Автори / Олекса Негребецький / «Дублювання фільмів українською мовою — найвдаліший гуманітарний проект десятиліття»
Олексу Негребецького мені хочеться назвати законодавцем моди на українське дублювання, одним з ідеологів і послідовних втілювачів цієї ідеї. Російськомовна Луганщина ревіла від обурення наприкінці 90-х, коли замість «Альфа», дубльованого українською, чомусь почали показувати російську версію.
Потім було чимало безперечно вдалих проектів, зокрема «Тачки» та «Пірати Карибського моря», перекладачем і редактором дубляжу яких був саме Негребецький. Тому природно було почати розмову із паном Олексою саме з дубляжу и продовжити проблемами української мови взагалі.
- Чотири роки тому в Україні нарешті почали дублювати кіно українською мовою. Пам'ятаєте величезну кількість дебатів навколо «експерименту» та пророцтва провалу?
- Мені здається, що це було вже так давно! (Сміється). Безумовно, це чи не найвдаліший гуманітарний проект останнього десятиліття. Але, чесно кажучи, я не дуже часто ходжу в кіно. Нема коли.
Було чимало противників і багато дебатів, були цілком логічні, на перший погляд, обґрунтування, чому цього не можна робити. Але, як на мене, ці дебати крутилися навколо одного, як казав один класик більшовизму: «У нас із ними розходження по земельному питанню: ми хочемо, щоб вони були в землі, а вони - щоб ми». Багатьом так хочеться нас поховати. Мені цікаво спостерігати, як іноді вилізає якась ірраціональна ненависть до українців. Але, повертаючись до дубляжу - у нас таке суспільство, що поки не тупнути ногою, ніхто нічого не робитиме. Думаю, якби дубляж запроваджували м'яко, поступово, з двома варіантами - російським та українським - на вибір, то це починання вже давно було б поховане.
Ще один момент, на мою думку, суто естетичний: у фільмах, дубльованих російською мовою, дуже багато штампів - перекладацьких, акторських. Якщо роль комедійна, то актор говорить з одними, раз і назавжди завченими, інтонаціями, якщо трагедійний - то з іншими, але їх теж дві-три. Українські переклади, так би мовити, свіжіші, і тому штампів менше. Хоч у майбутньому це неминуче, якщо не буде якісної роботи над дубляжем з боку перекладачів, режисерів, акторів.
Проблема ще в тому, що малувато акторів для дубляжу. Далеко не кожен актор придатний для цієї роботи - людина може бути суперталановита на сцені і ніяка перед мікрофоном, де треба грати голосом, інтонацією, звуками - сопінням, кректанням, кашлем навіть. Це дуже непроста робота, акторів треба готувати, я й не знаю, чи є в театральному інституті чи в Університеті культури відповідні відділення. Принаймні всі актори, з якими доводиться працювати, набули досвіду та вміння безпосередньо в студії.
- А як Ви ставитесь до того, що дублювати мультфільми, фільми запрошують «зірок»-телеведучих, діджеїв, співаків?
- Дивлячись за результатом. Знаю, у нас робили кілька таких проектів, деякі з них я вважаю цілком пристойними, деякі - не дуже вдалими. Взагалі, переклад - художнього фільму - це складна робота
- А чи є нескладні фільми для перекладу?
- Кожен фільм по-своєму складний. Мені найприємніше робити анімаційні фільми. По-перше, вони в більшості краще зроблені, в них вкладено багато праці, режисер сам собі створює актора, не мусить ламати живих людей. До того ж вони дотепніші, в них кращі сценарії.
Найважче дублювати телевізійні серіали. Хоч би тому, що там весь час говорять, там багато великих планів облич, багато емоційних сцен. А платять за це дуже мало.
- Як Ви вважаєте, кінематограф можна назвати відбитком світосприйняття, традицій, історії країни?
- Я боюся, що це вже не зовсім так - бо часто ті, хто знімає кіно та пише сценарії, живуть у якомусь своєму світі - вони інколи не знають, яке воно, життя, насправді і змальовують його, виходячи з власної уяви. Особливо це помітно у фільмах, де намагаються показати світ, дуже відмінний від їхнього, голлівудського. Скажімо, фільм про арабів, чи про росіян. Ми мало бачили арабів у їхньому повсякденному оточенні, однак мало віриться, що такі існують насправді. Не кажучи вже про росіян. «Уйді прочь із нашей сталовой» - казав герой Шварценеґера, пам'ятаєте? Або висвітлення ідеологічних моментів: наприклад, американці чи західні європейці знімають фільми про тоталітарне суспільство. Але вони ніколи не знали, що це таке, як живуть люди в такому суспільстві, не знають способу їхніх думок, не знають, що відбувається у свідомості, до яких глибин може сягати ідеологічний тиск навіть на побутовому рівні. Тому й тоталітаризм у них виходить не зовсім схожий на справжній. Але те, що радянські режисери намагалися зняти про американський спосіб життя, було ще гірше, на мій погляд. «Наші снімают французскую жізнь».
Водночас деякі зарубіжні фільми, на перший погляд нібито безглузді казочки, викликають у мене справжнє захоплення. Це який-небудь Доктор Зло чи Фантомас - абсолютні, вивершені лиходії, які не ставлять перед собою дрібних цілей - украсти «свєчной заводік», врізати краник у газову трубу - ні, вони прагнуть поневолити Землю, чи Всесвіт. Тобто їхні плани - глобального, чи навіть космічного масштабу, і вони самі співмірні до величі цілей та планів особистості.
- Питання перекладацьке - у нас вже є чимало перекладів світової літератури українською мовою. Але, по-перше, цих перекладів все-таки замало для України, по-друге, якість перекладу порівняно з російським невисока.
- Чомусь серед давніх, 30-40 років тому, книжкових перекладачів вважалося - що кучерявіше перекладено, то краще. Хоч насправді - навпаки. Особисто я намагаюся перекладати просто, але деякі видавці беруть і додають у текст кучеряві, пишномовні слова. Наприклад, не «сказав», а «мовив», не «пішов», а «попростував». Доводиться битися за деякі тексти.
Недавно гортав український переклад «Пригод Тома Сойєра». Відверто поганий, важка мова, закручені фрази... Це ж треба розуміти, що структура англійської мови інакша, спосіб думок інакший. Дослівно вони кажуть: «Мені здається, що я хотів би дати тобі по голові» чи «Том не завдав собі клопоту закотити холоші». А ми кажемо - «Зараз як дам!» чи «Том не закотив холоші». Завдання перекладача - не зробити підрядковий переклад, а перекласти нашою мовою весь твір, як цілісність, як шмат культури, відповідно до українського синтаксису, способу мислення. А це багатьом перекладачам не вдається.
На мою думку, перекладач насамперед повинен знати свою рідну мову, мову, якою він перекладатиме. Тоді він заглиблюється, відчуває книжку, знаходить правильні слова. А з чужинською допоможуть словники. Чомусь більшість сучасних молодих перекладачів вважають, що це не так важливо, на жаль. Коли вони пишуть: «Кінь чиркнув ратицею», то хочеться вилаятись: люди добрі, подивіться в словник. Ратиці у свині, в кози. А в коня копита!
Багато хто каже, що це наша, «працівників культури», особиста справа: хочеш - пиши роман, хочеш - перекладай. А до держави не апелюй, у неї є важливіші справи. Частково я згоден, а частково - ні. Навіщо ж тоді держава, якщо вона не служить нам парасолькою від зловорожих кислотних дощів? Де мовна й культурна політика держави? Її фактично немає, хоч про неї друге десятиліття ведуться розмови, але я не бачу реальних результатів, не бачу осмислених планів. Це ж не такі великі гроші - отут ми трошки підтримаємо бібліотеки, дамо їм грошей на оновлення фондів, отут зменшимо податки чи посприяємо зниженню орендної плати для книгарень, отут гарикнемо на міського голову, щоб не смів перепрофільовувати книгарню на бутік. Отут замовимо письменникам сценарії свят для дитячих садків та шкіл. Отут дамо грошей філологам, щоб уклали сучасні словники, на сучасних носіях. Це я зачепив те, що мене найбільше турбує - у нас і досі немає пристойного, мільйонів на два слів, англо-українського словника. Хоч би паперового, не те що електронного. Я особисто із задоволенням узявся б за укладання такого словника, але це кілька років важкої кропіткої роботи, а сім'ю ж годувати треба.
Мовна політика нині така, що під гаслом нібито українізації йде витіснення української мови з усіх царин життя. Тому українські переклади кіно - це сьогодні єдиний реальний, помітний, відчутний здобуток. Причому не завдяки державі, як системі, а завдяки ентузіазму окремих людей. Можливо, якби конкретна людина В'ячеслав Кириленко не був свого часу віце-прем'єром, то не бачили б ми фільмів українською і досі.
- А що б Ви хотіли особисто відзначити позитивного, окрім українського дубляжу?
- Іще одне культурне явище, яке мені подобається - багато стали видавати дитячої літератури. Я зрозумів, як це нелегко коли став членом журі конкурсу сучасної української дитячої літератури «Золотий лелека». Знайти потрібного автора, потрібний твір, підготувати його до друку, пристойно надрукувати і, нарешті, зуміти продати. Цей конкурс вже третій рік проводить видавництво «Грані Т» - і третій рік я в журі.
Видавництво хоче знайти тих, хто пише для дітей. І виявляється, такі люди є. Пишуть багато. І щороку дедалі більше, краще. Однак майже всі твори потребують великої підготовчої роботи, насамперед редагування. Щоправда, чомусь майже половина поданих на конкурс творів - фентезі. Складається думка, що автори не тільки в Голлівуді, а й у нас не знають реального життя, тому намагаються завести читача в уявний, вигаданий світ. Судячи з прочитаних мною книжок, щось подібне відбувається і в дорослій літературі. Письменники заводять читача у світ наркотичних та сексуальних марень, відмовляючись зображати та осмислювати реальне навколишнє життя. Ми живемо на зламі епох, відбувалося й відбувається багато цікавенних процесів - але де це все, чому його майже нема в літературі? Карколомні сюжети, багатоходові комбінації, епічні пристрасті, масштабні зради, тектонічні суспільні зрушення, персонажі, гідні зрівнятися зі згаданими вище Доктором Злом чи Фантомасом - а літератори їх не бачать, не хочуть бачити, їм приємніше описувати мастурбацію-дефекацію.
- Попри всі обіцянки з боку влади про підтримку українського книговидавництва, поліграфії нічого не робиться взагалі...
- З одного боку, поліграфія значно розвинулася - такі шикарні багатоколірні ілюстрації, такий прекрасний друк. А з другого - переважна більшість сучасних книжок дуже погано видана. Папір дешевий, часом занадто білий, напівпрозорий, шкідливий для очей. Палітурка швидко рветься, книжка розпадається. А найгірше, що видавництва бідні, наклади книжок невеликі.
Я впевнений, що з розвитком новітніх технологій частка паперової книжки на ринку має відчутно скоротитися. Залишаться дорогі книжки, мистецькі видання - на якісному папері, в якісній палітурці. Книжка як витвір мистецтва. І дитяча книжка. А «чтиво» дедалі більше переходитиме в електронний вигляд. І підручники. Набуватиме поширення технологія, коли ти купуєш спеціальну програму, спеціальний пристрій-читачку (вони вже є на ринку) чи КПК, чи смартфон, скачуєш книжку з Інтернету ті читаєш собі. Це зручно, і це має розвиватися зараз в Україні, бо це неминучий шлях. Отут теж мала б підтримати держава - розробити національну програму підтримки електронних книг, зокрема законодавчо вирішити питання авторських прав при такому способі публікації. І провести просвітницьку роботу серед видавців, бо вони ж перші стануть на заваді прогресу, скажуть: підняли руку на святе - на Книгу.
- Якщо мова зайшла про мову, вибачте за тавтологію, і любов до неї, то я пригадаю власне шкільне дитинство і те, що українську мову і літературу у нас чи не навмисне викладали таким чином, щоб відбити до неї цікавість назавжди.
- Справді, в мене, в більшості моїх знайомих викладачі української мови були якісь... не такі. Злі, несучасні, непривабливі. Рідко кому щастило мати нормального вчителя. А чого вони навчали? Це була не література, а літературознавство, яке справді досить важке для сприйняття школяра. Я не знаю, як так зробити, щоб школа не відбивала в дітей охоти до літератури, але це треба зробити, треба зосередити на цьому зусилля психологів, педагогів, методистів. Бо книжка втрачає вже друге покоління своїх можливих читачів. І ніяке американське кіно, навіть найкраще дубльоване, книжки не замінить.
Наталя Вернигора, для «Культпросвета»
Додав Art-Vertep 28 січня 2010
