Автори / Сергій Злючий / Поезія Сергія Злючого
Псалом
зачитай Святе Письмо
горобцям
з білих-білих сторінок
сніг здмухни
і допоки
руки
айсберг безсмертя тримаючи
не задубіють вкрай
несамохіть відпускай
з вуст вічні душі слів
потім таки здобудь
з пітьми кишені шрифт
шрифт перепаленого
соняшникового насіння
і розкидай його
- жменя за жменею -
у книзі книг зими
і набубнявіле птаство
злетиться
шукаючи теплого слова
для гороб`ячих псалмів
Берег
море затока мис
дюжину шкаралупок
смолений темнотою
вечір гойдає ледь
смолений темнотою
вечір гойдає ледь
місячна плеще сіль
берег лице мовчання
лагідно розтинає
часу спинний плавник
скажеш два слова вже
третє – говорить море
втілене поглинання
– хто йому мовить зась
зірка або маяк
зводить для ока відстань
а для душі – помилку
море затоку мис
Жити у передмісті
жити у передмісті
– голубом на карнизі
диких часів пісні
перелітаючи вздовж
– псом між м’ясних рядів
під найдорожчим ринком
грати порожнім шлунком
– пияком що співає
спивши грамів із двісті
голосом під Карузо
– вітром що розуміє
голуба пса Карузо
більшими за передмістя
Лише
прошепотіти
перед тим як написати –
і не для того щоб почути
але щоб доторкнутися до звуків
аби відчути що вони йдуть далі
але щоб доторкнутися до звуків
аби відчути що вони йдуть далі
за ледь рухомий вологий язик
і розриваються і відкривають слова
піднесені всередині нас.
ви були всюди зі мною –
ніби то я був словами
розгойданими вашим диханням
лише нашептаним лише римованим
дражнився у глибині
і розриваються і відкривають слова
піднесені всередині нас.
ви були всюди зі мною –
ніби то я був словами
розгойданими вашим диханням
лише нашептаним лише римованим
дражнився у глибині
лише до часуне натрапляючи
на вашу довгу гортань
* * *
день крихкий мов архівний аркушик паперу
на якому нам сонце розгладжує цедру
і пилок від бриніння джмеля в контрабасі
і посохлий бурштин абрикосів на таці
небо світить з площини ріки і латаття
крізь прозорий рукав твого літнього плаття
блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця
тимчасовість кумира і міра безсоння
мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю –
нам подібних відзнак вочевидь вистачає
ми лишаємо осуд і опусів осип
але цього не досить не досить не досить
Застуда 1980 року
тепер
понад тридцять років по тому
можна сміливо казати що
мене ніколи не було у Львові
ніколи у березні я не ходив
роз’юшеним снігом його хідників
і не відчував що вода у чоботях
говорить по-іншому
скупо й про інше
змовницькі промовляючи
нечуване доти –
церата і ратуша
нині
сумнівно щоби
десь на Маріяцькій
стояв собі стовп і Міцкевич
тримав одним жестом
всю площу і ним же
її відпускав у провулки
у вулички мокрі й холодні
а геній поезії чемно
терпляче й окрилено
п’яти студив у чеканні –
коли вже до лютні
пан Адам візьметься
напевно
ці понад три десятиліття
вся звірина і потвори
всі янголи й демони
всі безіменні фігури
тоді весняного та зимного Львова
посівши думки мої і почування
ніколи за мною не входили
в вузьку прохідну безугавного ЛАЗу
щоби запросити до мнимого почту
сколошкані запахи фарби й бензину
гуркіт новенького двигуна
мерзлий салон у котрому
варені яйця почистити
від шкаралущі
пальцями вкрай закоцюблими –
то вже майстерність
якою й не снив Фаберже
не може
реальністю бути
моє назирання крізь напівдрімоту
із майже притомного стану
за копирсанням у механізмах
двох прототипів
фігур барокових карнизів
що окрім обценьків
ключів молотка і ганчір’я
добре справлялися
із євразійським матюччям
та час переконував
мляві його аргументи
згодом ставали міцніше заліза
посеред сніжного поля
завмерлого космосу поршнів
зубчастих коліс клапанів
новенького двигуна
в якім бракувало
чи кеби чи чмиху малого
чи іскри чи може півоберта
кулі земної чи профілю світлого
поміж березневих зірок
схоже
що час за собою виводив
зграю химер і примар
із моєї застуди
котра приходила щоби затерти
рейки трамвайні
що різали полиск бруківки
неприпустимо вузької
вулички із нечастими
ліхтарями збляклими у тумані
настільки щільному
що вони згорблено придивлялися
до поодиноких сновид
й лише місцевий сліпець
міг прислужитися вам
й стати проводирем
до сліпучої вітрини фармації
що дивом застрягла у часі
у цьому місті
у цьому світі
понад століття тому
навряд
що усе це було
і навряд
що воно було Львовом –
швидше заплутаним
спогадом про застуду
давню і незбагнену
але усе це тривання
не заважало мені
переглядати стрічку
покладену на полицю
понад тридцять років тому
забуту навіть цензурою
але не спалену часом
Чути
ми вийшли із тиші
зліпилися з безмежності
її туманних таємниць
і ставши стрекотливим
зізнанням Singera і цвіркуна
ми раптом спромоглися
намацувати в реві літака
криваву важкість
комариного дзижчання
і здатність линути піснями
наших батьків
при довгих дошках столу
ми глухли у тиші
завмерлих на півоберті заводів
й від тихих слів коханих
як я тебе ненавиджу
тож нам не різатиме вухо
слабке шаркання
наших старечих капців
схоже на повтори ковзання голки
поверхнею не спиненої грамплатівки
що завжди крутиться
у напрямку тиші
Дріб
О. Завгородньому
розміром із дробину
низками – ой високо! –
гуси летять у небі
у веснянім-весіннім
вічнім немов інстинкт
сірім немов перо
минулорічний дріб
рідних уже рушниць
в крилах загоєних
знов повертається
плесами небезпек
множити лет і дріб
Тестамент
командоре – земної товщі
досить щоби нас віддалять
всі ці двадцять чи двадцять п’ять
років росту – та ліс не той ще
щоб ловити гнучкою плоттю
сонце волі і цмоки куль –
вік згодований вщент сволоті
мов зневіра стриже під нуль
щоб надійно прикрити спину
чи баніти чоло – росте
парость в сонечко золоте–
грає крона в зелених кпинах
й поки корені не сягнули
командоре кісток твоїх –
дихай вільно на повні груди
тим що видихнути не встиг
командоре – нам доля ледве
свисне – прапором станеш ти
гаслом кров’ю тавром за тим
станеш тихо торговим брендом
пам’ятним мережевим кешем
станеш ідолом – про і лже –
та спочатку ти мусиш вперше
вмерти вдруге нарешті вже
Кіно Аврора
Авроро
ми і справді не забули
ті важелезні двері із пружиною
до нашого минулого в якому
такий рипливий вхід
з туманним склом і слідом
відбитку напомадженого від
із тріщинкою губ твоїх
Авроро
погрітися в мороз
чи вистигнути влітку
за десять а пізніше двадцять п’ять
копійок – головне
вчетверте або вшосте
чапаєв із конем – вже лише тло
за сяючим і світлим завитком
жаданої потилиці твоєї
у ряді що попереду
Авроро
усе кіно – війна або любов
де до ладу ані війни не сталось ні любові
і довго сохне порох почуттям
мов молоко губам твоїм – напевно
не стрекотав і разу в сизуватих
тих променях нещирих
зблиск золотистих пестощів твоїх
Авроро
як запах яблука
у темряві надкушеного раю
страх штучності вмикав
для нас спасенне світло у перерві
щоб серце стишити й погамувати
кисленький запах сторожких обіймів
серед яких втрачалися кумири
і ми самі губилися
Авроро
ми тут дорослішали – нам
прогули ставили суворі вчителі
в реальній школі гамування долі
та імені твого первинний зміст
поволі сходив нам
у небо наших знань
про світ про світло й тіні
де вже хазяйнувала ти
Авроро
тепер тут вітер
носиться справдешній
і абияк гортаючи щоденно
засмаглі перечитує газети
та заграє до битих шиб тонкого
скла наших спогадів коротких
немов осмикнуті спіднички
твоїх цнотливих подружок
Авроро
***
ти не повіриш –
насправді Ніхто –
єдиний читач
твоїх слів
твоїх снів
його спів
ти чуєш
коли він проходить
лунким парадним
космосу всередині нас
Морячка
ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни
й зігріватимеш довго у мушлі вушній
тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім
щогл і хвилі неспинне згортання в сувій –
ти чекатимеш довго з егейських просторів
не тютюн контрабандний чи прянощів пак
не турецьких прикрас не солоних історій
не фіналу ходінь на безсонний маяк –
ти чекатимеш довго – встромивши чекання
ніби ніж поміж рухів повільних і слів
щоб далекому серцю твоєму – вертання
і в чіпкім забутті виринало зі снів
Гілка
поки не знає втоми гілка гойдати цвіт
в чистім вікні світанку й поки ще не остигла
знаджена і пестлива множена кров’ю сила –
втілений в коливання світить безсмертям світ
поки ще пахне медом випростання і хтива
сходить зоря в обличчі млосно й несамохіть
поки тобі сміється хтозна з якого дива
шал твій і цілий всесвіт – гілкою хить та хить
Підсумок
За цілий день – подумати! –
користі з мене світові –
квіти полив
мовчав
нагодував собак
Чашка
у просторі зниклого світла
шукаєш чашку з надією –
раптом у ній ще лишився
хоча б ковток
хоча б холодний
і ти в пітьму
по саме серце вмочаєш руки
на дні
є – чашка
є – ковток гіркої темряви
з полегшенням і присмаком солодким
Гра
сядемо друг супроти друга й заскоринілий
важко зведе свій погляд кожний з бувальців гри –
так ніби не затерпли ігри невинні ніби
зіграні під щоденну одноманітність дримб
муха промчить між нами і горобець – за ними
з місця не рушить погляд твій а тим паче мій
музика розпочата – вичерпана самими
тими котрих не зітре змах многотрудних вій
може утнемо пісню чи роз’ятримо рану
очі у очі – лине в райдужці гам і догм –
можеш лишить надію – я все одно не стану
слабшим за сподівання нижчим за перше до
Оберіг
діти пускають за вітром
мильні кульки –
повільно
тепле і чисте повітря
їхнього дихання
світом іржавим летить
вітер тримає в долонях
долю вологу недовгу
райдужний оберіг
міниться кольорами
поки летить ні з чиїм
іще не змішаний видих
серце звільни своє
дихання затамуй
у мильній кулі
спогаду
Пісня
птиці завмерли як тінь за кущем
ніби і справді це не надовго
в стиглім повітрі пахне дощем
пряно і чисто
гостро й волого
густо край степу гуртується гнів
ворон у дзьобі тне благовістя
що залишились лічені дні
сірій отарі
в небі імлистім
вітер не бачить ще кров своїх ран
зріє звитяга більша за болі
зійде в непам’ять тирса й бур’ян
з вічного поля
з нашого поля
довго рядився у кволість і щем
нурт стожилавий літеплий зовні
в нашім повітрі – вже не дощем –
гаряче й люто
тягне грозою
Додав nady 14 травня 2013
Про автора
Закінчив Дніпродзержинський індустріальний інститут. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ-го ступеня. Нагороджений медаллю "За значний внесок в розвиток Дніпропетровщини" Твори: Книга оригінальних поезій «Білий час&r
