Учасники

Автори / Ольга Куришко / Прощальний лист

“Я йду від тебе. Твого нерозуміння. Ти так завзято впираєшся і не бажаєш розуміти, що починаю думати, що стала божевільною і намагаюсь переконати тебе у відсутності в мене психічних розладів.

Може я й справді того. Не знаю, я нічого не знаю. Я так чіпляюсь за своє вміння раціонально оцінювати ситуацію, що стала аж занадто розумною при ковирянні у чужій душі. Я казала їм йти до кінця і нічого не боятися. Коли сама кожного разу оглядалася назад і боялася нерозуміння. Я так палко доказувала їм, що кохання існує і ми повинні вірити і бла-бла-бла.

У моїй голові стільки думок, видінь і образів, але поки я їх ще контролюю. Чи порожні люди навколо мене чи ні? Що важливіше: новий костюм чи нова пісня? Чому ми такі різні? Чому я сама? Чому я не маю свого місця? Ці питання не дають мені життя. Але найголовніше з них – хто я?

Мої рука стискає олівець. Вона реальна, та чи реально те, що вона пише?

Не знаю я як треба жити і де ходити, з ким говорити, а з ким мовчати. Але часом я плачу через пісню, щось стається так, як я задумала, я дивним чином впливаю на людей своїм голосом, іноді я пишу, а ще дуже ну-просто-дуже боюсь жити.

Тому я вирішила піти. Поки ще не знаю куди. Але ти завжди можеш знайти мене на нашому місці. Хай, тобі, щастить. Цілую в останнє.”

Я

Потім вона просто зникла. Цей лист лежав на моєму столі у білому конверті. Вона завжди акуратно складала різні папери. Я почуваю себе винною що проводила з нею мало часу, мало говорила з нею.

Я сумую без неї.

І де це - “наше місце”? Це, звісно, лише така назва, взагалі-то це “її місце”. Вона мала їх безліч. Завжди тягала мене у різні кінці міста і доказувала красу старого будинку, сонячного ранку чи прекрасного краєвиду. Мені було холодно і не цікаво.

Я сиджу на лавочці і дивлюсь на місто.

- Гарно, правда.

В мене відібрало мову.

- Ти !!!

- Так, я.

- Але як, коли, що … ?

- Ш-ш-ш. Я мала справи.

- Які справи?

- Я створювала світ. Той, про який я писала у своїх творах.

Я мовчу і мій мозок кричить, що це абсурдно, божевільно і … Вона розуміє і каже:

- Не бійся. Я не візьму тебе з собою.

Як у фільмах фантастики вона береться за невидиму ручку і двері розчиняються. Вона зникла, а я бачила бузкове небо і сніг.

Трохи згодом, через кілька тижнів, я прийшла знову. Але вона не з’явилась. Лише надпис на лавочці: ”Віра – це перший крок до …”

Додав Art-G 15 січня 2008

Про автора

Биография Предисловие (не обязательно) В сердце каждого человека есть дверь, в которую он не пускает даже дневной свет. Заходит он туда поспехом, чтобы тайна не ускользнула из темноты. А эта тайна есть в сердце каждого.