Юрай Курай

Юрай Курай — чудна iстота невизначеного вiку, розмовляє третьою мовою (на двох iнших пише і читає з помилками). Вперше з’явився в ефiрному FM-просторi 6 червня 1998 року на «Радiо МIX» (Днiпропетровськ).

На запитання про те, чим вiн займався до цього, вiдповiдає, що «мiркував про життя». Старi люди, щоправда, згадують його як поета та телегероя.

Можливо вони й не брешуть.

P.S.

• 1996р. — Курай видав збiрку своiх поезiй та пiсень «Галявина палаючих Фоксiв» (росiйською мовою i пiд першим прiзвищем)
• 1998р. — записав платiвку на студii схимника Трохима. Цей «саундтрек без фiльму» має назву «Фрукти i Папiроси».

P. P. S.

Кураю вiдомо, що на сьомому кроцi думки перетворюються на Любов. Знай це i ти.

«Вертеп» назавжди!!!

Тi, ЩО БiЖАТЬ ВОДОЮ.

…ТадАх-тадАх… тадАх-тадАх… тудУх…

ТадАх-тадАх… тадАх-тадАх… тудУх…

 

«Як тут смердить! — Мерщій до моря! -

Я вже й стежину протоптав.

Там нас чекає на просторі

Людями кинутий состав.

 

У ньому музика та їжа.

У ньому, серденько моє, віконця є

І двері в небо.

Тож поміркуймо про своє.

 

Гарячі вуха, очі сині —

Колеса так і гуркотять.

До біса квіти з маковинням,

А разом з ними їхню мать!

 

Бо вже намуляло під серцем,

Бо вже аж трясця в голові.

Я з’їв би їх з червоним перцем -

Солодкі грудочки твої!» -

Байрон декламував, а провідниця ритмічно слухала. У вишуканій колінно-ліктьовій позі. Поема скінчилась феєрично. І пілотка таки впала з голови фанатки екстремальної поезії. На чисту підлогу службового купе.

— Миленький мій, так ти поет? — вже на східцях вагона запитала вона.

— Ні, киця, я — поміркований таліб, — відповів лорд і ступив на кримську землю.

Годинник на башті сімферопольсь-кого вокзалу показував шосту ранку. Тепле вологе повітря після нічного дощу приємно пестило мужнє лице героя. У такі моменти Байрону завжди хотілося сказати «тарах!» своєму минулому (тобто — «іди собі геть, згинь назавжди!»), і він вирішив круто змінити напрямок руху. Не пішов у туалет, а попрямував до таксі. «Урешті-решт — зроблю це на перевалі», — від такого простого та оновлюючого рішення лорд аж засяяв зсередини тихим зеленуватим світлом.

— Ліцо попроще, імператор! — почувся знайомий голос, і з кабіни білого мікроавтобуса висунулася задоволена пика у темних сонячних окулярах.

— Алексіс! Льоха, твою мать! Ти що тут робиш? — здивовано й радісно вигукнув Байрон.

— Гусім ярмо, Скандаліза Райс! — у дусі імпресіонізму відчеканив Льоша, гостинно відчиняючи двері свого «боліда».

— Жени в Гурзуф, Жакоб! Повстанці повстали і випотрошили «банкомьот» — Лорд «франклінами» не скривдить! — останні слова Байрона розтанули у повітрі разом з білим «мерседесом».

За хвилину з голови даїшника, що нудьгував з радаром на виїзді із Сімферополя, різким поривом вітру зірвало кашкета. Той прокотився узбіччям метрів п’ять і благополучно загруз у калюці.

— Ось я зараз комусь бампера на лобі відрихтую! — шаленіючи від люті, даїшник жбурнув недоїденого чебурека в субтропічні хащі. 

— Льоха, твою мать!!!

Та біла хмаринка з двома архангелами вже шелестіла за обрієм.

— Гарна зачіска, імператоре,-сказав Льоша.

— Гарна зачіска — бадьорий наст-рій! — Байрон посміхнувся дзеркалу, щоб не дивитися на спідометр.

— Лєра стригла? Впізнаю тендітну руку майстра, — не чекаючи відповіді, Льоша продовжив: — Може ти мені хоч тепер скажеш, на якій нозі в неї тату?

— Трохи вище щиколотки, -туманно почав Байрон, — але це зовсім не те, про що ти подумав!

Обоє розсміялися. Як малі діти. Льоша навмання ввімкнув радіо. «Диви, синку, гори…» — сказав чоловічий голос. «Тату, а там наші були?» — запитав голос хлопчика. «Були… Вони кругом були…» — відповів чоловік. «А вони насмерть стояли?» — не вгамовувався хлопчик…

Так і влетіли до Гурзуфа. Байрон зупинився в готелі під назвою «БОТИНОК С ВИДОМ НА МОРЕ». З вікна його номера дійсно виднілася Ведмідь-гора, безкрає Чорне море і дорога, по якій щойно шугонув білий «болід», швидко сховавшись під пахвою густої зелені. Назавтра вони «забили стрілу» з Мустафою. У того був ресторанчик на вершині Ай-Петрі і непристойна кількість вина та коней. Тож завтра на лорда чекали татари. Усі знали, коли на горі з’явиться вершник у червоній сорочці та з живою блискавкою в руці, почнеться те, заради чого в Сімферополі сьогодні присів президентський літак.

Усі знали, але сніданок запізню-вався.

«Перегризу щось на березі під кримською сосною», — вирішив лорд і, перевдягнувшись у легке, зібрався вже було виходити. Раптом у двері хтось тихенько постукав.

— Ну, нарешті, — Байрон відчинив. На порозі стояв такий собі парубок.

— Я — Толя Фараон, — відригнув володар ситцевих трусів і червоних шкарпеток. — У тебе марганцю немає?

— Бачу, що Ви людина благородна. Але навіщо ж Вам марганець о цій порі дня? — у свою чергу поцікавився Байрон.

— Та, розумієш, мав тіки шо випадковий інтимний зв’язок. Без кондома, — довірливо почав Толя.

— Хто дома? — з тореадорським азартом фліртонув словами лорд.

— ?! — по обличчю Толі Фараона тоненьким струмочком побігла спроба «впіхнуть невпіхуємоє». Та так і стекла слиною з товстої гарячої губи на піхтовий паркет «калідора».

Лорд наніс свій коронний удар -скрутив дулю і дав можливість співбесіднику дуже детально її розгледіти, потім швидко, по-англійськи, грюкнув дверима. Аж у сусідньому номері розчинилося вікно. «Оце так компресія!» — не зміг приховати свій подив «брехунець» у куточку. Байрон посміхнувся, зробив кілька пружних кроків у напрямку балкона і виплигнув з другого поверху. Клумба була м’якою і приємною на дотик.

За кілька секунд він уже біг східцями згори вниз. До моря. І декламував: «І на зорі орлятко сиве шипить в гнізді, як василіск». Або ж: «Здається, пахне не сосна, а спека й сухість сонячного світла!».

Морська вода зашипіла, приймаючи в обійми гаряче лордове тіло, а коли з трусами, повними крабів та мідій, Байрон виліз на берег, його так розпирало від задоволення, що він легко переплюнув би три конопляних поля. Залюбки.

«Я простая девка на баштане. Он — рыбак, веселый человек», — десь зверху співало радіо. Великий Ведмідь пив собі солону воду. Але корабель із закоханими був уже далеко. Діти на березі гралися в іншу Легенду. Вони розганялися й буквально залітали в морський штиль, намагаючись пробігти по поверхні води якомога далі. Звісна річ, це нікому не вдавалося. Та стільки завзяття й віри було в їхніх очах, що лорд вирішив спостерігати за малечею, доки гра не скінчиться. Бризки, зойки, веселий гамір, збиті об каміння колінця й лікті. Охочих продовжувати ставало дедалі менше. Увагу Байрона відволікла велика крейсерська яхта, що не так давно з’явилася біля скель-близнюків. Вона повільно дрейфувала з прибраними вітрилами. Темно-червона. «Дивний колір», — подумав лорд, намагаючись розгледіти напис на борту. Поміж щоглами яскраво блиснув окуляр бінокля.

— Дивіться! Дивіться!!! — голосно, дуже голосно закричав хтось на пляжі. — Вона біжить! Вона біжить по воді!!!

Байрон різко повернув голову — і очам своїм не повірив. Дівчинка років семи БІГЛА ПО ВОДІ, як по тверді. Піднімаючи легкі бризки білими п’ятами, засмагле мокре тільце виблискувало на сонці і віддалялося від берега.

— Стій! Зуля, стій! — немов схаменувшись, закричала молода жінка. Дівчинка зупинилась, з подивом обернулася. Натовп на пляжі завмер.

— Мамо… Ма-мо! — сльозинки впали на воду, і дівчинка провалилася з головою.

Так швидко Байрон не плавав ніколи в житті. Можливо, він і на світ народився заради цієї стометрівки. Хтозна…

Дівчинку він врятував, але як вони опинилися на березі, ніхто не пам’ятає. На диво, маленька Зуля не встигла навіть наковтатись води. Її трохи злякані оченята дивилися на маму, людей, що збіглись з усієї набережної, і дивного дядю, який лежав біля самої води і не міг піднятись. Хтось із чоловіків підбіг до нього, щоб допомогти сісти, але тіло не слухалося. Гукнули лікаря. Той нахилився над лордом, заглянув йому в очі й відсахнувся. Бо розгледів там цифрове фото — дуже вдалий кадр — ДІВЧИНКА БІЖИТЬ ПО ВОДІ. Байрон помер.

 

Елiта i богема

Бухта, залита світлом, тремтіла, як вологі губи. Легкий ранковий бриз пробрався в кімнату через розчинене вікно й потихеньку бешкетував на столі. Особливо йому сподобалася стара газета, що грайливо, немов спідничку, піднімала свою першу сторінку і знов прикривала нею якесь фото, що мало насичені свіжозаправленим принтером кольори. Коли вітерець захоплювався і задирав «спідничку аж на голову», можна було розгледіти й саме фото. Там, з рюкзаком на лівому плечі, вдягнутий в анорак і чорну спортивну шапочку, на даху хмарочоса біля самої огорожі стояв молодий чоловік. Над головою в нього було неймовірної блакиті небо, внизу панорамно розташовувався Нью-Йорк і виднілася частина затоки. Фото як фото. Якби не літак, що застиг трохи нижче в кадрі. За кілька секунд він мав урізатися в цю колосальну споруду. Лице на фото було спокійним і дуже схожим на лице власника цієї кімнати, що зараз мирно спав, додивляючись свій сон.

Сторонньому спостерігачеві не треба було мати особливої кмітливості, щоб зробити з цього приводу кілька припущень: 1) фото на столі — то є комп’ютерний монтаж; 2) фото є справжнє, а чоловік під ковдрою — везунчик, який в день тієї катастрофи дивом зміг урятуватись. Третя версія виключала обидві попередні й залишала нам на згадку встромлений у небо середній палець.

Годинник біля ліжка показував 6:59:59 ранку. За секунду — рівно о  сьомій — увімкнувся таймер, а за ним — радіоприймач. «Відкрий очі… Відкрий очі…», — доволі голосно зашепотілоз динаміків. Гуща смачно позіхнув. «Стули пельку!» — цілком доречно зауважив голос на радіохвилі. І ранок здригнувся від шаленої музики.

Професор Михайло Гуща та його жінка Ніна оселилися в цьому невеличкому охайному будиночку не так давно. Справа в тому, що Гуща отримав Нобелівську премію. Сталося це досить дивно — поштовим переказом. Проект, за який йому без особливої помпи й розголосу відвалили «хвої», мав назву: «БУМ-БУМ Або Як вивести американські війська з Америки». Ідея продати продукт своєї мозкової діяльності прийшла Гущі (тоді ще доктору фізико-математичних наук) наприкінці дев’яностих. Якось одного невиразного дня він, злий та голодний, з останньою гривнею в кишені, повертався з роботи додому. У маршрутному таксі, яким він їхав без місця, зігнувшись у три погибелі, кричало радіо: «Эх, дал бы кто взаймы до следующей зимы…» Взагалі, все було, як завжди. Та раптом, коли пісня скінчилася, голос ведучого сповістив: «Не всім відомо, що компакт-диск, про який всі знають як про витвір прогресу від західної цивілізації, насправді придумано й розроблено у нас, в Україні…» Тоді Гуща і прозрів, хоча й не став кричати «Слава Україні! Героям — слава!» Неначе блискавка прошила його запалений розум, і за мить він, підпираючи дах «рафіка» своїми гострими плечима, зрозумів, що відчуває себе Гулівером серед ліліпутів.

Михайло проштовхнувся до дверей і попросив водія зупинити в кінці найближчої п’ятиповерхівки. Дарма, що до дому було ще шість кварталів, дарма, що піджак був пом’ятий і з крейдовими познаками на кишенях. Гущі плювати було на це, і вітер свистів об його вуха.

То ж проект був готовий за півтора місяця. Потім за допомогою чотирьох пляшок пива та інтернет-пошти Гуща відправив своє дітище «куди слід» в Америку. Там посміялися-посміялися та й купили цей «БУМ-БУМ!» А 11 вересня 2001 року близько 9-ї ранку за місцевим часом Михайла Гущу вже фотографував на даху хмарочоса агент Матриці. В обох були парашути (пам’ятаєте рюкзак на лівому плечі?). Наслідуючи традиції інженерів-мостобудівників, які завжди знаходилися у човні під щойно збудованим мостом, коли через нього вантажівками перевозили щось важке, Гуща мужньо стояв у той день на даху хмарочоса-близнюка і покинув свій «капітанський місток» останнім, бо агент Матриці шугонув униз раніше (не витримали нерви), ухопивши замість парашута шахідівський рюкзак, котрий за інструкцією повинен був залишитися для Гущі. Тож здогадайтеся з трьох разів, хто з них взагалі тоді дістався землі, щоб станцювати там джигу або ж гопака.

І ранок здригнувся від шаленої музики.

Михайло ще декілька разів конвульсійно смикнув ногами під ковдрою і прокинувся остаточно. Голова гуділа з похмілля.

На «хвості» цієї кантрі-коломийки я сказав у мікрофон: «Якось ранком 13 січня 2002 року Джордж Буш ледь не подавився бубликом, знепритомнів і впав, зачепивши вилицею крісло. Цього ж дня і цієї ж години на Кубі помер друг Хемінгуея — знаменитий рибалка, що був прототипом головного героя повісті „Старий і море“. За яку, до речі, Хем отримав свою Нобелівську премію… Я люблю рибалку… Сядеш на бережку…»

— Ніно! Ніно! — простогнав Гуща на весь будинок. — Принеси мені соку…

— Якого?! — почувся з другої кімнати сонний голос Ніни.

— Виноградно-смородинового!!! — вкладаючи останню надію на диво, гаркнув професор і знесилено відвернувся від нестерпної дійсності до стіни.

Ніна кинулася по закутках кухні і за хвилину зрозуміла, що запаси цілющої рідини вже давно вичерпані. Тож треба було швиденько бігти до лавки або на базар. Це було так невчасно, бо над нею домокловим мечем висів курс історико-літературних лекцій про орлеанську шибеницю — Жанну д’Арк. Ніна була дуже кваліфікованим викладачем на дівочих курсах, які відкрив ще Батько Махно. І готувалась вона до лекцій завжди дуже ретельно. А тут такий форс-мажор! «Мабуть, карма в мене така — вічно допомагати страждальцям», — подумала Ніна, збираючись виходити. Вони з чоловіком любили одне одного. Як могли. Їм цікаво було дискутувати тихими сімейними вечорами. Теми дискусій підказувало саме життя. Висока освіта обох дозволяла їм вільно ширяти у безмежних просторах літератури, політики, театрального й кіномистецтва, починаючи з рецептів літньої консер- вації і закінчуючи пошуками переваг дошлюбних стосунків між юнаками та юнаками в російській глибинці.

— ХАЗЯЄВА! ХАЗЯЄВА!!! ПАМАГІТЄ! ПАГІБАЮ!!! — почувся наглий крик біля воріт будинку благородного сімейства.

Ніні здалося, що там когось вбивають. Але вона не злякалась і сміливо відчинила залізну браму. Перед нею стояв неголений і опецькуватий бомж, що вже не сподівався до когось тут достукатись. Тепер же, коли перед ним з’явилась гарна молода господиня з легкою тінню турботи на обличчі, бомж аж присів від щастя і почав поїдати її безграмотним поглядом.

— ХАЗЯЮШКА! ПАМАГІТЄ! — Три дні нічого не їв. — ПАМІРАЮ З ГОЛАДА! — здавалося, що після цих слів він упаде і сконає в агонії.

Ніна швидко повернулася в будинок, щоб зібрати якихось харчів.

— Хто там? — озвався чоловік. — Ніно, ти соку принесла?

Тут дружина не витримала і розповіла все Гущі, знаючи, що це, можливо, ще більше його травмує. Та Гуща був мужик. Він витримав. Потім піднявся з ліжка, сяк-так одягнувся, взяв абиякий тормозок і поніс до воріт. Адже там чекала ЛЮДИНА, ЯКІЙ БУЛО ЩЕ ГІРШЕ, ніж йому.

Коли професор відчинив браму, його очам відкрилась картина маслом — пацаватий бомж сидів прямо перед ним і ГАДИВ ЩОСИЛИ на посипану свіжим шлаком доріжку. Обоє зустрілись поглядами й одночасно «піймали клина». Першим оговтався бомж. Швидко зорієнтувавшись, він підскочив, натягнув штани, схопив у пригоршню своє, ще гаряче, лайно і жбурнув подалі від воріт. («Разом із моїм шлаком», — про себе відмітив Гуща.) Потім ЦИМИ Ж РУКАМИ бомж вихопив у професора харчі і зі словами «Спаси тя гасподь!» припустив щодуху по вулиці.

Світ зупинився.

Професор пішов відмивати руки гасом.

«Еліта від богеми відрізняється тим, що частіше миється!» — сказало радіо.

А я додав, що знаю, кому сьогодні вночі насниться цицьката Жанна д’Арк. (Хоча, насправді, я збрехав. Цицькатою вона не була ніколи. Спитайте в Робера Амбелена *.)

Десь високо вдарив грім.

 _____________________________________________________________

* Робер Амбелен — відомий учений, член Французької історичної асоціації.

 

«House of the Rising Sun»

Ти мабуть, пам’ятаєш, як кохають в капусті, -
Там, де бабине літо до самого соку.
Там , де небо високе, а в колодязі гуси
Розглядають зірки перевернутим оком.

І блукає в степу по розпеченим стежкам
Цвіль мала босоніж, босодуш.
З них ніколи ніхто не забуде помешкань,
Де й Господь натрусив собі груш.

Твоя мати — доярка — встає о четвертій .
Батько твій — бізнесмен-патріот.
І така маячня аж до самої смерті,
Аж до самих до Лядських ворот.

Як до краю дійдеш кукурудзяним полем,
Посвисти мені — я приземлюсь
Серед вовчих слідів у червонім камзолі
І скажу тобі — хто твій братусь.

Він спалив очерет і поклався на коней,
Він циганам придумав магніт,
Він мінявся штанами з самими фараоном
І писав на долонях пісні.

Щоб сопливе дівча не наїлось дурману
І зривалося з місця чимдуж.
Щоб до Неї всміхнувся ні пізно ні рано
Той, хто сам натрусив собі груш.

Юрай Курай 15.02.2002

Учасники

audiko, Тім, ceny bab, interaktiv