Автори / Микола Холодний / Біль та іронія «Повернення»
«Інше шістдесятництво», «андеґраундна версія» – по-різному можна називати цю поезію, писану як у класичні 1950-60-ті роки, так і пізніше, аж до нашого часу. Тут практично немає традиційного тодішнього гіпернародництва, наївного менторства, тремтливого урочистого пафосу й інших вад шістдесятників «офіційних». Деяких характерних рис, щоправда, уникнути не вдалося, як-от частих проривів публіцистики. Хоч-не-хоч, а час диктує своє.
Та все ж «Повернення» Миколи Холодного вирізняється з-посеред книжок сучасників передусім своєрідним, дещо чорним і цинічним гумором. Цікаво – цей гумор часто переплітається то зі смутком, то з високими еротичними емоціями, й подеколи буває непросто зрозуміти, де автор знущається, а де – ні. Прекрасним взірцем тут є вірш пам’яті Грицька Чубая, наповнений нищівним сарказмом стосовно Спілки письменників і самоіронією: «Прийняли до Спілки у столиці, / коли виріс на могилі клен. / Мов дідам уже нема різниці, / чи живий, чи мертвий їхній член? / У морській воді принишкли мідії, / Над водою квилить пізній птах. / Мертвий Гриць сидітиме в президії / на літературних вечорах…/ …Нас з тобою поховає Спілка / краще поховального бюро». Або світліша іронія – в уже хрестоматійному (принаймні, в українському Інтернеті) тексті «Епатаж, якому не придумаєш назви». Найбільш приголомшило те, що цей вірш було написано внаслідок цілком офіційного «творчого відрядження» на Донеччину. Можна уявити реакцію «інстанцій» на таке: «На стрімкім териконі / віддалась ти мені / серед білого дня в суботу. / І дивився на нас / весь Донбас, / весь Донбас, / припинивши роботу».
Та не варто думати, що у книжці Миколи Холодного ви знайдете самі тільки ядучі знущання з недосконалої дійсності або висміювання соціальних стереотипів у поставанґардному стилі (до речі, здається, сам поет цілком свідомо підтримував смисловий зв’язок із попередниками двадцятих років, прихильників гасел «Геть сором!» і «Хай живе привселюдний поцілунок у голу грудь!»). Є тут і такі тексти, що відбивають стан глибокого відчаю, смутку, задуманості, відстороненості, закоханості. У плані змісту вони – на будь-який смак. Що ж до форми, то вона тяжіє до афористичності, дуже ощадлива на яскраві метафори, сповнена пружного й невпинного ритму. Така собі чеховська лаконічність, притаманна як верлібрам Холодного, так і його римованим текстам.
Усім добра ця книжка, особливо завдяки тому, що виводить ці однозначно талановиті тексти з дискурсу «забутих авторів». Та одного їй бракує – хоч би середніх розмірів біографічної довідки про Миколу Холодного. Адже цей поет, який помер зовсім нещодавно, 2006-го року, був зухвалим, цікавим і непередбачуваним не тільки у творчості. Він умів бути незбагненним і неочікуваним у житті – то об’єктом кадебешних гонінь, то мішенню звинувачень у донощицтві, умів ображатися й ображати людей без найменшого приводу, грати роль нестерпного самозакоханого «містечкового генія» в інтерв’ю… Скидається на те, що біографія Миколи Холодного сама по собі могла би бути дуже цікавим сюжетом. Але більш-менш повно познайомитися з ним українському широкому читачеві поки що, на жаль, нема звідки.
Олег Коцарев, Друг читача
Додав Art-Vertep 23 грудня 2009
Про автора
Микола Холодний народився 30 липня 1939 року на Чернігівщині. Навчався на філологічному факультеті Київського університету ім.Тараса Шевченка. У 1965 році був виключений з університету за розповсюдження «самвидаву», а також за літературну творчість.
