Автори / Тризубий Стас /
Він обіцяв повернутися (помер Тризубий Стас)
Із Тризубим Стасом мене познайомив один з учасників чернівецької «Червоної рути» Володя Давидов. Ішов 90-й рік, іще не спала ейфорія після перемоги студентської революції на граніті (принаймні тоді дуже хотілося вірити, що це таки перемога), щойно закінчився ІІ з’їзд Руху, а в Києві то тут, то там виникали концерти, де співали пісні й говорили речі, за які ще вчора можна було потрапити в місця, досить віддалені (перепоховання Стуса, Тихого й Литвина на той час уже наочно показало, чим це могло закінчитися). Перекинувшись із нами кількома словами, Стас раптом сказав: «А я написав дитячого віршика на два рядочки» і, витримавши багатозначну паузу, процитував: «Це — кака, це — кака, ЦК КПРС».
У нього справді було феноменальне чуття на слово, звук, мелодику. Чого варті лише його переспіви на свій лад популярних пісень «Бітлз» чи макаронічні «Екскурсія по Києву» («Добрий день, май нейм Іван. Це є сентрал наш майдан. Він є символ індепеденс, зіс із б’ютіфул фонтан») та «Мете» (Паде… Автодвірник танцює па-де-де… Паде… Мабуть, не їду я ніде. Паде… О’ревуар, мадам, мерсі гранде! Додому повертаю, а в мене у сараю вже цеглу хтось краде…"). Але не менш феноменальним було в Тризубого Стаса відчуття часу. Як тільки якась політична чи життєва реалія породжувала анекдот, він тут же відгукувався на це піснею. Вони були різними: і веселими, і дещо трагічними, і філософськими, але всі вони були про наше життя. Тільки почали люди «човниками» їздити торгувати в Польщу — з’явилася пісня про те, «Як ми їздили до Польщі», усі поголовно стали дачниками, щоб хоч якось прогодувати свою родину, а Стас співає про те, що «люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають. З ранку до ночі в землі. І піт не всиха на чолі. І — мозолі». Нині це вже історія. А от політичні його замальовки, на жаль, і через 15 років лишаються актуальними: «А про нас парламент дбає: і годує, і вдягає, і регулярно нас взуває, і навішує лапшу».
На жаль, останнім часом Тризубий Стас, один з учасників легендарного театру «Не журись», лауреат багатьох пісенних фестивалів, людина, без якої на початку 90-х не обходився практично жоден концерт під маркою незалежності, майже зник з інформаційного простору. Але він не скаржився. Він узагалі не любив скаржитися, шукаючи вихід із будь-якої безвихідної ситуації. У ті ж 90-ті, коли прогодуватися концертами стало неможливо, він сам став «човником» і їздив із приватними торговими місіями в Польщу, а на вторговані гроші випускав альбоми, записував пісні. А коли хтось запрошував не відмовлявся, часто виступаючи навіть безплатно, для друзів, для душі. Років із десять тому взявся за прозу — видав фантастичний роман «Нічия земля», написав низку оповідань. Останнім часом захопився комп’ютерною графікою, керамікою, разом зі своїм сином працював над двома анімаційними проектами, будував плани на бенефіс із нагоди 60-річчя, до якого лишалося трохи більше ніж рік. Але минулого тижня все обірвалося: третій інсульт виявився фатальним. Через трагічний збіг обставин дружина із сином були в цей час у Франківську. А коли повернулися додому, було надто пізно.
Остання збірка із чотирьох дисків Тризубого Стаса мала назву «Я повертаюся». Він і справді ще не раз повертатиметься до тих, котрі його знали й любили — у спогадах, піснях, дасть Бог — і в друкованому томику вибраних творів, яких назбиралося більше як 300. Тільки шкода, що для того, аби нагадати про себе, знову доводиться платити надто дорогу ціну.
Наталка Позняк-Хоменко, газета «Без Цензури»
Додав Art-Vertep 01 лютого 2007
