Автори / Перекладацтво / «Не можу стверджувати, ніби я жрець у храмі набоковіани…» - Петро Таращук
Що легше – написати достойний текст чи гідно перекласти його? Хтозна… Іноді здається, що світові письменники ледве встигають писати для Петра Таращука: на його бойовому рахунку понад 40 перекладів, і за жоден йому поки що не довелося червоніти, причому перекладає він як художню (навіть Стівенсона, з текстами якого працювати досить ризиковано – адже вже не одне покоління читачів має якісь свої стереотипи щодо цього автора), так і наукову літературу (наприклад, Гегеля, якого і в оригіналі не всім легко зрозуміти). Як це вдається Петрові Таращуку – невідомо. Але це не єдине питання, яке хочеться поставити після читання текстів у його перекладах – особливо після майже скандальних останніх перекладів Набокова.
– Ви перекладаєте з кількох мов – невже всіма цими мовами володієте, наче рідною? І чи вірите ви в те, що людина стільки разів людина, скільки вона знає мов?
– Це ілюзія – думати, ніби перекладач вільно володіє мовами, з яких перекладає. Розмовляти і перекладати – речі різні: для вміння розмовляти потрібні живе спілкування і звичка, бажано з дитинства, а для вміння перекладати – знання рідної мови і здатність зрозуміти чужий текст і переказати його своїми словами. Треба вміти писати. Особисто я більш-менш невимушено спілкуюся тільки однією іноземною мовою – французькою.
Якість буття людиною не залежить від знання іноземних мов. Людина – або людина, або ні, і тоді ніякі чужі мови не зарадять. Інша річ, що безпосереднє знайомство з чужими мовами і культурами сприяє розвиткові й допомагає розвіювати міфи, скажімо, про «загадкову й особливу слов’янську (читай: російську) душу».
– Історія літератури налічує багато випадків, коли переклад якогось твору виявлявся кращим за оригінал, і ще більше випадків, коли переклад значно поступався оригіналові. А чи знаєте ви бодай один приклад, коли переклад твору вийшов ідентичним оригіналові? Чи це неможливо?
– Для кого той або той переклад «виявлявся кращим за оригінал»? Для носіїв мови оригіналу чи для носіїв мови перекладу? І на підставі яких критеріїв ота персоніфікована Історія літератури судить про такі речі? Якщо оригінал поганий, навіщо його взагалі перекладати? А те, що переклад поступається оригіналові, – аксіома, бо йому завжди бракує… оригінальності.
Але в житті трапляється різне, наприклад, у СРСР задля демонстрації розквіту культур нацменшин маловартісні вірші представників цих меншин давали перекладати солідним російським поетам. Переклади і справді були набагато художніші, ніж оригінали. В українському виданні творів Маркса та Енгельса юнацькі вірші Маркса давали на переклад (із підрядниками) провідним українським поетам. А загалом, щоб переклад не дуже поступався оригіналові, треба вміти розрізняти відтінки значень і вміти писати.
Переклад ніколи не може бути ідентичним оригіналові. По-перше, не ідентичні самі мови, жодна мова не є дзеркальним відображенням іншої мови, різні мови не мають ідентичних засобів вираження однакових значень. По-друге, автор і перекладач – не ідентичні особистості, вони по-різному переживають описану в творі подію, попри всі намагання перекладача пристосуватися до особистості й стилю автора і перейнятися почуттями його героїв. Тому, наприклад, існують інколи десятки різних перекладів окремих творів (поетичних; п’єс Шекспіра), але тут ідеться вже не так про передачу особливостей оригіналу, як про самоствердження перекладача, що інколи й сам може бути видатним поетом.
– Якщо у радянські часи переклад був чи не єдиним способом легітимізувати українську мову, то чи не зменшилася його роль зараз, коли письменники дедалі частіше закликають читати себе в оригіналі?
– Українська мова за радянської влади не мала потреби в легітимації, бо була офіційною мовою тодішньої псевдодержави. Крім того, які письменники «закликають читати себе в оригіналі»? Українські чи закордонні? Живі чи мертві? Чи, може, китайські та арабські? Ви самі дослухаєтесь до цих «закликів»?
Інша річ, що українська радянська література, за нечисленними винятками, була мертвотна і колабораціоністська, а художні переклади (інших не було) виходили досить масовими накладами і становили мало не єдиний спосіб доступитися до живого українського слова. Але й тут було не без проблем. Вимагали, скажімо, щоб творів із соціалістичних країн виходило не менше, ніж творів із капіталістичних, тож публікували масу сірятини; переклади часом робили не з мови оригіналу, а з російської. І все-таки в Україні наприкінці радянської доби існувала добра школа художнього перекладу. На жаль, унаслідок згубної культурної політики нібито незалежної держави ця школа практично вимерла, не лишивши наступників.
Роль перекладу в теперішній державі просто мізерна і наближається до нуля – разом із шансами самої держави зберегти своє існування. Якнайширше зростання ролі перекладів, щоб охопити всі можливі сфери людського пізнання і життя, – єдиний для держави шанс утвердити свою культурну самостійність і виховати громадян, не вдаючись до таких облудних і ганебних гасел, як «Любіть Україну».
– Якщо перекладач – це справді конкурент письменника, і для адекватного перекладу має як мінімум не поступатися силою таланту, то чи не страшно вам перекладати титанів літератури?
– Здається, це казав Пушкін: перекладач поезії – суперник письменника, перекладач прози – його раб. Тому й прозові твори вкрай рідко мають кілька варіантів перекладу. А якби перекладач «як мінімум не поступався силою таланту», він сам ставав би «титаном», а не длубався в чужій писанині! Зрозумійте, між читачем і перекладачем немає принципової різниці, перекладач, можливо (разом із критиком), – лише один з найуважніших читачів, тож як читачеві не страшно читати видатних авторів, так і перекладачеві не страшно перекладати їх, єдина його відмінність від звичайного читача – вміння переказати прочитане словами рідної мови. Нині, на жаль, не плекають уміння писати, учні замість творів пишуть диктанти, закохані замість листів посилають одне одному примітивні есемески.
– Серед кіл, наближених до літератури, курсує версія, що український переклад Набокова, м’яко кажучи, не дотягнув – мовляв, якісь алюзії було втрачено… Що ви відповідаєте на такі закиди?
– Це запитання – шедевр знеособлено-анонімних звинувачень невідомо в чому і паплюження перекладача. «Не дотягнув» до чого? Які саме алюзії? Чому «наближені до літератури», а не літературні кола? Версія «курсує» – що, сама собою?
Я – за критику перекладів, бо вважаю її за необхідний елемент повноцінного літературного процесу, і завжди вдячний тим, хто може щось підказати. Бачите, ремесло перекладача – вічне школярство, завжди можна чогось недобачити, щось забути. І я, зрозуміло, не можу стверджувати, ніби я жрець у храмі набоковіани. Але ніхто не робив мені особисто таких закидів, ніхто не привернув моєї уваги до публікацій, де б містилися такі закиди.
– Як ви ставитесь до порушених заповітів? Адже ми знаємо, що якби передсмертна воля письменників завжди виконувалася, ми б не мали не лише «Оригіналу Лаури», а й «Лоліти»…
– А «Заповіт» Шевченка виконано? Ні, ми й досі в кайданах російської культурної сфери, й вона от-от стане нам домовиною. А тепер конкретніше: воля людини – ніщо проти її твору, воля індивідуальна, а готовий (чи навіть неготовий) твір – набуток людства від миті свого створення, тож дружина і син Набокова не дали йому стати Геростратом власної творчості.
Спілкувалася Атанайя Та, Друг Читача
Біографічна довідка
Петро Таращук
Народився 22 червня 1956 р. у Вінниці.
Навчався в Київському медичному училищі № 2, Київському інституті фізкультури, з обох навчальних закладів пішов за власним бажанням. Неминучим результатом стала військова служба. В армії (1977-1979), працюючи електриком на ядерних ракетоносцях, почав інтенсивно вивчати іноземні мови. Після армії навчався в Київському педагогічному інституті, звідки вигнали 1982 р. за читання виданого в Парижі «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина. 1989 р. закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Українська філологія». Після університету працював спершу науковим співробітником Державного музею Тараса Шевченка в Києві, потім редактором видавництва «Дніпро». Від 1993 р. на творчій роботі.
Додав Art-Vertep 18 січня 2010
