Автори / Театр / Інколи вони з’являються. Нові обличчя українського театру
27 березня — Міжнародний день театру. На запитання: «Які артистичні персони визначають день нинішній української сцени?» — зазвичай чуєш відповідь: «Ступка, Бенюк, Хостікоєв, Сумська...» (хтось, можливо, назве Роговцеву).
Проте ці майстри — вже золотий ресурс нашої сцени. Пік їхньої кар’єри випав на століття ХХ. А український театр уже десять років живе у столітті ХХI! Час летить. І які ж молоді обдаровані вітчизняні актори могли б, хоча б у перспективі, скласти таке колективне «нове обличчя» української сцени?
На це запитання — «колективна відповідь». Семеро сміливих критиків, хай і з труднощами, але все-таки назвали деякі імена... Вибір, зрозуміло, суб’єктивний, а може, і спірний. Утім, кожен із названих артистів — і обдарований, і потенційно перспективний (а якщо ще й фортуна виявиться прихильною, то...)
Євген АВДЄЄНКО зіграв Жадова в «Дохідному місці» О.Островського на сцені столичної Російської драми. Роль виявилася однією з найцікавіших у постановці Аркадія Каца. Євген на сцені завжди виразний. Його сценічна чарівність — дієва. Найчастіше його сприймаєш як «річ у собі», яка згодом розкривається-розкривається, видаючи якісь непередбачені фокуси... Авдєєнко — одне з найяскравіших надбань трупи за останній час.
Руслан ГОФУРОВ — тюгівець із Театру на Липках. Здається, період зайчиків-кроликів для цього артиста скінчився. І він упевнено одягнув гоголівську «Шинель» (постановка Олега Мельничука). Ця робота не пройшла повз критиків, — помітили. Та й роль Башмачкіна — ледь не містична. Відносно недавно цього гоголівського героя в «Современнике» зіграла сама Марина Неєлова. У Руслана, природно, чоловіча версія. У його багажі (а в театрі він із 1998 року) також «Фігаро», «Смак меду», «Ромео і Джульєтта», «Чайка», «Мій бідний Марат». Актор каже: я — ремісник! Маючи на увазі, що вміння мистецьки володіти ремеслом особливо важливе для артиста. Він — один із улюбленців прекрасної половини юних глядачів, які є завсідниками цього театру.
Катерина КАЧАН — «актриса Богомазова», вузьке коло київських цінителів відзначило її у спектаклях театру «Вільна сцена». Катя закінчила хореографічну школу і харківський університет мистецтв. У Харкові ж працювала в спектаклях Жолдака (ролі були невеличкі, зате спектаклі «ахові»). Кажуть, до Києва приїхала допомогти подрузі прослухатися в театр «Вільна сцена», тільки подругу не взяли, а Катерину — запросили... Сама вона — з сім’ї акторської, тому «піт і кров» цієї професії їй відомі з дитинства. Шанувальники акторки кажуть: «Крім чарівної зовнішності, Катя має такий самий чарівний голос і дуже любить співати...» І грати вона дуже любить! І дуже мріє зустрітися на сцені з героїнями Чехова, Шекспіра, Ануя.
Катерина КІСТЕНЬ — зірка Театру на Печерську. Учасниця практично всіх проектів колективу. Актриса — з «лица необщим выраженьем». Дехто (чи то жартома, чи то всерйоз) називає її «українською Юппер» або ж «українською Дусею Германовою». Катерина знялася в десятку маловідомих фільмів. Але локальна популярність прийшла тільки в театрі — місць так на сто... Вона цікаво грає в «Розпуснику» за п’єсою Еріка-Еммануеля Шмітта, грайливо перевтілюючись, дражнячи глядача характерністю, комедійністю і звабливістю. В «Украденому щасті» (на сцені театру «Сузір’я») грає класичну Ганну — але... зовсім «не класично», хоча дуже сильно. У недавньому антрепризному проекті «Небезпечний поворот» (за драмою Прістлі) легко ввійшла в ажурні мережива англійського психологічного детективу, ставши окрасою спектаклю. Робота на великому майданчику довела: різні простори, як і різна драматургія, цій артистці до снаги.
Ольга ЛУК’ЯНЕНКО — актриса Театру драми і комедії, ще одна учениця Е.Митницького, вона ж — Джульєтта, вона ж — Лоліта. І вона ж... Ксюша в гучному серіалі «Кадети». За Джульєтту в спектаклі Олексія Лисовця отримала «Пектораль». Ця акторка — лірична барва в палітрі «лівобережців». Грати на професійній сцені почала ще студенткою. Каже, що дуже любить свій театр, оскільки він — сімейний, у ньому немає інтриг, а в трупі вона... ні з ким не конкурує.
Тетяна МІХІНА — актриса театру імені Івана Франка — останнім часом живе «між» Харковом і Києвом. У Харкові — сім’я, а в Києві — служба. Запам’яталася як гострохарактерна Наталка-Полтавка в однойменному спектаклі режисера Олександра Анурова. Було екстрене й успішне введення на Катаріну — у «Приборканні норовливої» (старий спектакль Сергія Данченка, на щастя, в репертуарі). Додатковим відкриттям акторки стала Едіт Піаф у мюзиклі режисера Ігоря Афанасьєва і композитора Вікторії Васалатій (драматургія — Юрія Рибчинського). Прем’єрні спектаклі акторка грала на межі емоцій... У планах Тетяни — співпраця з культовим львівським режисером Володимиром Кучинським.
Ігор РУБАШКІН — артист Театру на Печерську під керуванням Олександра Крижанівського, який упевнено заявив про себе. Столичним сценолюбам добре відомий як невгамовний філософ Дені Дідро — у «Розпуснику» (за цю роль отримав міську театральну премію). Рубашкін — мастак і розумник в умінні стрімко змінювати різноманітні психологічні реакції та настрої (образ Дідро — підтвердження). Пам’ятний типаж, пластичність і органіка вирізняють його із загального ряду. На жаль, таку «фактуру» поки що особливо не вирізняє кіно.
Ахтем СЕІТАБЛАЄВ сьогодні, швидше, вільний художник. Раніше працював у Криму, але великий сценічний успіх прийшов у київському Театрі драми та комедії на Лівому березі, коли в 2005-му зіграв Ромео. Тоді ж у ньому побачили «нове обличчя» і «справжнього чоловіка на сцені». Сценічний малюнок Ахтема завжди вирізняється стриманістю та граничною внутрішньою наповненістю. Його крок «за обрій» — у спектакль Російської драми «Заповіт цнотливого бабія» — виявився не дуже вдалим... Потім були його ж кінопроекти — як режисера (в одному з них, операція «Че Гевара», знімався Валентин Гафт). Однак про художню своєрідність цієї режисури говорити не доводиться. Сценічний же шлях в Ахтема останнім часом пов’язаний із місцевою антрепризою: він став одним із любимих сценічних партнерів Роговцевої, з якою сьогодні грає три спектаклі.
Віталій САЛІЙ — ще одне відкриття Театру драми та комедії на Лівому березі. Досить добре представив публіці класичного Івана Чонкіна. Його герой — наче сонячний хлопчик: добрий, відкритий, зворушливо-наївний, внутрішньо контрастний світові совдепівського абсурду (описаного В.Войновичем у романі). Не Іван — традиційний «дурень» у політсаркастичній «казці», а дурні — всі, хто його оточує. Молодому артисту вдалося протягнути цю думку. У театрі з 2004 року. Активно знімається: «Тільки любов», «Міський романс», «Полювання на Вервольфа». І, природно, «Мухтар»: куди ж без нього нашим артистам?
Леся САМАЄВА — одна з найбільш задіяних акторок у Театрі драми та комедії. Сьогодні репетирує Машу в «Трьох сестрах». Але активно грати почала ще наприкінці 90-х. А у 2000-х особливо виділилася в постановках Д.Богомазова за п’єсами О.Марданя — «Черга», «Останній герой». На диво, зуміла «поліфонічно» з’єднати різні відтінки амплуа — в одному образі. Її гра — трохи «на межі»: драми, пародії, мелодрами, навіть стьобу. В одній із постановок вона відверто пародіює Ренату Литвинову. Цікава і її роль у «Чонкіні»: справжній російський жіночий характер.
Олена ТОПОЛЬ, зігравши лише одну роль у прем’єрі Російської драми «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» (п’єса Л.Берфуса), уже запам’яталася критикам. Вирізнилася нестандартною індивідуальністю, а також оригінальною зовнішністю (а-ля молода Оксана Мисіна). В сучасній західній п’єсі показала «хвору дівчинку», проявивши насправді хвороби дорослого цинічного світу. Чистота, самозаглибленість і зворушливість — такою вона й постає на сценічному п’ятачку за два кроки від глядача. Звісно, для таких своєрідних обдаровань і своєрідний репертуар потрібний, але тут уже — як пощастить.
Олександр ФОРМАНЧУК нещодавно отримав звання заслуженого. Артиста й нагородили — заслужено. У Сашка — досить цікаві перипетії долі. Хлопчик із Житомирщини вперше приїхав до Києва в 17 років. І після навчання в театральному — відразу ж запрошення в Національний театр імені Івана Франка. На цій сцені грає дуже різнопланові ролі. Одна з перших робіт — «Саломеа», грав... Голос. Одна з найкращих — «Голодний гріх»: у монодрамі за мотивами новели В.Стефаника показав і «фізіологію» голоду, і душевні муки героя. Органічний і в мюзиклі «Едіт Піаф». Одна з недавніх ролей — Гриць («У неділю рано зілля копала»). У театрі актор упевнено зайняв нішу «молодого героя».
Роман ХАЛАІМОВ — у Київському театрі на Подолі з 2004-го. Віталій Малахов відразу ж доручив йому відповідальну місію в драматургії Теннессі Уільямса: спектакль «Не можу собі уявити, що буде завтра...» А «завтра» Руслан почав грати в різних спектаклях театру: «Сто тисяч», «Гравці», «Трактирниця», «Шість персонажів у пошуках автора». Навіть Оверка зіграв у давній соцреалістичній «гендерній» комедії «Фараони» (колись у франківців у цій ролі красувався М.Яковченко). Критик Віталій Жежера із захопленням каже про Романа: «І звідкіля він такий? Іноді дивуєшся — і як він це робить?»
Георгій ХОСТІКОЄВ — не тільки син Анатолія Георгійовича, не тільки зірка ранкового ефіру ICTV й не тільки красень Гриць із популярного телемюзиклу «Сорочинский ярмарок»... Він ще і серйозний, вдумливий актор Театру на Подолі, де працює з 2009-го. І дуже вдало грає в «Кількості» («Батько і діти»). До цього учень Юрія Мажуги трудився у франківців, в антрепризі «Бенюк—Хостікоєв», у Вільному театрі.
Дмитро ЯРОШЕНКО, судячи з усього, альтер-его режисера Влада Троїцького, актор-прем’єр театру «ДАХ»... Народився Дмитро на Дніпропетровщині, у Жовтих Водах. У 2007-му закінчив курс Леся Танюка — у Київському театральному. З 2004 року — у «ДАХу». Серед його спектаклів — «Пролог до «Макбета», «Coffe and Cigarettes», «Людина-подушка», «Сексуальні неврози наших батьків», «Король Лір. Пролог», «Одруження». У пошуках «щирого театру» звертався до князя Мишкіна — спектакль «День восьмий... Ідіот» (за проектом Клима). У тексті Наталі Катериненко про Дмитра: «Він грає як інтелектуальний актор... Віддається не емоціям, а словесному потоку, в який увійшли репліки з роману, що зістиковуються з авторським текстом Клима... Це бунтівлива, часом невпевнена у своїх судженнях людина з болісним сприйняттям навколишнього світу».
P.S. Чи стануть вони «обличчями покоління» або «світочами сцени»? Зазвичай на таке запитання відповідають: майбутнє покаже. Ось нехай воно й «показує». Але є й «дещо», що об’єднує їх усіх (окрім обдарованості). Це їхній справжній сценічний альтруїзм. Це й «невписаність» у наш навколишній поп-пейзаж. І ще — щирість в очах, яку… не зіграєш.
Акторські імена рейтингували театральні критики:
Віталій ЖЕЖЕРА, Ганна ЛИПКОВСЬКА, Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, Юлія БЕНТЯ, Олег ВЕРГЕЛІС, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, Марина НІКОЛАЄНКО
«Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 27 березня 2010
