Автори / Культура / Книжки березня: бурса, дерева й катастрофа
У березні гучних літературних прем’єр не відбулося, якщо не рахувати перевиданого роману «Берестечко» цьогорічної ювілярки Ліни Костенко — з цього приводу урочистості перетворили на презентацію книги. Чи це презентацію перетворили на урочистості? Але попри доволі помітний літературний голод, на який уже звертав увагу Сергій Жадан, до рук «Української правди. Життя» таки потрапили декілька нових книжок. І прогрес: у березні в огляд новинок місяця вперше включено електронну книжку.
Антон Санченко. Нариси бурси (видавництво «Електрокнига»)
Антон Санченко вже встиг видати дві дуже смішні книжки — «Баркароли» та «Весілля з Європою». Цьогорічний досвід — пряма ілюстрація того, як вплив кризи може бути не лише шкідливим, але й корисним. Якщо вірити чуткам, видавець, який повинен був друкувати «Нариси бурси», збанкротував, а письменник залишився з носом. Тобто з текстом, але без книжки. Так з’явилася «піксельна книга» або ж книжка «для екранного читання», яку можна придбати за веб-гроші на веб-сайті. Це 17 історій із життя бурси, але не гоголівської бурси і не звичайного сучасного технікуму, а «Тюльки», тобто Херсонського морського училища рибної промисловості.
Кожна з історій — чудова і дуже смішна. Разом із курсантами «Тюльки» Гоголем, Квіткою (на прізвисько Будяк), Основ’яненком (на прізвисько Основа або Тухес) та іншими в читача є шанс дізнатися про все, що він не знав, але боявся запитати. От ви знали, що курсанти носять у капелюхах пружини? А що таке придибашка? А як без черги їздити в Одесу? І взагалі — де пружина?
Окремо варто сказати про оформлення «Нарисів бурси». Воно просто чудове: ніби звичайні комп’ютерні колажі, але теплі... Гортаєш книжку так, як гортаєш власний випускний альбом.
Або дембельський альбом, щоправда дуже інтелігентний. Поруч із карикатурами на курсантів і викладачів, вирізками з листівок, сигаретних пачок, плакатів і еротичних малюнків в ретро-стилі тут легко надибати цитати з української класики про курсантів «Тюльки». Не вірите? «Нариси бурси» точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють сучукрліт — ні матюків, ані «потоку свідомості». Натомість є хороший текст. Щоправда, як завжди останнім часом, текст автобіографічний — поширення цього симптому в нашому літературному контексті вже набуло розмаху епідемії. Але і це — добре, оскільки є нагода порівняти зацикленість на собі одних авторів і створення у новій книжці Санченка іронічного тексту для широкого кола читачів, якісної масової літератури. У хорошому сенсі цього слова.
Олесь Ільченко. Дерева (видавництво «Грані-Т»)
Видавництво продовжує серію науково-популярної прози, де вже вийшли книжки про риб і птахів України. Цього разу черга дерев.
На перший погляд книжка дуже нагадує «Гербарій» Яна Твардовського, виданий 2 роки тому — відчувається те ж бажання гармонійно поєднати текст і зображення. Щоправда, якщо «Гербарій» таки був поетичною збіркою, то «Дерева» — текст, близький за стилем до мовлення словника-довідника. 26 дерев — 26 розворотів книжки. У кожному — короткий текст про дерево, де Ільченко розповів про все, від біологічних особливостей до смислового символічного навантаження кожного описаного виду дерев.
Крім тексту маємо спробу створити синтез наукового малюнку і живопису. Знову-таки, мимоволі виринає порівняння з «Гербарієм» Твардовського — на жаль, не на користь «Дерев», де є і надзвичайно вдалі, і доволі пересічні колажі. Але є щось інше, крім отих наукових колажів. «Дерева» скидаються на спробу зібрати українські пейзажі українських художників — від «Тополі» Шевченка до «Київської осені» Глущенка чи «Дніпро восени» Шишка. Оформили їх у стилі серії старих листівок, як ніби завалялися в шухляді. Хоча такої серії українських пейзажних листівок ніколи не існувало.
Мені особисто прикро, що репродукції робіт українських майстрів пейзажу дуже маленького розміру — розміром із гральну карту. Це компенсує хіба непогана добірка поезій в комплекті — більшість статей закінчуються парою рядків із доброї класичної української поезії.
Олесь Ільченко створив на сторінках книжки про рослини об’ємний простір переплетіння науки і публіцистики, науки і літератури, науки і живопису. «Дерева», попри позірну простоту і орієнтацію на «середній та старший шкільний вік», мають у собі щось набагато складніше. Чимось ця книжка нагадала бруньку — може розкритись, але тільки в сприятливих погодних умовах.
Маргеріт Дюрас. Хіросіма, любов моя (видавництво «Фоліо»)
Спочатку все виглядало доволі оптимістично. Чому? Через небанальний вибір тексту. Не знаю, чи, як зазвичай, перекладач «продав ідею» видавцям, чи навпаки... але видання в Україні кінороману Маргеріт Дюрас, тобто її роману-сценарію до надзвичайно складного фільму Алена Рене — це як мінімум нетипово. А ще — через обкладинку. Художнє оформлення дуже вдале і якось несподівано по-хорошому провокаційне. Книжку приємно тримати в руках — зручний формат, тверда обкладинка з цікавою фотографією. Оптимізм пропадає, щойно відкриваємо книжку на сторінці 6, де починається переклад тексту Дюрас. Це катастрофа. І ця катастрофа триває рівно до останньої 126 сторінки.
Маргеріт Дюрас — знана «погана дівчинка» французької літератури, що ніколи не соромилась сказати те, що думає, вибирала тільки дражливі теми, та ще й примудрялася завжди знайти ідеально точні слова для цього. Її стиль — музичний і блискучий, лаконічний і кришталево-чистий, схожий на скальпель за точністю попадання в ціль. В українській версії вся ця краса провокації перетворилася на жахливу недорікуватість. Перекладач Аніпер Ю.В., попри те, що вже працював(ла?) з французькою жіночою літературою («Жінка. Майдан» Анні Ерно), не впорався(лася?) з повітряним замком діалогів і описів Дюрас. Українська мова в устах персонажів постає неоковирною скелею, що не надається до створення музичної фрази з ідеальною структурою.
Найбільша проблема — вочевидь, перекладача «засмоктало» у французький текст. Перші декілька сторінок читання легко подарують улюблені «кальки»:
Що дійсно є святотатством, якщо святотатство має місце — це сама Хіросіма (с.7).
(тут ми розуміємо, що йшлося про французьку структуру «ce qui est .... c’est.....»)
Чому ж вона, яка теж бажає його, не хоче з ним зустрітися? (с.10)
(і знову класична французька конструкція «elle qui ...... »)
Такою прагнучою до романтичних зустрічей? Такою боягузливою перед коханням? (с.10)
(Корінь зла — французькі прикметники часто сформовані на основі дієслів, тобто їх на автоматі можна перекласти як дієприкметники українською)
Якщо у перекладі «Оригіналу Лаури» (який теж видало «Фоліо») мали місце перекручування оригіналу, то тут — навпаки, текст перекладено занадто буквально. Віктор Шовкун під час «Перекладацьких майстерень» назвав це явище «розумний словник». І так — увесь текст. Можна сидіти з олівцем, можна читати просто так — не в цьому проблема. Вже не смішно навіть кричати, заламуючи руки, «де редактор?»
Проблема в іншому. Подібної якості переклади дискредитують сучасну зарубіжну літературу. Тому «Хіросіма, любов моя» варто читати хіба як підготовку до читання оригіналу або до перегляду абсолютно геніального однойменного фільму Алена Рене.
Ірина Славінська, Українська правда. Життя
Додав Art-Vertep 25 березня 2010
Про автора
Розділ "Культура" містить інформацію, яка не може бути віднесена до конкретного Автора і стосується подій української культури.
