Іра (Рева) Репан

кульова я блискавка в обіймах моїх вогонь…
я золота писанка: впала з небесних долонь

* * *

Тролейбусне питання:

І що ж тобі таки цікаво хлопче?
Чи я, чи, може, книжечка моя?
Бо книжку можу дати почитати…


* * *

Наша розмова була коротка :
Без слів, без рухів і поглядів,
Можливо, через думку,
Можливо, через ефір повітря,
Можливо, через мрію повр’я,
Можливо, через безмір космосу,
Можливо, через мою к?су,

Як спілкується небо з Землею
Через громопровід.

* * *




Чому завивається локон?
Бо він боїться гравітації,
Жахається безсило висіти,
Притягнутим до землі.
Він просто підбирає лапки,
Як кошеня,
Яке ви збираєтесь купати.

* * *

Всі сльози виплачу до рештки,
Перехворію на любов
І перевію спогади свої,
Як вітер степовий перевіває трави,
Перетасую мрії, мов колоду,
І краплею роси пірну у воду
По чистоту і вроду.

* * *

Коли розтануть мої очі,
Росою сплинуть назавжди,
Нехай купається хто хоче,
В озерах ніжної води.

Не розчиняється отрута
В її небесній глибині.
Людьми розкидана, забута,
Вона гойдається на дні.

Бо я ніколи не бажала
Й навмисно не робила зла,
І віддавала все, що мала,
І співчувала, як могла.

* * *

Мої сльози не гіркі,
Не солодкі й не солоні,
Вітром здмухнуті на скроні,
Стерті порухом руки.

Ці дивні метаморфози -
Не істерики й психози,
Просто виплакані сльози
Про не виплекані дні.

* * *

вир,
вода,
вогонь,
прохолода,
незбагненна
музика зойків,
прірва світла,
м‘яка і така
свавільна,
хмільна,
легка,
пухка,
прозора,
ніби туман,
дим або пара
вони ж схожі.
поспішаймо:
хмаровисько
кудлатеньке
очиськами
сердитими
зблиснуло
ображено:
дощиком
плакати
схотіло.
тікаймо,
жінко!!
жінко,
де ти?
туман,
пара,
дим
ось
Я.

* * *

Високі тополі вряд -
Зеленії вії землі
У темряві ночі стоять
Завмерлі.
Гронами зорь-троянд
Сухі дерева в імлі
Розквітлі вогнем… мовчать,
Бо мертві.

Тамую очей вогонь,
Зволожую сухість вуст,
І вітер ущух, завмер:
Угрівся в моєму волоссі
Про осінь співає до скронь
Колючих гіллячок хруст.
…У пащу моїх печер
Йдемо ми обоє… босі…

* * *

Будеўмо?

Спи… спитай
Мене про себе.
Спи… спини
Мої слова.
Не шукай -
Тобі не треба -
Краще сни
Вогнем весни!

Край… крайнеба
Сонце зійде.
Край… а крайнього
Нема.
Хай для тебе
Впасти ніде,
Хай і сісти тут
Катма…
Хай Хайнлайн
Тебе розважить,
Хай і Хайдегер
Пройме…
Кронос
Терезами зважить,
Гіпнос
Зайве відійме!

Будемо?!
Чи просто буде…
Щастя в кожного своє?
Серце збуде -
не забуде,
Що заснуло
й те, що є…

* * *

Силует твоєї тіні
Переповнює незмінно
Сивих снів моїх глибини
Сивиною мертвих мрій

Силует твоєї тіні
Я пізнаю в безнадії
Безіменності й безодні
Натовпу чужих тіней

Силует твоєї тіні
Проклинаю і не каюсь
Ніби привида торкаюсь
В сна нервовому ряхтінні

Силует твоєї тіні
Запечатаний в конверті
Надсилаю в скриньку смерті
Із країни снів моїх

* * *

Кохання дається в руки?

Бо довго тремтить від холоду,
Від жаху,
Самотності голоду,
Якнайчастіше змолоду,
Кохання дається в руки.

Від ро?зпачу
Розпла?чусь -
Розплачу?сь,
Коханням
Розквитаюсь із проханням,
Навчусь сублімувати
Позіханням
Самотні приступи
Зневіри і розпуки,
Безглузді вигуки -
Безладдя гуки…

Із переляком,
Ніби до звірюки,
Кохання дається в руки.

Без запитань,
Без заперечень,
Без умов,
Без обіцянок,
Без погроз,
Без крику
І без майбутнього!
Для нього
І для нас,
Мов самогубця,
Відкрутивши газ,
Ковтаючи
Прозорий подих муки,
Кохання дається в руки.

Зминаючи,
Ламаючи
Крила за плечима,
Кохались
Молодята
З закритими очима…

* * *

Сповідь 20-річної

Не просила
сили
І не голосила,
Не косила
коси
Ножицями вій,
Не кляла повій
І не клала свій
?браз
Для обр?з
На чужий.

Не хотіла
тіла
І не прагла духу
Продихнуть задуху
бездуху
Змогла.
Не кувала зла -
Не пророкувала.
Із тіла пила,
З серця напувала
Мало.

Воліла,
Бажала,
Вражала.

Не ховала жала,
Не принижувала -
Не жала,
Дрижала,
Лажала.

Кохала -
На недолю чхала,
Конала -
Коли зрад зазнала,
Любила -
Аж до місяця вила,
Так любов допекла.

Ось так я собі й
— жила…


* * *

Недопалок мого серця
Відростив на спинці крильця
І метеликом несеться
Обпікати квітам рильця.

Недопалок, наче квочка:
Де не сяде, а висидить півня,
І півняча гаряча сорочка
Причвалає опівночі з півдня.

Причвалає і кинеться в ліжко,
Загадючиться, випустить чаду,
Ніби золотолапа кішка,
За халяви хапатиме ззаду,

Недопалок - допаліте!
Не лишайте в гарячому ліжку,
Ніби лялечку, люльку-лоліту -
Чорну золотолапу кішку

* * *

Обурення

Мене шукаєш навмання,
А вже благаєш про кохання.
Та зрозумій же - це шукання
Й твоє замріяне прохання
Це - наша відстань,
А вагання -
Лише омана гальмування.

Ти віриш, що якби не я
Тебе навмисно відштовхнула,
То влада б розійшлась твоя,
Я бранкою б твоєю б?ла?
Якби не шкірилась на зорі
І крилами б тебе не била,
І натяки твої прозорі
Б не осміяла то б любила?

Зізнайся, хтось навчив тебе
Вживати часто частку «бе»,
Чи просто так заклало в носі?
Що? Це про мене? Далі просім…

Ах так, то я не просто «бе»,
Для тебе я - умовний спосіБ!

* * *

Пісня для арфи

Край мої струни, край
Рви мої мрії золотії
К?хані, пещені надії
В душу свою збирай

Край мої струни, край
Хай я тобі на біс заплачу
Хай відшкодовує нестачу
Твій неспівучий край

Край мої струни, край -
Рветься непроханість глибинна.
Я у підступності не винна -
Винного ж покарай!

Край мої струни, край
Точи з них мелодію не-
скін-
чен-
ну
Веди, мов гарнесеньку наречену
В м’яких простирадел рай

Край мої струни, край
Край мої струни, край
Край мої струни, край
Край …

* * *

Хай звучить
Гарячиш
Пісні лагідне багаття
З неба місяця латаття
Сопілчаний
Жне комиш

Хай бринить
Ніч, як мить,
Краплі-ноти в павутинні
Занотовано невинні
Прикрашають
Мертву віть

Хай летить
Не спинить
Танку золота світанку
Заспівала б колисанку
Щоб спинити
Тую мить…

Хай звучить
Гарячиш
Пісні лагідне багаття
З неба місяця латаття
Сопілчаний
Жне комиш…

* * *

Чи знаєш ти?

Що я…
Знаєш? Ні?
То ж не перебивай!

Що я до тебе не байдужа.
Чи знаєш, друже?

Що я люблю тебе
віддавна й дуже
Чи знаєш, друже?

Що я без тебе б не змогла
Чи знаєш друже?

Що я б самотньою була
Чи знаєш, друже?

Що я самотньою була
Ти знав це, друже?

Що я твоєю не була
Й не буду!

До чого я оце вела?
До суду,
до твого розсуду
без бруду-осуду.

Щоб ти це в?дав, щоб вид?в
І щоб нікому не віддав
Бо я тебе давно і дуже
Люблю,
мій друже…

* * *

Небосхиле, еге-ей , небосхил!
Ти окрилився хмарою крил,
У дзеркала озер зазирнув,
пірнув, пірнув, пірнув…
І відлуння плачу не почув,
почув, почув, почув…

В очереті стривожився птах:
ах, ах, ах…
Згіркла посмішка на губах -
бах! бах! бах!..
Мов з ратунди червона ікра…
кра… кра…кра…
У мисливця її кра… кра-си…

* * *

Блакитні птахи
І
Блакитного щастя,
Блакитної волі -
Блакиті доволі
Бринить в небесах.

Блакитні тумани
В блакитному полі…
Криваво-блакитний
Підстрелений птах.

Блакитний? Чи синій?
Блакитний аж сивий!
Блакитно самотній,
Блакитно чужий.

Блакитно безсилий,
Блакитно красивий,
Аж понадприродній
Блакитно не-мій.

ІІ

Вже синіх птахів
Половили немало.
Хотілось красивого
Щастя й мені,

Та синіх птахів
У природі не стало:
Вони полиняли
В блакитному сні.

Блакитно далекі
Блакитні лелеки…
Не носить цей птах
Вам блакитних дітей!

Не руште!
Блакитного
Льоду і спеки
Не втримає вам
Ні один прометей…

Букет у червоній фользі

Шелест. Ніби од вітру або дощу. Звук трансформується - стук у двері. Відчиняю. З темряви проступає постать, яка примушує мене відсахнутись. У прочин дверей увіходить Диявол. Гидка звіряча голова, вкрита шерстю та оздоблена коров’ячими рогами. Людська тупо-щаслива посмішка на тваринячому обличчі - це виглядає! У руках тримає букет квітів у криваво-червоному блискучому целофані. Целофан, немов живий, енергійно ворушиться, ніби рветься до мене, та відчайдушно шелестить. Диявол простягає мені букет. Я відступаю якомога далі, мовби намагаючись випручатись із лазерного потоку цього нестерпного червоного шелестіння. Закриваюсь руками, відвертаюсь, як від небажаного поцілунку. І відступаю все далі - у темряву… відступаю і падаю-у-у!..

— Вода! Нас затопило! Швидше до сусідів!
— Що?.. Коли?.. Як?!
— Я покинулась, а вода тече зі стелі через отвір для труби… Прямісінько на букет… у червоній фользі…

Темно-рожева воронка

Я темно-рожева воронка. Я хочу мати тебе в собі. Я розкриваюсь для тебе Розгортаю свої ковзкі пелюстки Розповсюджую в повітрі свою владу Я прагну тебе Ти відчуваєш це Моя влада скувала твої думки, щойно ти мене побачив Ти наближаєшся до мене Ти намагаєшся зупинити, уповільнити рух, але не можеш Щось у твоєму мозку невблаганно заштовхує тебе в мене, забиває мов цвях. Ти хочеш зупинитись, але ти хочеш… Ти торкаєшся мене Ти більше не можеш опиратись солодкій силі мого тяжіння Щось іззовні пхає тебе з шаленою силою, і я тебе ніжно, повільно проковтую Охоплюю з усіх боків щільно і конвульсивно стискаю.
Ну от і все: квітка закрилась, а комаха буде з’їдена.


* * *

Коли оргАн захворів на пневмонію…

Там, нижче стегон, де починається чудовий хвіст з кришталево-блискучого льоду, моя шкіра перетворюється на блискучу луску морозних візерунків. Я милуюсь мелодією сонячних блисків на візерунчастих клавікордах мого хвоста… а тіло - сяйливо-біле - ніби припорошене музично-гладенькою ніжністю. Мої груди округлі невизначено-білі з двома рожево-м’якими вишеньками - ну ж бо, доторкнись! Мої руки тонесенькі, тендітні з лагідними лезами нігтів.
Фан фен Вітер хурделить заметіль мого нескінченно-білого волосся. Він розгойдує гілку, на котрій сиджу я - зимова русалка.
Ти - блукаєш (о, наївне створіння!) хащами білого лісу. Ти блукаєш, бо маєш надію вийти, не потрапивши у цупкі кайдани холоду!? Ти д-д-тт-ту-умаєш вибратися на мілину, а забрідаєш у моє замерзле море по груди, по шию, по… га-ап!..га-ап!.. Ну добре, хай буде по шию.
Ти не бачиш моїх очей. Очей парадоксально-синьо-магнітно-вирового цвіту. І добре, що не бачиш. Ти ще не відчув рожевого смаку моїх вуст, пухких, насичених пахощами солодкого ґвалту… Ти помічаєш іноді лише нечітке марево, що визирає з секундо-хвилино-щилин сніжного смерчу.
Ти хвилюєшся за свою психіку? Зізнаюся тобі, любчику, що даремно, бо вже ніхто не вирятує навіть… О, твої перелякані очі! Очі сповнені божевільного життя! Очі благаючі…
Пірнаю в сніг і завмираю. Завірюха принишкла. Наді мною виростає гігантська ковила інею - сонце не проб’ється крізь її стрільчату стріху.
Ти лежиш на сонці. Ти далеко. Ти ще живий.

* * *

…Сонце припекло тобі в спину. Вогонь проймає груди. Ти божевільний, і тому… По-ожежа! Швидше скидай одяг - він горить. Рятуйся! Ти загинеш - вогнище займає одяг. Ро-оздягайся-а! а-а!! а-а!!
Ти схоплюєшся і здираєш з себе одяг, втоплюєш його в сніг. Глибше! Глибше! Так добре. Вогонь вилискує з-під снігу, чіпляється до твоїх ніг, входить в твої кістки, займає м’язи, насичує кров, гасає синіми шляхами судин, розганяє по тілі заведені вибухівки збудження, в них цокотять серця-годинники, повідомляючи про наближення… про наближення… про наближення мене!
Шелестить стрільчата ковила. Звивисте моє тіло вплітається в мереживо її обіймів. Мої руки простягнені вперед. Ковила м’якенькими язичками пестить мою шкіру, пухнастими пір’їнками торкається моїх грудей, звивається кільцями навколо сосків. Я рухаюсь як змія. Море ковили розливається бурхливими пінистими хвилями, розширюючи свої володіння. Я пливу близько до поверхні. Я вже поряд.
Ти запримітив мої білі сідниці в пінистому коловороті, що огортає спрагу твою нестямну. Мої сідниці ритмічно зникають і виринають над хвилями. Хвилі штовхають тебе в груди лоскотливими язичками. Я вже бачу тебе, а ти мене - ні. Я дотягаюсь до тебе і… Над поверхнею видно як вигинається тіло, як захлинається гарячим стогоном. Ти відчуваєш полум’я моїх вуст… вологе вугілля язика… Легкий доторк моїх пальців з лоскотливими нігтиками перетворюється на крижані обценьки морозу. Пекельний холод обпалює оголене тіло, ти гориш, стоячи навколішках у снігу, і закоцюблими пальцями викопуєш задубілий одяг із сталевих мережаних дисків-сніжинок, що гострими уламками льоду-скла розляглися навколо білими курганами.
Веселий фан фен Вітер дере тебе тернами моїх кіс.

* * *

Ти викопуєш свій холодний одяг. Тягнеш морозно-колючу тканину сорочки на замлілу шкіру плечей. Здається одяг жартує з тебе: мов стара шкіра холодної гадюки, він не бажає змиритися з сусідством нової і наполегливо зіслизає. Ти заморився боротися зі штанями і провалився в інше марення. А, може, й спогад…
Стіна. Стіна. Стіна. Двері… ніч. Вікно… балкон… тиша. Небо, зірки… морок. Кімната… ліжко… холод… ковдра… задуха. Світло… стеля… стіна… стіна… стіна… Двері… ніч. Вікно… морок. Стеля… міль… метелик… тиша. Стіна… стіна… стіна… тиша. Двері… ніч. Вікно… балкон… тиша. «- Небо!? Зірки!?» -Тиша. Стіна… стіна… стіна…тиша. Кімната… тиша. Ліжко… тиша. Світло, стіна, стіна, стіна… тиша… тиша… тиша… тиша… тишурх… тшурх… тшурх… «Що це?! Звідки?!!» («Звідки! Звідки! Звідки!») «Де ти?!» («Де? Ти! Де? Ти!») «А! А-а-а-а!» («Ш-ша! Ти - ша! Ти-ша! зве-де!..»)
Ти-ша… ти-ша… ша-ша… ми-ша… ми-ша… «Летюча миша!» Штр-х… штр-х… "Сюди! Сюди! Егей! Ге-е-ей! " Штр-р-р-х-х-х… Штр-р-р-х-х-х… «Летюча миша! Миша! Миша! Геть, геть, гнітюча тиша! Геть! Геть! Гнітюча тиша!» Штр-р-р-х-х-х… Штр-р-р-х-х-х… «Ура!» Штр-р-р-х-х… ша… Штир-рх-ша… Ша… ша…
Стіна. Стіна. Стіна. Двері - ша! Небо, зірки - ша - морок!.. Сонце!!! Не прузі жевріє світанок - танок - танок - ось і ранок - в небі - закрутив - свій танок… Бо-оже!!. Що це???
З-за горизонту показується край запалено-червоного сонця з вм’ятиною зверху, ніби його там чимось бахнуто: серце сходить оплітаючи світ огудинням виткого кривавого проміння. Царина байдужої німоти облягла землю. Рев німого переляку волає на все горло, але не звучить. Ти-ша.


* * *

Ти, безсвідомий, хочеш втратити свідомість? Хіба можна бути таким чоловікові? Ну ж бо, вставай! Серце твоє лежить - закривавилось вже зовсім. Треба його приготувати.
Ти хапаєш скривавлений шмат себе і метешся до м’ясорубки. Встановлюєш її, обережно втискаєш в отвір своє серце і з усієї сили налягаєш на ручку: сюрчить кров, серце з кожним поворотом ручки все більше поглинається розверстою жопкою і здається ось-ось лусне, наче помідор, розбризкає руду кров. Ну добре, добре - кидай цю дурну справу!
Ти зупинився, відпочиваєш. Куди оце ти знов схопився? Вивернув зворотнім рухом свою червону ганчірочку і кудись потяг, скорботно згорнувши кошиком долоні, з яких тонесенько цебенить кров, червоною ниткою позначаючи шлях. Твій шлях. Твоя кров.
Риєш землю - ховаєш серце. Нагортаєш могилку. Вкладаєшся зверху, обіймаєш руками (Прямо як в казці «Алєнький цвєточєк»). Ну якщо хочеш, твоя фантазія як завжди слухняна…
…Земля набрякає під твоїми руками, виростаючи в кавунячого розміру гулю, лопається зверху й звідти шеволяться зелені аскаридоподібні листки, бутон… Стоп. Квітка не має нічого огидного - свіжа блакитна троянда. Так само не здається огидним і листя - я пожартувала - тобі здалося. З пелюсток крапле срібна роса і застигає на тобі теплими плямками… Я плачу над тобою.

* * *

Зграї розвеселих пахучих молекул весни шугають над твоєю головою. З неба лащиться золоте кошеня і лоскоче землю промінням довгих блискучих вусів. На деревах свято суцільного весілля з самих лише наречених. Птахи виспівують свої ахи та охи весні. Зотліле ганчір’я твого одягу обсіли квіти: білі підсніжки, сині проліски, фіалки, гусяча цибуля - все купою. Яскравий прохолодний метелик сів на твій орган. Ти йдеш, тонучи по щиколотку в квітах, квіти ніжно-прохолодні, як вітерець. Ти блукаєш нетрями райської роскоші роздягнено-чистий. Правда, на тебе вже чекає інший світ, готуючи своє шовкове вбрання. Він кличе тебе хрипами ?ргана, хлюпанням пост-оргазма та духмяною музикою орг?на весни.

* * *

— Чи вам уже краще? Це ж треба так захворіти навесні, - говорить біла сонячна пляма і пахне ліками та ВЕСНОЮ…

* * *

Я беру його в теплі долоні, щільно огортаю ніжну соковиту шкіру. Трішки стискаю і кладу великі пальці обох рук у маленьку запалинку. Тисну ними, повільно занурюючись. Вона розступається під моїми пальцями, поверхня її зволожується пахучим соком. Сік вибризкує на пальці, але середина, така ніжно-оголена, залишається майже сухою. Я повільно розтуляю, соковиті пелюстки і вологими пучками виймаю тугеньку кульку, сповнену солодкими капсулами. Обережно тримаю на долоні, іншою рукою обіймаю зверху і знову ж занурюю в неї великий палець. Натискаю, розділяю надвоє. Виокремлюю пухку дольку, беру її до вуст. Розімкнувши губи, трішечки надкусюю кінчик тонесенької плівки і відчуваю бурштиновий смак. Облизую вуста. Тримаючи плівочки і оголюю найсолодше - вогнисту духмяну таємницю. Нахиляю голову і одними губами вбираю її в себе і… їм.
Так я їм апельсин