Учасники

Автори / Василь Васильців / Василь Васильців: Art-Off, або Мистецтво відпочиває (Інтерв’ю)

Vasyl Vasylciv!!!

You are genius in the sky!!!
You are saver of the world!!!
Esthetic Education

Гм. Пишучи про цю людину, просто не обійдешся без епіграфів. Тим більше, що пісня, звідки ця цитата, йому самому і присвячена. А знаки оклику можна було б доставляти до нескінченності. Бо істерика, яку викликав цей персонаж серед меломанів — безрозмірна, як автобуси в годину пік або хороші капронові панчохи. І цій істериці вже два роки. Люди ходять на його концерти з головною метою: перевірити, чи так справді буває. Творчість 19-річного львів’янина продовжує вражати. І не лише якістю, а й об’ємами. Маестро написав вже більше півтори сотні пісень, і писати продовжує. А дебютний альбом, що тільки-но вийшов, названо просто: «Голденхітс». Факти такі красномовні, що далі просто неможливо говорити монологом. В двосторонній режим ми з Василем Васильцівим перейшли в одній з київських кав’ярень. Починаємо з перевірки стереотипів.

— Так ти от, як львів’янин, мабуть все про каву знаєш і жити без неї не можеш?

— Ні. Я чай п’ю. Мені чомусь подобається. Але чай не з молоком, а простий. Я чай разів 20 на день п’ю. Але не для того, щоб не спати, а просто. П’ю з цукром, дві з половиною ложки. Але лише заварний. Бо в пакетиках він поганий. А каву переважно не п’ю. Краще вже капучіно якесь.

— А доїхав як?

— Погано. Душно було. Я взагалі думав, що в наших поїздах холодно. А там напалили, і було дуже жарко. А я ще їхав на верхній полиці, то треба було розбиратися. А вночі я прокинувся від того, що ….ха-ха-ха-ха-ха… дядько знизу хропів, так завивав, що взагалі! Тоді я включив музику і далі вже нормально.

— А що ти включив?

— Esthetic Education, моя улюблена група.

— А вони стали твоїми улюбленими вже після того, як вони про тебе пісню написали, чи ще до того?

— Я їх знав і до того, чув деякі пісні, але звичайно після того, як вони написали про мене пісню, я став більше ними цікавитися. І дійсно дуже цікава група. Вони виступали у Львові, в клубі Пікассо, і на концерті ще кращі, ніж у запису.

— Ти пісню Esthetic Education «Василь Васильців» часто слухаєш?

— Та я її вже чув разів зі сто. Але коли в мене зовсім поганий настрій, то включаю.

— А ти здивувався, коли почув, що про тебе пісню написали?

— Ну ясно!!! Я такого навіть не очікував. Але ще більше здивувалися всі однокласники і одногрупники. Коли «естетіки» в нас виступали — там було багато моїх знайомих. І вони кажуть: «Для вашого земляка, Василя Васильціва!». То вони мені потім ще місяць пам’ятали. Не знаю, чи змінилося якось їхнє ставлення, я ніколи того не випитую, але можливо, стали більше прислухатися до того, що я говорю.

— А кліп тобі як? Тебе там зобразили в ролі Кена, який має всіх, яких тільки захоче, Барбі.

— Ну, у створенні кліпу чи пісні, думаю, найважливіше, щоб воно чимось людей зачепило. І навіть неважливо чим. І я думаю, що такий кліп всі запам’ятають. А про супер-героя… в такії ролі я себе не бачу, просто стараюся бути нормальною людиною і допомагати всім по можливості.

— А ти робив у своєму житті якісь подвиги? Ну хоч щось маленьке в дитинстві?

— Ну, хіба що черепашку врятував, вона в мене вдома жила, акваріумна. На акваріумі такий дашок був, вона на нього вилазила і ганяла. І от вона випала звідти, перевернулась на панцир і вже була ха-ха… непритомна. Я її побачив, поставив на місце і вона потім очуняла.

— Так ти герой! А взагалі як тобі тема пластикових ляльок?

Мені, в принципі, не дуже подобаються ні ляльки, ні манекени. Тільки що йшов по підземному переходу, і там стояв манекен. Я аж злякався. Але тим не менше щось в тому є. Я тепер перед своїми концертами у Львові включаю цей кліп Esthetic Education.

— А дівчата в стилі «барбі» тобі подобаються?

— В першу чергу дівчина має бути розумна. Зовнішність також важлива, але не можу сказати, що очі мають бути такими, колір волосся отакий-от, а попка така. Мені різні дівчата подобаються. Людина перш за все має бути гарна всередині.

— А хто тобі з «естетиків» найбільше подобається?

— Вони всі цікаві. В мене навіть є пісня, називається «Про Esthetic Education». Це пісня відповідь на їхню. І там я розказав все. Я там написав про Луї — що він більше інтуїтивний, і взагалі … така емоційна людина. Юрій Хусточка… він романтик, можна сказати. Дмитро Шуров з бізнесовими манерами, тобто дуже швидкий. Є ще в групі, мені сказали, гітарист та ударник.

— Кліп, кажуть, на одному з концертів знімати будеш. На неї?

— А я ще не знаю. Це питання ще обговорюється. І зйомками кліпу, і випуском диску займається Esthetic Music. Хоча в мене вже до того було 4 кліпи. Але то звичайно львівського телебачення виробництва (сміється), тому якістю, я так думаю, буде сильно відрізнятися.

— Кліп, я так розумію, буде концертним?

— Здається, то справді буде концертник. Думаю, що для сторонніх людей, які мене ще не знають, найцікавішою буде реакція людей на концерті на мої пісні. Сторонні люди не розуміють, чого так.

— А ти знаєш, чому? Кажуть, що на твоїх концертах люди сміються дуже багато. Так сильно, що деколи навіть тебе самого не чути.

— А я так само дуже багато сміюся (сміється)!!! Ти не помітила? Взагалі, сміх — це добре. Не обов’язково сміятися з когось чи з чогось. Коли людина щаслива, то вона також сміється.

— Ну а ти чого так часто смієшся?

— Ну… переважно згадую всілякі смішні моменти.

— А зараз чого так часто?

— Ну… тут стінка така… смішна (сміється). А ще я сьогодні бачив газон. Там трава така… вискубана, місцями взагалі нема. В той газон втикнули щит, а на ньому написано: «Траву поливають хімікатами, обережно, не торкатися» (сміється). Воно по ній і без щита видно.

— Тобою, кажеш, займаються Esthetic Music. Ти їм повністю довіряєш?

— Звичайно, довіряю, це ж моя улюблена група. Ну і треба, щоб хтось зі сторони дивився на те, що я роблю. Бо я це зі своєї бачу. Я, звичайно, пропоную деякі свої ідеї. Деякі вони схвалюють, деякі ні. Я відсилаю їм мейлом пропозиції, а вони вже думають, використовувати чи ні.

— А з Русланою ти вже спілкувався, чи так і не вийшло?

— Я передав Руслані запрошення на мій концерт. Вона, звичайно, не прийде. Ми так до цього часу і не бачилися, хоча я не надто сильно намагався. Але прийде її чоловік. Ну, вона, типу, буде в цей час десь за кордоном. А просто, щоб шукати можливості зустрітись… не знаю. Я написав цю пісню, тому що Україна не часто щось десь виграє. Я не думав, що її всі так будуть слухати. Це було як виконання громадського обов’язку.

— А ти хотів би представити Україну на Євробаченні?

— Ні, не хотів би. Бо я би не виграв. А потім би всі казали, що я, як Ґринджоли. Вискочили, ніхто їх не знає і невідомо для чого прийшли.

— І все ж ти приніс щось нове в український шоу-бізнес?

— Напевно те, що мені абсолютно все одно, що там музичні критики говорять і що собі думають аранжувальники, а я собі пишу і працюю так, як хочу.

— Полегши, до речі, музичним критикам роботу. Вони ламають голову над тим, як назвати стиль музики, в якому ти працюєш.

— Взагалі я працюю в дуже різних стилях. В альбомі навіть пісня написана в стилі реггей. Мені подобається змішувати різні стилі навіть в одній пісні.

— А що ти сам любиш слухати?

— Моя улюблена закордонна група — The Beatles.

— А що тобі в дитинстві співала мама? Були якісь колискові?

— Я музики в дитинстві взагалі не любив. Вона мене нервувала. А почав любити може з третього класу. В дитинстві важкий рок слухав. Слухав те, що включав старший брат — Metallica, Aerosmith… Хоча насправді брат на мене уваги не особливо звертав. А от недавно прийшов з якогось дня народження, трохи веселий, а я йому включив свою пісню «Про Esthetic Education». Він послухав і сказав: «Нірвана» (сміється). То я йому навіть ту пісню записав. А взагалі якщо говорити про стиль, то мабуть можна назвати його art-off. За назвою того ж таки ком’юніті в Живому Журналі. То можна перекласти навіть по-різному. Можна «поза рамками», можна «поза мистецтвом», а можна і як «мистецтво виключене».

— А на The Beatles не хотів якісь кавери записати?

— Ні, я не зможу краще. Це святе. Група, через яку я взагалі почав писати. Вони стали моєю улюбленою групою буквально за кілька секунд. Коли я почув пісню «Love Me Do». Потім я читав їхню антологію. Вони довгий шлях пройшли, і нелегкий. Але, як би там не було, життя в них було цікаве, і це краще, ніж бути слюсаром-електриком. Так що, кавери на таку групу — ні. Коли людина робить кавери — тому що сама не може зробити нічого. Я зробив у своєму житті одну пародію — «Кальмар сушений». Це пародія на реп. Мене просто завжди дуже нервував реп. Я ніколи не міг зрозуміти, що може бути цікавого в тому, щоб просто говорити. Хоча тепер я розумію, що це також музика.

— А ще про когось хотів би написати пісню? Крім оди Руслані і відповіді Esthetic Education?

— Ні. Такого бажання поки не було. Але я страшний фанат Гаррі Поттера, і я написав пісню на слова Джоан Роулінг. Якщо на якомусь концерті люди будуть просити на біс, то я її обов’язково виконаю.

— Фанат Гаррі Понтера!? Ти навіть книжки ці читав?

— Так. І по 10 раз. А тепер от читаю вже в оригіналі. Вже дочитую шосту. Я спеціально навіть мову трохи вчу. Бо якби не читав український варіант, то нічого би не зрозумів. А взагалі я трошки побував за кордоном, і зрозумів, що треба, щоб мої пісні також мали англійські версії. То тепер я потрохи перекладаю. Хоча я помітив, що люди не завжди люблять англійські версії, бо не завжди знають слова. Але в англійській версії пару пісень таки будуть: «Дякую, Руслано», буде «Я люблю», буде «Про Esthetic Education».

— А чому на альбомі немає англомовних пісень?

— Це, здається, єдине, що «естетіки» відхилили. Я пропонував пару пісень англійською. І ще хотів, щоб були мінуси пісень, щоб люди собі могли співати караоке. Але вони сказали, що місця не вистачить. Та і все одно… 14 пісень, це вже більше ніж просто альбом.

— А про що ти пишеш, про що найцікавіше? Я ще не все встигла прочитати.

— Добре… я тобі подарую (сміється знов і виймає з сумки книгу «Вогонь землі. Мої перші сто пісень»). Отут можна ознайомитися з лірикою. А якщо коротко, то пишу про те, що мене кожен день оточує, про події які мене найбільше хвилюють. Взагалі, я думаю, що людина має право робити те, що їй найбільше подобається. І що вона хоче робити. І якщо мені хочеться написати пісню про оцю попільничку, то я можу написати.

— І якими би були перші рядки?

— Зараз важко сказати, але, знаєш, я стараюся бути оригінальним, і якби пісня називалась «Попільничка», то вона не була б про попільничку. Можливо вона була б про те, що люди мусять бути охайними, і не кидати сміття на підлогу.

— А ти сам куриш?

— Не курю. І не п’ю. Навіть пива.

— Чого так?

— Та не хочу.

— А пробував?

— Ну, звичайно. У Львові є такі Чортові скелі. Ми з друзями колись давно вилізли на них і були такі дуже круті — курили. Було не дуже приємно, я закашлявся, але треба було перед всіма показати, що ти дорослий.

— Сигарети звичайні курили, чи траву?

— Мальборо (сміється)!!! А взагалі мені не дуже сподобалося. І я не вважаю, що треба звикати до звичок, які шкодять здоров’ю і за них ще треба платити.

— А якщо на шару?

— Ну тоді все одно лишається перший пункт.

— Я чого про траву спитала. Люди коли твою музику слухають питаються «Що він курить?» Банально, але їм страшенно цікаво.

— Знаєш (сміється), в мене перепадів характеру і так вистачає. І ще в мене 8 років музичної освіти, школа, і зараз я вже закінчую училище, і з аранжування в мене 10 балів. І ще я граю в оркестрі училища. Тобто я знаю, як писати музику без трави, за правилами. Хоча мені за правилами не подобається. І людям на концертах більше подобається те, що я роблю для себе, як сам вважаю за потрібне. А мені це і на руку. Добре, що їм подобається те ж, що і мені.

— Швидко в тебе пісні пишуться? Он вже цілих 11 альбомів є.

— Ну одна пісня в середньому з аранжуванням … годин 80.

— Ого.

— А ти думала, так просто? То просто люди думають, що все швидко. А просто треба взяти людину, посадити біля себе, і хай сидить. Поки я робити буду. Я колись прочитав десь… написали, ніби дякую Руслано я зробив за 2 хвилини. Сама пісня за одну секунду виникла. Але то ідея. А її ж ще треба зробити. Всього в мене разом більше 150-ти пісень. Записано є більше половини, навіть більше ста пісень. А решта — є вже слова і музика.

— Ти не втомлюєшся з роками пісні писати? Он вже скільки.

— Не важко. Чим далі, тим легше. Взагалі я ж сам все роблю. Слова, музика мої. І саме це, я думаю, вже відрізняє мене від багатьох інших, які нічого самі не роблять.

— А на тому альбомі пісні будуть переаранжовані, чи в оригіналі?

— Ні, все моє. Буде зроблений тільки мастеринг.

— А багато ж неправди про тебе пишуть?

— Ага. Але деколи такі завороти роблять, що навіть жити цікавіше стає. Одна журналістка спитала, чи правда, що я в «Свіжій крові» з Тартаком виступав? А я просто на М1 був в гостях у «Гутен Морген» в Положинського.

— А хотів би з Тартаком заспівати? Або з кимось ще?

— Ні. Я дуети не люблю. Якби природно так вийшло, думки співпали… а просто заради самої ідеї дуету, то ні. Мені зразу чогось дует «Світязь» нагадує. (сміється). Мені не подобаються ці пародисти.

— А вся українська естрада загалом?

— Я останнім часом трохи змінив своє ставлення до людей, які виступають. Якщо хтось за то платить гроші і воно їм потрібне, то нехай. Хоча коли тільки їхні кліпи висять на телебаченні, іншим стає важко пробитись. Але мене це мало хвилює, тому що я писав пісні не для того, щоб стати відомим. В мене все так випадково виходить. Я себе не програмую, щоб потім не розчаровуватися. Але от зараз спілкуюся з цікавими людьми, і це вже для мене приємно.

— А знайомі якось своє ставлення змінили до тебе?

— Ставитись стали краще, але я останнім часом почав думати, чи це по-справжньому.

— Ти ж знаєш, що кажуть, ніби ти тепер вирішуєш долю української естради? Що Поплавський пішов зі сцени, бо прийшов Василь Васильців?

— Так (сміється). Я читав це в інтернеті. Ну, те, що анекдоти складають, це добре. Але так порівнювати, все одно, що біле з чорним. Але може, якщо брати пісню «Моє село», то вона може схожа на «Яблуневий дощ». Мені Поплавський не дуже подобається, але щоб там не казали, він давно став з негативної сторони культовим. І я впевнений, що якби людину на вулиці спинити і спитати, чи хоче вона познайомитися з Поплавським, вона сказала би «так».

— А ти би хотів?

— Нє. Раз люди нас і так вже докупи в’яжуть, то нащо ще знайомитись? А взагалі, я таким не страждаю — знайомитись із знаменитостями. Було три людини в світі, в яких я хотів би взяти автограф, лишилося дві… Джоан Роулінг і Пол МакКартні. Був ще колись Ющенко, але тепер вже нє. Але він зумів стати символом для народу, і це вже добре. Я навіть пісню про нього написав. Якби він не став президентом, то було б гірше. Але тепер це все вже так дістало. Я впевнений, що більшість у країні навіть не дивиться тих новин.

— А в тебе автографи беруть?

— Так. Я даю, але не люблю це. Бо це все так смішно виглядає. Можна брати автограф ну хіба що у всесвітньо відомої людини. А я що? Я сиджу собі там у Львові.

— Ну от зараз ти приїхав до Києва. Тобі тут комфортно, чи ні?

— Ні. Тут все якесь таке дуже велике. Трохи жорстоке місто. З іншого боку за кодоном ще жорстокіше. Їдемо, припустимо, в Польщі на поїзді. Там взагалі жоден кондуктор не підійде і скаже «ваша зупинка». В нас тридцять разів нагадають про зупинку і щоб не забули речі. Але з іншого боку подобається те, що в Києві багато місця є. Бо у Львові місця взагалі нема. Дуже погані дороги, вулиці вузькі і дуже багато транспортних засобів. І дихати нема чим. Тут набагато вільніше. А у Львові люблю гуляти ввечері. І там гарні будинки. І ще там є Високий замок, з якого дуже гарний вид на місто.

— А в Київ ти б не переїхав?

— Ні. Хоча я в Києві написав навіть одну пісню. «Топ- топ». Пісня репресованого. Вона є на альбомі. Там про кроликів. Але вона не про кроликів.

— А про що пісня «Смажена відбивна Марка»?

— Та це взагалі нісенітниця. Я про то прямо говорю. Є так спільнота в ЖЖ — art-off, де з мене приколювалися. То я їм і написав листа, і сказав, раз вони люблять приколюватися, то от їм пісня така, і подякував за рекламу.

— А вони що?

— Ну на деякий час перестали всяку фігню писати, але потім все почалося знов.

— Твої противники кажуть от, що Василь Васильців взагалі співати не вміє і в ноти не попадає.

— Ну… в мене як мінімум 10 вчителів вокалу було. А співаю я з третього класу. Але звичайно, що мені треба рости. Взагалі талановитих по справжньому людей дуже небагато, і я не маю ніяких особливих даних. Але я вчуся. З іншого боку, концерти сам не організовую. Мені завжди люди самі дзвонять.

— Концерти вже перші реальні гроші дають?

— На концертах гроші не головне. Головне — люди. Якось навіть грав на весіллі. Але то не зовсім весілля було. То таке — в гуртожитку. То я не відмовився, коли мене попросили. Правда, то вже давно було. Але взагалі я не виступаю на днях народження чи весіллях. А реальні гроші…. Ну…. Так. Я купив собі ноутбук.

— За гонорар?

— За кілька гонорарів (сміється). І ще 4 тисячі гривень винен. Банку.

— А в людей позичати не любиш?

— Нє. Не люблю комусь бути винен. Ну от одну свою маніакальну ідею з ноутбуком вже реалізував. Тепер пісні писати легше. Тепер коли воно крутиться в голові, зразу можна щось робити. Дуже зручно.

— В тебе навіть є пісня про інтернет.

— Ну то я одного дня сів і подумав, що нема жодної пісні про інтернет. Всі ним користуються, але пісню ніхто написати так і не спромігся.

— А ти інтернет-залежний? Я про сидіння в чатах, всілякі мережеві іграшки…

— Ні. Я звідти просто беру інформацію, яка мені потрібна, семпли переписую. Чи відео якесь. Вже от наприклад з’явився трейлер до нового фільму про Гаррі Поттера, то я вже собі його скачав, і відео зі зйомок. Фільми не качаю. Дуже довго, тому мені простіше на диску купити. Та я і взагалі фільми мало дивлюся. Раніше дивився багато телевізора і майже нічого не читав. Тільки те, що в школі задавали. І один раз я не знаю чого прочитав два томи Джека Лондона. А потім з’явився Гаррі Поттер, і я почав читати, і перестав дивитися телевізор.

— А раніше що дивився?

— Ну всяке. Серіали навіть. І фантастику. Фантастика — це добре. Бо люди мріють.

— Любов — також прекрасна фантастика?

— В деякій мірі так. Тобто вона десь є, але знайти іншу людину в такому великому світі з такою кількістю населення — дуже важко.

— От ти пишеш пісні про любов. Це все одній дівчині присвячуєш, чи їх багато?

— Ні, нажаль, їх багато. Не те, щоб одночасно багато, просто я ще не знайшов таку дівчинку, з якою міг би знайти спільну мову надовго. Певно, в мене дуже складний характер. Але в своїх піснях я концентруюся на хороших моментах з життя, а не на негативному.

— Ну в тебе нема такого стереотипу — «всі баби стерви»?

— Ні. На все є свої причини. Просто деколи я, може, їх не розумію. Ну, наприклад, (сміється) як можна так багато говорити?!! Хлопці ніколи між собою стільки не говорять, а дівчата завжди знайдуть якусь тему. Я не люблю слухати розмов про їжу. Як вони, припустимо, рецептами міняються. Або ще гірше — про макіяж. А все решта -нормально.

— Наскільки я знаю, тебе не лише любов і музика цікавлять. Ти ще десь вчишся.

— На маркетолога. Заочно.

— Невже ти збираєшся в майбутньому працювати за спеціальністю?

— Це як страховий варіант (сміється). Хай би було. В нас зараз люблять всюди питати про вищу освіту. Чи є диплом і все таке. Це одна з небагатьох негативних речей в нашій країні, що я не люблю — дивляться на папірці. … ну а якщо мої пісні ніхто слухати не буде, тоді буду працювати за спеціальністю — продажем товарів.

— А тобі все одно, що продавати?

— Ні. Продавати можна різні речі. Можна продавати інструменти музичні, диски. Але в ідеалі я хотів би мати музичний клуб, де б могли всі виступати.

— А як би ти відбирав виконавців, за якими критеріями?

— Тих, на кого люди приходять. Кого хочуть чути. Це дуже важливо.

Weber, @Music

Додав Art-Vertep 09 січня 2007

Про автора

Я, Василь Васильців, народився 26 червня 1987 року у Львові. Вчився в садку “Берізка”. Потім, у 1994 році – вступив у середню школу №70 м. Львова, 10-й клас якої я закінчив в 2003р.