Автори / Йозеф Рот / Львівська біографія німецького репортера
У Галичині відбувається дія таких хрестоматійних творів Йозефа Рота, як «Марш Радецького», «Погруддя цісаря», «Йов». Край постає «сірою зоною», почасти емотивно-нюансованою, почасти поверхнево-схематизованою. Сюди приїжджають ті, хто вражений смертю, і покидають всі, хто прагне життя, вільної самореалізації.
Львівською адресою Йозефа Рота був будинок на теперішній вулиці Чехова, 7. Свого дядька по материній лінії, Зиґмунда Ґрюбеля, в родині якого Рот, учень Брідської цісарсько-королівської гімназії, проводив вакації, він змалював у романі «Готель «Савой».
Давид Бронзен, перший біограф Рота, впізнав Зиґмунда Ґрюбеля, «фарисея і скнару», який, до речі, був опікуном письменника і фінансово підтримував його з матір’ю, в образі американського мільйонера Генрі Блумфілда – емігранта, який для сіромах-земляків, що чекають на його прибуття, втілював американську мрію.
Рот обігруватиме багату Америку і бідну Галичину, країну можливостей і край, в якому немає перспектив, задіюючи широкий спектр тональностей – від саркастично-мстивої у репортажі «Петро Федорак» до кічово-сентиментальної у романі «Йов», в якому після поневірянь і родинних драм настає омріяна вмиротвореність.
Інший біограф, Гельмут Нюрнберґер, бачить Зиґмунда Ґрюбеля в постаті дядечка Фебуса Бельауґа з того самого роману: «Говорить багато, голосно, весело, однак варто запитати про ґешефти, як зараз же вирячує очі... Які ґешефти, у ці часи...». Найвірогідніше, свого львівського дядька Рот вивів в обох фігурах – в одній приземленіше й колоритніше, в другій абстрактніше й однобокіше. Чи не в кожному творі колоритність та однобокість влаштовують запеклі баталії, тоді як сам Рот не втомлюється переконувати, що розмаїття краще, ніж його відсутність. Львівська родина письменника загине в нацистських концтаборах, за винятком самого дядька, який помер раніше.
Кронпринц Рудольф, ім’ям якого було названо заклад у Бродах - дитина Франца Йосифа I, син, який конфліктував з батьком, і ліберал, який опонував консерватизму і реакційності, писав подорожні репортажі, публіцистичні статті, мисливські трактати і пішов з життя, застреливши свою коханку-баронесу і себе на мисливському обійсті Маєрлінґ у Віденському лісі.
Не мине чверті сторіччя, і стосунки між батьком та сином стануть провідною темою німецькомовних літератур – згадаймо щоденники Ґеорґа Гайма, драми Ернста Барлаха чи написаний 1919 р., проте так ніколи і не відісланий «Лист до батька» та інші твори Франца Кафки, празького єврея, який писав німецькою мовою.
Після закінчення гімназії, до якої в різний час мали стосунок письменник-романтик Юзеф Коженьовський, маляр Іван Труш, поет і перекладач Василь Щурат, Рот записується у Львівський університет на зимовий семестр 1913/14 рр., звідки кореспондентом (за однією версією) або делегатом (за іншою) вирушає до Відня для участі в XI конгресі сіоністів, де обговорювалася ситуація єврейських студентів зі східних теренів. Г.Нюрнберґер припускає, що Рот відразу й залишився в цьому місті, яке вабило блиском змодернізованого культурного життя. Хай там як, саме тут Рот продовжив навчання. До Львова він повернеться передусім у складі австрійського війська (військовим журналістом і цензором приватної кореспонденції з прифронтової смуги), згодом відвідуватиме місто репортером німецькомовної преси і востаннє побуває 1937 р., за два роки до смерті.
Подвійна Галичина
В Галичині відбувається дія таких хрестоматійних творів Йозефа Рота, як «Марш Радецького», «Погруддя цісаря», «Йов». Край постає сірою зоною, почасти емотивно-нюансованою, почасти поверхнево-схематизованою. Сюди приїжджають ті, хто вражений смертю, і покидають всі, хто прагне життя, вільної самореалізації. Сльота, бездоріжжя, безподієвість і, як наслідок, меланхолія-скруха – тільки один бік цієї сірості, присутній також в інших белетристів, які писали про цей край і той час тоді або згодом («Лекція мертвої мови» Анджея Кусьнєвіча).
Її другий бік продуктивніший, колоритніший, далекосяжніший. Ключове слово – «прикордоння», сповнене жвавого життя з перемитниками, постачальниками, повіями, розбишаками, біженцями, вербувальниками, фальшівниками. Цей нелегальний світ розмиває кордон, перетворюючи його на територію дифузності. Волинь і Поділля по той бік постають віддзеркаленням Галичини і навпаки. Через дифузність польська галицистка Марія Кланська назвала Волинь у творах Рота субститутом Галичини, що без додаткового пояснення навіюватиме враження радше письменникової неперебірливості, ніж внутрішньої логіки задуму. Волинь як віддзеркалення і таким чином продовження Галичини, а також Галичина як упізнання Волинню себе забезпечують перетікання, розмивають кордон між тодішньою царською Росією й Австро-Угорською імперією, оптично збільшують Галичину, Волинь і Поділля. Рот дбає про нитки, аби остаточно не розірвалося те, що розпенехане.
Очима лейтенанта фон Тротти з «Маршу Радецького» письменник змальовує цю смугу: «На кордоні не видно було ведмедів чи вовків. Було видно лише загибель світу», кордон і життя вступають в антагоністичні стосунки. Тим барвистішою і жвавішою постає «сіра зона», в яку на прикордоннях витіснений будень, ситуація якого протестує проти хай там яких форм межування.
Кордон знелегальнює, звична торгівля перетворюється на незаконне перемитництво, подорожування має або мало спільного зі свободою пересування (обмеження у вигляді паспортів, дозволів тощо), або ж нічого (нелегальне перелюдництво), життя опиняється загнаним у підпілля. Кордон спотворює, звичне робить потворним; елемент творчості, присутній у потворному, розгортається по той бік санкціонованості. Врешті, сам кордон постає штучним і насильним обходженням з матерією життя, делегітимізуючись, так би мовити, від супротивного.
Ґранд-готель «Космополіт»
Образ дому за межами Європи поширеніший, ніж в європейських літературах, – «Зелений дім» Маріо Варґаса Лльоси, «Пансіонат «Мірамар»» Нагіба Махфуза, «Дім Якубяна» Алаа Аль-Асвані, а в європейський контекст його вводять, зокрема, вихідці з позаєвропейських куточків світу («Дім для пальм» Тарека Ель-Тайєба). До образу дому Рот вдається, прагнучи ословити модус співіснування. Ротів дім поліголосий: різні культури, традиції, конфесії, мови, етноси – неодмінно під одним, спільним дахом. Опосередковано про це йдеться у романі «Готель «Савой», прямо – в новелі «Погруддя цісаря».
Дім, що мав би символізувати осілість, втілює в «Готелі «Савой» ідею транзитності, як і місто, в якому він розташований. Прототип неназваного міста ротознавці вбачають у Лодзі і Відні. Не менше підстав претендувати на цю роль мають Броди, Львів («У цьому місті мешкають мої родичі», – каже протагоніст), Прага з її славетним готелем «Савой», перлиною архітектурного модерну, де в часи Рота любила зустрічатися, зокрема, мистецька богема. Сумнівно, щоб можна було віднайти це місто, адже сам архітектор проектує його непридатним для дефінітивних ототожнень: ні місто, ні готель у ньому не мають виразно окреслених меж, подані узагальнено, схематично, а місто позбавлене навіть вигаданої назви, тож усі такі ідентифікації будуть одночасно небезпідставними, умовними і неповними.
Межі Рот розмиває неназиванням міста, статусом міста й готелю, диспропорційним баченням. Для протагоніста, який після закінчення війни повертається з російського полону додому, готель і місто – тимчасова зупинка на шляху далі, «на Захід». Для героя це одночасно повернення до себе з імли нещодавньої історії.
Готель на 864 номери (в українському виданні їх кількість зменшилася до 824) виламується з незначущості міста. Такий непропорційно великий будинок прихищає всіх – від найзаможніших до найубогіших. Рот помітно оґротескнює: велетенський готель у місті, яке вчувається анонімним придатком готельного життя, перевертання верху і низу (багатії мешкають унизу, сіромахи на горішніх поверхах), власник у лівреї служника свого готелю (це майже й увесь персонал), мешканці, які затримуються надовго і, якби не кінцівка, здається, осіли б там назавжди. Стає зрозуміло, що місто й готель у ньому – модель тогочасної ситуації на теренах колишньої монархії і європейському континенті загалом. Не готель – світ, яким він був перед тим, згорає в полум’ї часу.
У новелі «Погруддя цісаря», що з’являється майже десятьма роками пізніше, Рот відмовляється від опосередкованості. Образ дому прямо накладається на Австро-Угорську монархію, різнопланова символіка, якою оповідач наповнює «Готель «Савой», поступається сентиментально-філософським вкрапленням і прямим інвективам, вкладеним в уста протагоніста, графа Морштина.
Ян Анджей Морштин, політик, поет, підскарбій і староста, який, як і Рот, помер у Парижі, – один з можливих, принаймні з погляду звукопису, прототипів старого дивака, який відмовляється крокувати в ногу з часом, відданість загиблій монархії доводить до абсурду і по-дитинному недолуго, озброївшись сифоном, повстає проти цинізму й продажності нового світу. У звукопис повного імені – Франц Ксавер Морштин – вбудовано, безперечно, історію сина Моцарта, Франца Ксавера Вольфґанґа, одного з небагатьох митців, хто приїхав у Галичину, а не покинув її, й імператора Франца Йосифа I, вірнопідданим зліпком якого зроблено героя твору.
З-поміж міркувань і вчинків аристократа Франца Ксавера Морштина трапляються й такі, пряму актуальність яких (з української перспективи) годі не зауважити: «У марній надії на забуття граф вирішив негайно податися геть. На превеликий подив, він дізнався, що потрібно паспорта і кількох так званих віз, аби потрапити в країни, обрані метою подорожі». Стара монархія, яку граф відмовляється називати колишньою, постає в його роздумах великим будинком «з багатьма дверима і численними кімнатами для різного штибу людей».
Дім осілості достатньо великий, щоб виконати запит на вільне пересування всередині, і «з багатьма дверима», що розмивають його межі, адже через них можна зайти і вийти, що власне й робить його в очах протагоніста по-справжньому комфортним. Що очевиднішими ставали уніфікаційні, сепараційні, дискримінаційні тенденції, то відчайдушніше Рот ідеалізує габсбурзьку садибу. Порівняно з пеклом, що настане невдовзі, навіть поганий дім видаватиметься щасливим. Передчуваючи це – мусимо визнати неабияку інтиїтивну проникливість нашого краянина, – Рот прагне об’єднання Європи, бере за приклад модель Габсбурзької монархії (вона для нього найосяжніша), шкіцує в листах до Стефана Цвайґа проект «католицького царства» на європейському континенті і називає себе його громадянином, католиком – у такому називанні етимології (ідея охопності, єднання, вселенськості), либонь, більше, ніж прикладної віросповідальності.
Однією з останніх адрес Рота був Grand Hotel Cosmopolite в Брюсселі – ця шапка-дах стоїть над пізніми листами до друзів і видавців. «Українське» (мову, культуру, триб життя) письменник вважав штрихом, без якого європейська картина не буде завершеною.
Від міста-моделі до міста-утопії
«Велике зухвальство – прагнути описати міста», – починає письменник репортаж «Львів, місто» з триптиху «Подорожі Галичиною». Підкреслювання амбітності задуму не так привертає увагу до постаті репортера, як вказує на засадничу трудність. Як відтворити словами, тим більше в репортажі, поліголосся міського життя? Рот називає Львів єдиним містом Східної Галичини і маленькою філією великого світу, перефразовуючи слова Фрідріха Геббеля про маленький світ, в якому великий здійснює експеримент. Німецький драматург і лірик середини XIX ст., який після численних мандрів осів у Відні, сказав це свого часу про Австрію. Вислів став таким крилатим, що його приписували австрійському «національному поетові» Францові Ґрільпарцеру, згодом також публіцистові Карлові Краусу, який на нескінченних сотнях сторінок у часи Рота оспівував останні дні людства.
Експериментом Рот називає співжиття культур, традицій, конфесій, мов, соціальних станів, типажів під спільним урбанним дахом. Репортер і «транзитний львів’янин» шкіцує зміну державно-політичного підпорядкування міста, «рятуючи» одночасно його розмаїття – скільки б не переставлялись доданки, сума повинна залишатися сталою: «Тут завжди чулися німецька, польська, українська. Сьогодні розмовляють польською, німецькою та українською». Насправді величина доданків коливалася, змінювалася, відповідно, сума, їх плюсування давалося далеко не так однозначно, як у математиці, проте самі ці доданки – попри спроби, які робилися! – на той час ще не вдавалось поставити під сумнів, тим більше елімінувати. Полемічні нюанси Рот відсікав заради компактності жанру і переконливості моделі.
Пишучи для західного читача, який – цього свідомий Рот – перебуває в полоні стереотипів, Рот рухається між Сциллою потурання і Харибдою бунту, прагне вийти з пастки цивілізаційно-колонізаторського бачення – в галицьких репортажах так само, як і в повідомленнях з «білих міст» на Півдні Франції, шукає словесних можливостей прорвати панівне мовлення, замінюючи з цією метою подорожування «в чужину» мандрівкою «в нове», і все одно не може здолати тиранію дискурсу.
Щоб підважити кліше про край бездоріжжя і скрухи, одноманітності і безподієвості, Рот, на відміну від художніх творів, в яких жваво експлуатує всі ці гасла, називає Львів барвисто-строкатою плямою на Сході Європи, не зчуваючись, що не він, а його використовує панівний лексикон, з різницею, що терени, які Рот орієнталізує, на той час описувалися в інших, ще непривабливіших категоріях, ніж орієнтальний дискурс, принадою якого завжди залишалося принаймні це розмаїття, екзотична барвистість форм, в яких виявляє себе життя. Якщо в албано-балканських репортажах зловживання орієнтальним дискурсом більш, ніж очевидне, то стосовно Галичини (Волині, Поділля) орієнталізація була способом розірвати серпанок, яким оповита ця територія в уяві західної людини. Так одним клином Рот прагнув вибити інший. Хай там як, це був значний крок уперед порівняно з «напів-Азією» Карла-Еміля Францоза, уродженця подільського Чорткова.
У написаному роком раніше від галицького триптиху репортажі «Львів у Дюссельдорфі» з усією очевидністю відкривається модельний характер міста – тут Львів не урбанний топос, а певна конфігурація. «Львів у Дюссельдорфі» Рот називає формулою, яку далі в тексті розшифровує так: «Жити і давати жити». Ця модель – розмаїття, яке спалахує в Дюссельдорфі, прикордонному регіоні, окупованому на той час французькими і бельгійськими військами. Львів – це там, де зустрічаються, перетинаються і розмиваються межі (в іншому місці Рот називає Львів містом розмитих меж), де нитки взаємодії важливіші і яскравіші, ніж те, що вони лучать). Заторкаючи на початку делегітимізований статус львівської ситуації в Дюссельдорфі («чорна біржа»), Рот здійснює спробу повернути їй легітимацію – в перебігу оповіді підспідно, наприкінці прямим текстом: «Це чорна біржа, яка називається так незаслужено. Вона нічого не приховує, вона не нелегальна».
У прагненні позитивно конотувати сіру зону, подаючи її територією проскрибованої барвистості, в намаганні запобігти делегітимації розмаїття, яке спочатку знезаконять, відтак нищитимуть, Рот ідеалізує місто-модель. Коли галицькі євреї торгують із білявими націонал-соціалістами, стає зрозуміло, що це вже утопія.
Складники міста-моделі парижця з Бродів й апологета Львова Йозефа Рота дають щось більше, значущіше за звичайну цілість. Ця візія споріднює Рота з іншим львів’янином, Стефаном Банахом, який сформулював парадокс подвоєння кулі. Хіба не ті самі джерела наснажували обох «поетів», Рота-митця і Банаха-математика?
Тимофій Гаврилів для ZAXID.NET
Додав Art-Vertep 25 березня 2010
