Автори / Олег Чорногуз /
Олег Чорногуз — «Аристократ з Вапнярки»
На світі є багато талановитих митців, але історія пам’ятає тільки тих, хто йде своїм неповторним шляхом, тих, хто вміє зачепити своєю творчістю за душу. Якщо це талановитий письменник, то він має власний погляд на минуле, незвичну точку зору на події сьогодення, вміє передбачити майбутнє, цікаво пише про сучасність і сучасників, з гумором про сумне, з жалем про наболіле і читати його ніколи не нудно. Саме таким якостям відповідає відомий письменник та громадський діяч, талановита творча людина Олег Чорногуз.
Чорногуз Олег Федорович, народився 15 квітня 1936 року на Вінничині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім.. Шевченка. Працював в газеті «Вінницька правда», завідуючим відділом, а згодом і головним редактором журналу «Перець», директором видавництва «Радянський письменник». У 1996 році отримав звання заслуженого діяча мистецтв України. Зараз знаний митець завідує видавництвом українських сатириків «ВУС».
Олег Чорногуз в українській літературі заявив про себе як автор перших і поки що єдиних сатиричних романів. Його сатиричні твори «Аристократ з Вапнярки» і «Претенденти на папаху», сатирико-публіцистичний роман «Вавилон на Гудзоні» увійшли до кращих перлин української літератури. А за свій маленький роман «Я хочу до моря» та «Голубий апендицит» автор ледь не поплатився. Саме тоді, на початку 70-х років, прокотилася грізна хвиля арештів серед української інтелігенції, яка забрала багатьох літераторів-патріотів, зокрема й «шістдесятників». Але тоді та хвиля якимось дивом не зачепила О. Чорногуза.
Критики зауважують, що довгих час Олега Федоровича сприймали як дотепного гумориста, гострого сатирика-романіста, тонкого психолога й лірика і навіть як філософа та романтика. Але останнім часом письменник виявив себе і в якості талановитого майстра памфлетів, у яких він гостро висміює та засуджує негативні явища в сучасному українському суспільстві. За книжку останніх фейлетонів та памфлетів «Український кентавр» Олег Чорногуз був відзначений престижною міжнародною премією ім.. Івана Багряного.
Нещодавно вийшов до друку його черговий роман, який називається «Дари пігмеїв». Зауважимо, що всі твори літератори проникнуті гумором та доброю іронією, вони завжді злободенні й актуальні, але безмежно гуманістичні. В них висміюються чиновницька дуристь та бюрократизм, жага наживи, безпринципне прагнення до влади та «до еліти».
«Дари пігмеїв» є по суті романом-памфлетом — поки що одноосібним явищем в сучасній українській літературі. Його сьогоднішні герої — це, власне, безпринципні та жорстокі авантюрники, що зуміли злетіти на владний Олімп лише з однією метою: володарювати й безмірно наживатись, безжально обкрадаючи свій власний народ, який же їх й обрав. Для таких людців не існує нічого святого. Заради власної наживи і щоб отриматись при владі вони готові вбивати будь-кого, хто стане на їхньому шляху.
Нові герої Олега Чорногуза оселилися уже в незалежній Україні. Папа (президент країни), його держсекретар Миронович, адвокат Шор, «нові українці» Вовко, Валяй, Базаров, та інші «прихватизатори» вершать тепер долями мільйонів українців, оббираючи їх до нитки. До речі, держсекретар секретаріату президента Вітольд Миронович, в цьому творі особливо цікавий і найбільш вдало виліплений автором персонаж.
Після виходу в світ дилогії письменник отримував багато листів від числа своїх численних шанувальників. Одна читачка зауважила авторові, що, мовляв, він закінчує сторінки свого роману-дилогії традиційно: зло побите, а його герой — «недовчений нахаба, зрадник і ледар», що прагнув у вищій світ, задовольняється лише місцем швейцара в ресторані. Але в житті такі люди дуже часто процвітають. Цілком справедливий закид, чи не так? Тож, читаючи подібні листи, письменник, звичайно, вирішив продовжити тему яку зачипив у перших своїх романах. І ось — новий глибоко реалістичний образ, який проростав на тому ж грунті, що й попередній. Обидва — і Седалко, і Миронович — родом з українського села, де животіли селяни, загнані в колгоспи. Схожі долі і прагнення: будь-що вибитися «в люди». Та Миронович пішов значно далі за свого невдаху-попередника й досяг вершин своєї мрії — став одним з ключових владних звершників у державі. Тепер він як Бог володарює, карає і милує. Однак доля його трагічніша: він урешті-решт гине. А проте ми чудово знаємо, що такі як він, Миронович, надзвичайно живучі, й викорінити їх неможливо. Ми бачимо їх, на превеликий жаль, ще на кожному кроці. Вони ростуть буквально всюди, як той бур`ян. Отож доведеться нам довго боротися й вичавлювати з себе раба — найлютішого ворога, що породжує людців на кшталт звироднілих пап, мироновичів, сідалковьких.
Автор із завжди йому притаманним гуманізмом і в новому романі використовує вельми вдалі елементи сатири, вбивчу іронію та сарказм — свою грізну зброю, якою вправно володіє.
Газета «Козин»
Додав Art-Vertep 30 листопада 2006
