустах…
Не шукаймо ж нічної роси
В пересічних словах.
Тільки розбещена квітка
П’янкої заграви
Нам подарує з пелюсток
Краплини нектару.
Тільки вона
Нам розкаже безліч казок
І від усіх приховає
Болісний зойк
До часу…
І збирає росу
Ранок — невидимий птах…
Тож не стій у дверях.

* * *
Хвиля хвилі
Ласкаво шепоче.
Легкі вітрила біліють в ночі.
Я мимоволі заплющую очі.
Слів непотрібно. То зайве.
Мовчи.

* * *
Сумно вояку,
Що на війні із самим собою.
Тугу топити в вині,
Що дня ставати до бою
Проти своєї журби -
Невесела робота.
Хай кілометрові стовпці -
Затухаючі ноти -
Неповертають ізнов
Із чіпкого болота
Минулих і неминучих принад.
Але щоб там не було
Усі повернімося в сад
У наступній весні.
Може й порозквітають
Майбутні пісні
На могилах надій?
Може бальзамом проллється
Їх лагідний спів?
І нарешті тоді закінчиться
Безглузда війна.
І навіть уже не насниться.

* * *
Знову жага звитяги…
П’яніючий простір небес…
Примара рідіючих пролісків щастя…

Зновіу ласкаві калюжі,
Мов заплакані очі чиїсь
Шукають загублений шелест
Так довго примружених вій зими…

Епітафія

стіна ізписана пророком
загуркотіла у ві тьмі
ще лезо смерті сліпить око
в останньому промінні
а натовпи нічних кошмарів
вже уловив нервовий зір
хто ж (?) почиває серед лаврів
коли нервових криків вир
у мертву тишу поринає
і пропадає
але десь закрита
брамою мети
таємна істина святая
що у виставі суєти
акторські рухи направляє
тих що на сцені
й тих що в залі
і безперечно
що глядач
є кращим другом для актора
коли він бачить його плач
шалену радість
чорне горе
його ріжка чарівний спів
але за те щоб не платив
ніхто…
байдуже людство спочиває
у ніг жиріючих кнурів
а хтось на самоті
шукає
чарівну стежку віщих снів
що межи трави тихо в’ється
і незнайшовшому її
лиш ніяковість зостається
мов подих епітафії

о Господи!
Допоможи нещасним
терни подолати
як тую стежку відшукати
правдиве слово підкажи
і хто пройдеться по стіні
нехай нарешті розсміється
але щось мислиться мені
йому заплакать доведеться…

* * *

Гонитві не видно краю.
Ночі і дні мляво ступають
Сходами долі.
І хоч нема голосів за дверима,
А щось збиває з кроку
Щодня, щороку.
Шукаємо слів,
А чуємо той
Зухвалий та зірваний голос.
Може про вічні гони
Самих із зобою,
Про неперемогу
В жорстокім двобої?
Стрілки годинника хочуть нас вивести
Зліва направо,
А остання заграва
В небі вщухає по троху.
Де ідемо?
Може як раз до Голгофи?

Мить

Принишкли коники в траві,
Метелики поміж колосся.
Неворухнуться ручаї
Твого русявого волосся.

Здається начебто життя
Завмерло раптом в мить останню.
Завмерли навіть почуття,
Мов фотокартка «на прощання».

Усе перед дощем мовчить,
І нас нікому не почути.
Запам’ятаймо ж дивну мить
Німою тишою закуту.

* * *

Засинай…
Бо ж весна корогви розвернула.
Бо Дніпро випростовує
Рук своїх тисячі.
Звідки шаленство це промайнуло?
З майбутнього у минуле,
А чи навпаки?
Але ти засинай,
Коли навіть почуєш,
Як жацвір повітря лупцює крильми…
А ми
Навряд заспіваймо…
А мо…

* * *

Міріади вогнів на тім березі
Гаснуть.
Чи за лютим збирається березень
Вчасно?
В темних водах межi
Причаїлося лихо
Ниточками стежин
Не сховатись від вихол.
Я до другого берега скочить
Не можу.
Замерзаю у темряві ночі,
Ворожу.
І до урвища йду і униз заглядаю,
З кожним кроком все ближче до краю.

Спрага вітру

Вчорашній вітер десь у небесах
Пропав.
А так завзято
І вітрилко напинав,
І човен гнав
До небокраю.
І от мі серце крає
Пекуча недосяжність
Його обійм.
Білію крилами
Обвислими вітрил,
Немов капітулююча фортеця.
А серце рветься
За ним шукати.
І я негоден припинати
Його до щогли знов.
Агов! -
Кричу. А чи повіє?
Сідає сонечко… Штилію…

Переселення душ

Страшна картина з дитячого сну,
Мов рубець у свідомості.
Раптове падіння у темне й ніяке НІЩО
Та відчуття своєї безглуздої малості
В ніякім НАВКОЛО…
То що?
Чому я кричу вві сні,
Мов живцем порізаний?
Чи знаю, що за падінням чекає смерть?
Ото страшна коловерть…
Магічне знамення завжди переслідує смертних.
І з диву неможемо вийти знову ніяк.
Омріяний спокій знаходимо лиш серед мертвих,
Незнаний і вельми знайомий охоплює ляк.
А млин велетенський,
Знову розкинувший крила,
І прірва і смерть
Такі знайомі мені.
І душу збагнути ніяк не знаходиться сили.
А може я бачтв те все
Не лише у ві сні?..

* * *
Плями землі -
Посмішки ненароджених.
Поле гріха,
Невідомого за походженням.
Сядь у вагон,
Схились до вікна і засни.
Може й повернешся до весни…

* * *

Я знову почув запах вітру,
Що ніколи не міг навздогнати.
Шепоче листя на вітах.
То пригадався ранок.
То почуття вернули
Прощання літньої ночі.
Ніжної, запашної,
Мов би груди жіночі…
А вітер і далі краде
Той неповторний запах,
Змальовуючи принаду
Зимою у літніх фарбах…
Знову гукаю ночі,
Що відійшли на завше
Ми погубили очі,
Самі від себе тікавши.

* * *
Вулиця за вікнами пливе,
Плямами вогні
Ледве продираються в салон.
Журливо притулившись до вікна
Замерзлого
Ти стала шкрябати
Щось поруч…
Я прокинувся від посмішки,
Яку, виходячи,
Мнеі подарувала крадькома.
А на вікні
Лишились хлопчик і дівчатко,
Що збирали квіти вересневі…

* * *

Умийся росою й мовчи,
Перебираючи краплини її
Стеблинами трав.
Я туманом досвітнім
Впаду на тебе
Ще сплячу.
І ти,
Мов би запах літнього степу,
Не будеш втікати від мене
І тиші…
І лишень квіти,
Пелюстками здригнувши,
Розкриють вуста
Для ранкової пісні…

* * *

Зупинись, весно.
Ти страшна у своїй красі.
Рветься перевесло,
І не втримати у руці
Бодай жменьку почуттів.
Що ловити їх дірявим саком,
Навіть коли ти —
Під найупертішим знаком?!
Бризками бурштиновими
Зринають вони
Прутко
Крізь дірки негод.
І висихають швидше,
Ніж ми встигаєм про них забути…

Думка коло Білої альтанки, що у Полтаві.

Чи боліли Вам очі
Як, вийшовши на Панянку,
Дивились у млу неосяжності?
Ото вже є де котитись любій брехні.
Навіть маленькій,
Навіть злетівшій з найменшого, хоч би, язика
І навіть років тому із двіста.
Але будь вона й неабияка -
Цур їй пек!
Бож почуття барвисті
Не почують брехні
Перед лице тієї землі.
Нумо!
Вріжте троїсті!
Щоб Копили загули,
Й Ворскла здригнулась!
Але…
Чи чули ви
Про бездомних духів,
У щось закоханих до нестяму!
Страшно мені
Не попасти у яму
Й вічно блукати
Перед лице тієї землі
Й тих, що на ній люблю…

* * *

Деж ми втрачаємо себе?
Там де Тараса забуваєм,
Де сад вишневий не цвіте,
І соловейко не співає…

Музика за стінкою

Музика за стінкою -
Свято чуже,
Хоча й близьке,
Мов ранок у вікна.
Я колись таки звикну
До неї,
Як до чорно-білих вогнів
На телеекрані,
Як до волосся незнайомки,
Що сидить у трамваї
До мене спиною,
Що така близька і делека,
Мов би лелека
У небі.
Чи музика за стінкою…
З упертістю несамовитою
Шукаю я своїх мелодій,
Свят,
Що будуть на цьому боці.
Й хоч музики ще немає,
Я таки щасливіший
Від тих що там,
Бо ж свято завжди сумніше
Ніж його чекання.

* * *
Чому та хмарина плаче?
Подряпалась мабуть дуже
Об дроти мертвих дерев,
Що в небо стріляють наче.
І що тим деревам голим
До плачу самотньої хмари,
До кари, що їй завдають?
Живі лише сльози ллють.

* * *
Кава пахуча
Парує собі на плиті.
Десь за вікном -
Опівнічний дзеленькіт трамваю.
Оковиту п’ємо
І думкою повертаєм
Там де минулось,
І де ми і ті і не ті.
Там де розкішні сніжинки,
Укривши гілля,
Ніч повертають
У травень бузкового цвіту,
Й, наче б ті нетлі,
Летять до гарячого літа,
Й танучи плачуть і плачуть
В банальному «ля».
Може втомились
Лупить у вікно цілий час
І розтікатись
Струмком напівзмитого гриму?
Чим вам зарадить
Маленькі мої пілігрими?
Тільки відкрити квартирку
Й впустити до нас…
Сядьмо за стіл
І до кави загріємо грог,
Тієї, що не вичахає
Гарячої млості.
Тож вибачайте
Недбалість самотнього гостя…
Пили гуртом,
А здавалося —
Тільки у двох…

* * *
Повертаєшся знов до юначих замріяних літ,
До брунькатої весни, оспіваної голубами.
І все чуєш ночами як колеться лід
І не спиться Дніпрові між вистиглими берегами.
Я горнуся до снів.
Я шукаю їх справжнє єство,
Красномовність жалючих зірок
Прочитати не в силі.
Ворожу на струні, чи гойдаю у чарці питво,
А мої береги по зимовому голі і сиві.
Не боли мені так моє серце і думо моя,
Не штовхай до ганебного і незворотнього кроку,
Забери мене знов у безмежні і чисті поля
Та пусти на пахущчу ріллю малюком карооким.

* * *
Наче такий близький
Оманливий другий берег.
Надибаєш новий міст
Та знову
Летиш у провалля,
Ошуканий гнилими дошками,
Ледь — ледь помітивши
Блиск вогнів у воді.
А в небі…
… розвиднюється надвечір.

* * *
Пірнаючи в кленову жовтину,
До болю пив бездонної блакиті.
Тужив, щомиті,
Згадуючи весну,
Й за п’яну осінь дякував щомиті.

* * *
Росяно на вигоні,
Сонце із веселкою бавляться в траві.
Ані худобинки, ані кого.
І Коломак в’ється,
Мов дорога,
Аж до вечорової зорі.

Петриківські очерита

Я довго біг,
Не дивлячись під ноги,
І раптом у траву обличчам впав,
Й присипаную порохом дороги,
Зів"ялую траву поцілував.
Завмер.
Не ворухнусь.
Та чую наче
Аж серце зойкнуло
Від холоду землі.
А може не землі,
А мо’ й не плачуть
Пожовклі очеретяні шаблі.
А просто шурхотять в долонях вітру,
Мов подих запізнілої зими.
Зростаючи в червоно-чорних квітах
На рушниках і вазах,
Як і ми…

* * *
Ніщо не стривожить тишу
Нічного парку.
Повз лавки
Притрушені снігом -
Сліди самітніх круків,
Що забули про час…

Театр тіней

Мовчазні тіні зчепилися на екрані.
Та раптом принишкли.
Завмерли і тихо сіли.
Мов би не маючи сили.
Немов скам’яніли
В беззвучності свого волання,
В безвиході свого єднання.
Зітхання…
У мареві сивого диму
Тиша блукає.
Заплуталась, певно.
Щось між нами шукає.
Де ми, а де тіні — не знає.
Де ми?
По цей, чи по той бік екрану?
Омани…
Знову омани…

* * *
Вечір тонко вистеляє
Білизну туману
По ліжку землі.
Кволі мазханки під соломою
Засинають
Без молитви і без колискової.

* * *
Дощ -
Розвага сумуючих чоловіків,
Гімнастика для гілля,
Обід для грибів,
Щось абсолютно дурне для пташок,
А також для авто…
Але для бульбашок -
«Від» і «До»!

Осіннє вечорове

Де взявся запах свіжопаленої цегли?
І зморшки ягід,
Ще не випитих пташками?
А протяг, що торкає твої стегна,
Разом з моїми теплими руками,
Мов спомини про те, що не судилось,
Мов хвиля, яка щойно відкотилась,
Зміїний слід лишивши на піску.
Поклич її іще таку близьку.
Впусти до своїх роздумів сумних.
Осінніми ж бо стали ці обійми.
І дощ дрібний по кленах золотих
Покути запізнілої не прийме.
Хіба що, розходившись, мов дитина,
Грайливий усміх на останок кине.

* * *
Чи вам доводилося бачить чеоремшину,
Мов наречена браную у біле
Від низу і до самої вершини?
Чи чули ви її хмільне цвітіння,
Що як вино у голову вдаряє?
А птаства п’яного цвірінькотіння?
Чи ви торкались еіжних її квітів
Тримтячих, як при першім поцілунку?
Чи кохались в тій красі несамовитій?
Нащо ж мені дано живую душу,
Що плаче в пелюстковім снігопаді
Й за обрій рветься?
Що ж казати мушу?
Спасибі ж бо се…

* * *
Ще не розквітла зима
В малюнках наших дітей.
Ми ще не впізнали, навіть, власні могили,
А часом здається немає сили
Дивитись на небо.
В"язниці потреба,
Підштовхуючи за грати,
Продовжує помирати
У вікнах вітрин.
Що ж там далі малює мій син.

Лише зима

Просто руки зими
Ніжні…
Музика снігу, що за вікном,
Думки й почуття сніжні
І ностальгія про тишу
У летаргічному сні…

Запаморочливе позіхання
Душі,
Не відповідаючої на телефони,
Що чекає струмочків з даху,
А також із балкону…

Лише щітки хитаючихся тополь,
Що фарбують небо «плюгавим»…
І йому звичайно, не веселіше,
Ніж гавам,
Що їх тут не було ніколи раніше…
Січень
Лише…

Королева мильних бульбашок
(уривки з імпрези)

1
Чорний екран
Діафрагма відкривається.
На екрані з"являється вікно, за яким зимовий вечір. Камера від"їжджає.
На фоні вікна спиною до глядачи сидить чоловік із безсило опущеними руками.
Голос за кадром

На кухоннім столі не ворушиться темінь.
Щильна тиша зими
Через те тільки тиша,
Що зимою дерева мовчать,
Бо не ростуть.
І тільки спраглі віти свої,
Мов кістляві руки,
Вони простягають холдному небу.
Й не знають,
Що немає го.
А зорі занадто високо
І їх їм ніяк не дістатись…

Вікно, що в нього дивився чоловік, стає вікном трамваю. Трамвай від"їжджає від зупинки. На екрані залишається «ніщо»…
…стукнули двері…кроки луною скриплять самотніми вулицями…
Ніхто не дивиться на екран, бо те «ніщо» зовсім не «те» «чого» всі чекали.

Одного разу я просто забув про себе.
Хто я?
Я просто про не думав.
І я тоді просто не знав,
Що догори піднімаюсь у ліфті,
Що ніч і зима…
І двері ліфта відімкнулись незнати де,
І ти чомусь так високо сміялась очима.
Що за причинна?!
І ми не знали тоді,
Що немає кави, ані лікерів, ні вин…
Я по сходах не йшов,
Бо сходи їхали осторонь,
А тільки питав себе про одежу,
Що очі її не мали
Й такі безборонні були.
А ми ще того не знали…

Пішов сніг. Прожектор вихоплює з неба щезаючий сектор.

І раптом стало мені
Так боязко й соромно,
Через те, що відчув твої очі голі,
Що розбирали мої
Так лагідно й непересічно.
Як страшно було показати комусь
Свої роздягнені очі.
Але кожної миті ти бачила в них усе,
Що було зі мною
І буде ще.
І ти так хотіла сказати,
Але не моглша ворушити вагою
Примружених вій,
Очима, що ними тримала
Розібраний погляд мій.

І тут мені примарилось таке,
Чи радше пригадалось
Із того виру,
Що, оточивши, полонив
І боляче робив
І у ночі і в день.
Та хай йому…
Плівка у проекторі починає смикатись, жовтіти та плавитись…
Спалах блідого екрану, та знову темрява.

вітер дмухав собі,
Як належить в зимовий вечір.
Чорнобороді діди,
Що вели червонооких собах,
Пильно дивились за кожним кроком моїм.
І кожна сніжинка,
Сідаючи на телефони,
Підслуховувала розмови
Усіх голодних коханців.
І вельми раділа з того.
Та чои би їй не радіти,
Скажіте?

Ото би його і собі пошитися в дурні
Літо? Зима?
Дарма!..
Тепло чи холод?
А я роздягнувшись геть
Завзято танцюю вальси
По всіх балконах і телефонах.
І, заглядаючи в вікна,
Не можу не насміхатись
Над тими «розумними»,
Що вечеряють одне одним щодня.
І навіть таке як я
Мале сніжиння
Не може того споглядати.

Далі хотів літати.
Та впав просто на віти.
Дивлюсь-
Мілліони сніжинок
Складають замети — «фортеці»,
Футрами вдягають дерева,
Бо ж тут вам не Греція!
Зимно!..

Зимно так,
А ти босоніж
По тріскучім морозі біжиш…

Їде опівнічний трамвай. Дівчині за кермом страшенно хочеться спати й вона потягується.

Немов невидимий
Кремезний чолов’яга
Руки крутив
І ножем колов по всім тілі,
Такий був мороз.
І від тріскоту го
Аж у вухах тріскало.
Але зауважив я,
Що то не мороз тріщав таки,
А оте багаття,
Що вітер роздмухує в грудях моїх
Щоночі.
І знову, і знову несе повз мене опале листя…
Зiм’яті листи…
Зібгані спомини…
Вірші…
Пісні, що співала ти…
І кинувши все у вогонь,
Ти навіть не знаєш,
Як слова звиваються зміями.
І крик той мовчазний
Є голоснішим від стрілу сотень гармат.

І знов повертає назад.
І розпинає мене на власних
Повітряних замках
Половину життя мурованих
Та майже зруйнованих.

І мороз тріщить,
Як попіл згоряючих слів…

2.

Ніч знає про те і про се.
І що той вітер несе.
Вона знає про все.
Знає.
І з ліжка тебе підіймає,
І в кожну зіницю вікна
Кидає жменю зерна
Свого срібного.
І тихо по хаті ходить,
А зерня сходить і родить.
І ти, допоки жива,
Знову йдеш на жнива.
І стебло шукаєш.
І обережно торкаєш
Ніжний колос його
І ховаєш,
Як вогник свічки од вітру.
А він — та й на палітру
Втече
Тієї чорної панни,
Незваная що й жадана,
Ненависна і кохана
І ніченькою названа.

Не бійсь нічної самоти.
Допоки зіроньки не згасли,
Не плач у подушки.

3.
Один на вулиці. Сніг лоскоче ніс. Чіпляється за вії. Скрипить під ногами.

Затамувавши подих,
Дивився я
На полум’я зірок,
Що блискали в твоїх очах.
Здійнявся десь самотній птах
Чієїсь доброї надії
І, нумо, через сніговії
Летіть не знати де.
І думав сонечко зійде,
Щоб та надія розквітала…
Та дмухнуло -
Де і пропала?..

Раптом у стомлене серце вкололи уривки споминів із дитинства.

Надії ніжні і легкі,
Немов оті бульбашки,
Що колись пускали з балкону.
В кожній веселка грала
І променями блищало
Ясніше ніж у богемському склі.
Скільки сміливих надій
Жило у мильнім тім кришталі?!
Аж поки, підхоплені вітром,
Яскраві мої бульбашки не пенькали
Межи листя кленове.
Оманливий був кришталь.
Він мовчки щезав
І не було жаль…
І жоден не чув як гинули мрії.
А таки пропала
Самітня пташка надії.

Зітхання. Глибоке й довге…
Та що ти?
Чому здригнулися вії?
Чому в озерах твоїх очей
Прокотилися хвилі?

Що сталось?
Чому зупинились чорнобороді діди,
Що вели червонооких собак?
Сніжинки завмерли
І вітер…
І навіть я — дурний -
Що, гей, танцював усюди…
Люде!
Тамуйте подихи
Під ватяними і хтивими
Ковдрами!

Наче розлупилася лушпаїна яйця. Тріск. Крізб щілину — постріл світла і свіже повітря.

Усе навколо мовчало.
І тільки ти співала
Іскринням своїх очей.
Танцювала душею
Серед юрма
Перламутрових куль,
Що нас оточили.
Й не можна було зуміти
Щось розуміти
У тій феєрії.
Сонячне літо серед зими.
День серед ночі
Й щасливі очі
Замість заплаканих.
Смарагдові килими
По снігу.
І ми…

А я так боявся
Що ти босоніж.
Та ти землі не торкалась
І щиро сміялась,
Підкидаючи до гори
Мильні мої бульбашки
І граючи ними.
І вони тебе слухались,
Мов королеву.
І, пересипаючись, не розбивались,
А тільки шалено дзвеніли
На ввесь той зраціоналізований світ.
І сніг осипався з віт
Черемховим цвітом.

Плівку замикає у проекторі. На екрані зупиняється посмішка. Яскрава і чарівна. Плівка нагрівшись плавиться, перетворивши посмішку на потворну пляму…
Світло згасає.
Стукнули двері й загув кимось визваний ліфт. Чути глухий і холодний сміх повій. Ніхто не підходить до телефону, що скаженіє за стінкою.
Скрип кроків по свіжому снігу віддаляється й затихає…

4.
Притомився клавір.
Мовчить припорошений снігом.
Малюнки зітертої слонової кістки
Так нагадують візерунки на зимовім вікні.
В якому читається казка
Про королеву мильних бульбашок.
Перегорнуто вітром останню сторінку нот
Казкових.
І не вірте мені
Коли я казатиму вам,
Що то не сльози впали на сніг,
А капає віск із різдвяних свiчок.
Такий гарячий…

Як швидко скінчився дивний танок
На снігу темно синьої ночі
А вона ж таки дійсно не хоче
Ніяк закінчиться,
І наливає по вінця
Свого солодко — смертельного зілля
Й запрошує на весілля
До себе усіх
Кому не спиться,
А мариться,
Мариться…

Казки зимного вітру

Зимний вітер,
Прийшовший із півночі,
Пестить гарячі скроні.
Мокрим снігом заліплені
Очі чужих авто.
Пригадай но
Як ми збирали сонуе в долні,
Оглядинизорь у вікно…
Північний вітер говорить
Про час ліпити зорі із снігу.
Зліпи собі сонце
І кидай ним на всі боки.
І воно розлетиться тобі
Міріадами сліз,
Що, замерзнувши в небі,
Бризками дзкруала
Цілять мені у в око
І далі в серце.

Казки починаються там
Де зимовим деревам
Снить липневий вітер,
Що гонить хвилями зорепаду.
Там де повінь пісень
Колисає затихнувший день,
І сумерк чарівний
Виводить на сцену
Пікантну царівну
НІЧ.

Отже, щодо казак.
Кожному казка своя.
Скільки дурних і мудрих книжок
Про подорожі і подарунки
Про фінансові розрахунки,
Про те як треба любитись,
Про бідне маля,
Що пішло топитись…
Не треба шукати сенсу
У кожнім слові.
Читайте собі поволі
І дякуйте Богові
За сонце і сніг
І за пюпітр.

А зимний вітер
Пише на вікнах
Свої манускрипти.
Хто прочитає казки
У словах замерзлих?

Крізь вікна заметені снігом
Геть не видно нічого.
Навіть чарівний сад
У святковім убранні.
Я довго дивився у білу млу.
Я думав, що, певно, все має бути гаразд.
Але захотілось мені,
Бодай раз,
Побачити казку на власні очі.
Та ще й серед ночі
Мовчазні зорі
Складали в небі абетку снів,
Та я читати на вмів
Ще тоді
І не вмів співати,
Але все ж таки вийшов у сад
Крізь вікно.
Як дивно!
Наче відчув липень у всій красі
І сивий симуток світанку.
Дарма, що до ранку
Стояв у снігу по коліна.
Тріскіт палаючих зорь мене грів.
Ба навіть не зорь,
Великих і ніжних вогнених руж,
Що росли довкіл.
Може як раз тоді й почалася казка,
А може саме тоді
Вона закінчилась.
А чи погіршало щось, чи — покращало,
Та певен, що перемінилось.

Крицею місяця блиснувши,
Сік я тримтячу ніжність.
Боже!
Як їх було багато!
А я, розлючений піснею липня,
Краяв величну красу на всі боки,
Бо ж так не хотів,
Щоб осінній шурхіт
Перетворив пелюстки
На вечір жовтневий.
Мерщій до хати!
Із оберемкрм порубаних руж,
І негайно усе до груби.
І ті почали горіти
Від тією любові, що в них була.
І кожна квітка цвіла
Нескінченним теплом,
А я знов і знов
Пірнав у лагідну кров
Зимової казки.

Часом,
Йдучи в вечоровій порі,
Подивись но на димарі.
Скільки маленьких і теплих
Летить зірочок.
Скільки лскавих казочок
Могли б вони нам повісти.
Та най си танцюють твісти,
Вистрибнувши із димаря.
Можливо досвятня зоря
Запам’ятає їх
Райдужний сміх
І наш гріх забуття…
Може…

«Вовк»

Отже, людоньки, нема де правди діти, і все що ви від мене почуєте було насправді, і те вам будь яка брехуха на коломацькому базарі підтвердить.

А того року зима на Гайдалемівці була дуже люта. Тільки що вода в колодязях не замерзала і трохи шиби у вікнах не тріскали. Це тоді Василь — п’яниця з Гришкового замерз коло свого тину. Отак собі йшов чоловік трохи напідпитку, ліг спочити коло хвіртки і не встав.

Еге ж…

Дід мій Микола, що онучі так, бува замота, що хоч до самих Валок дійдеш без чобіт, ще молодий був, років так під шістдесят. Хату він добру мав. І от, щойно, перед зимою, на хатньому даху солому замінив. Майже всю замінив, але не всю. Над захатинком, що від городу був, там де, за звичай, вівці зимували, не мінів, бо наче ще гнилою не здавалась.

І от, саме на Водохрестя, так сталося, що він прокинувся вночі вiд того, що собака в сінях скімлить. Повернувся на інший бік, та чує через стінку: щось у захатнику не те. Вівці товчуться, та всі якось в купі, та з однієї, лише сторони. І так йому на серці ніяково стало. От встав він, накинув кожушину, та й пішов на двір, подивитись: а, чи не краде хтось його вівці? І дід Микола не такий був, щоб боявся кого, але вила з сіней прихопив.

Тихо, щоб не злякати злодія, підійшов до захатника. Штовхнув двері. Але ті на засові з вулиці. Обійшов захатник. Аж дивиться: по замету хтось на стріху виліз і в стрісі дірку здоровенну розкидав. Дід швиденько до дверей, відчиняє їх і, наставивши у темряву вила як закричить:

- А ну виходь, у трясці твоїй матері!

Боже, що тут скоїлось!

Щось величезне волохате й темне як кинеться з захатника, та дідові межі ноги. Та так сильно, що з ніг його збило. Дід і вила випустив, і сам з верху на те страхіття і впав. А воно як понесе його по дворі. А тоді з двору через хвіртку та на городину і вниз на луки. Але не пробігло й сотню кроків, як впало.

Лежить дід та й думає: що ж ото за чортяка на нього накинувся? А тут не те щоб дивитись, ай ворушитись, ба навіть дихати й то лячно, хоч дід Микола не такий був, щоб кого боявся або що.

Насилу підвівся та до хати мерщій. А там баба й невістка вже галас підняли онуки плачуть.

- Циц, я сказав! А ну на піч бігом!

А нам і не треба було двічі повторювати. Позалазили ми на піч, та вже до рання не спали. Так перелякались були.

Дідусь нам тоді нічого не сказав. Аж рано прийшла до нас баба Гашка, що її донька за інженером у Полтаві, та й питається, чи не мотрин Бровко?

Пішов дід Микола на вгород, та притягнув у двір здоровенного вовка.

- Мабуть від переляку вмер. Та ще й обісрався перед смертю — Сказав дід витираючи руки свіжим снігом. — Малим по шапці буде.

Отак мій дід Микола, що ніколи, в житті не був мисливцем вполював вовка. Та добре, що не вовк діда…