Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

MP3

Сергій Бабкін Люди (feat К.П.С.С.) 2013 р. 8.98 Mb
Сергій Бабкін Возьми меня (2013 р.) 2.45 Mb
Сергій Бабкін Я пойду с тобой (2013 р.) 4.95 Mb
Сергій Бабкін Тук-тук (2012 р.) 9.06 Mb
Сергій Бабкін Мотор (2012 р.) 7.65 Mb
Сергій Бабкін Син (Відео) 16.14 Mb
Потік Афіші Галереї MP3 Товари Інформація

Автори / Сергій Бабкін / Начистоту

Харківський актор і музикант Сергій Бабкін — одна з найбільш непересічних особистостей сучасної української культури. Спектаклі «Театру 19», постійним учасником якого є Сергій, незмінно збирають повні зали і в Дніпропетровську, і в Києві, і в Хмельницькому та Львові. Якщо на сцені говорять про загальнолюдське, та ще й зрозумілою мовою без набридливого еротичного епатажу — такий театр не може не стати популярним.

Музичні шоу Бабкіна, колишнього учасника культового для української молоді гурту «5’nizza», а нині самостійного і оригінального барда — це також маленькі спектаклі, побачивши які, змінюєшся назавжди. Під час весняних гастролей театру ми спіймали артиста в гримерці і поговорили про театр і музику — емоційно, відкрито і чесно. Інакше Сергій просто не вміє.

— Чому для гастролей спектаклю «Бабкін. Сни» свого часу ваш театр обрав Дніпропетровськ?

— Такого вибору ми не робили. Просто на той момент ми товаришували (і досі товаришуємо) з «Арт-Вертепом» і Ігорем Волошиним з гурту «Ступени». Коли ми зіграли спектакль у Харкові, Ігор побачив його і запросив нас до дніпропетровського театру «Верим!». З ними ми також і досі у приятельських стосунках.

— Чи є у Вас якісь улюблені місця у нашому місті? Що Вам найбільш подобається у Дніпропетровську?

— На таке питання дуже важко відповідати… Звісно, такі місця є. Коли приїжджаєш до певного міста, ходиш вулицями, у тебе гарний настрій і погода чудова, тебе все радує… І ти не думаєш, що саме на конкретній вулиці тобі добре. А в Дніпрі якось по-особливому себе почуваю. Не так, як у Донецьку чи Одесі, скажімо. Тут дуже затишно і компактно, немає розтягнутості і недоладності вулиць.

— Продовжимо тему місцевих особливостей. Як Ви вважаєте, чому останнім часом саме у Харкові сконцентрована нова й цікава українська культура?

— Коли я почав серйозно цікавитися театром, дізнався, що Харків був таким уже давно: Молодий театр, Курбас, Маяковський, Хлєбніков — сюди приїжджали культурні герої, відбувалися обмін і рух. Тоді Харків був столицею, і туди, до центру країни, природно стікалися найкращі і найцікавіші люди. Коли столицею став Київ, традиції, дух і люди з Харкова не зникли. А взагалі це може бути перебільшенням: не так уже і багато у Харкові талантів. У кожному іншому місті України також є цікаві люди.

Думаю, театр завжди був і буде камерним, особливим мистецтвом. Ось великий кінематограф уже наближається до безвиході.

— Як Ви вважаєте, що буде з новим українським театром років через 20?

— На мою думку, театр не повинен мати національності… Що з ним буде? Звісно, він буде краще через 20 років. Наразі є молоді театри, які розвиваються, але не можуть дозволити собі те, на що спроможні театри з гідною фінансовою підтримкою від держави. Адже технічний бік справи є дуже важливим. Умовність — це добре, але набагато цікавіше спробувати якісь технічні новинки. Треба пробувати все, рухатися вперед. Думаю, що сильно театр не зміниться. Він завжди був і буде камерним, особливим мистецтвом. Ось великий кінематограф уже наближається до безвиході.

— З технічного чи ідейного боку?

— Напевне, з обох. Цікавого, справжнього кіно з глибокою думкою, зрозумілого і близького глядачу, кіно, в якому людина бачить себе і має можливість побачити власні переживання і проблеми, — такого кіно зараз немає. Нинішнє кіно намагається лише затягти.

— І здивувати?

— Дивувати — це добре, я також люблю дивувати глядача. Це вибиває його зі звичного ритму життя: людина до чогось готується, а їй показують щось неочікуване і нове… Я маю на увазі анімацію у сучасному кіно — те, що людей замінюють на картинки. Ось я подивився «Алісу в Країні чудес»… Це більш анімаційний фільм, аніж художній. Далі вже будуть цілком штучних акторів вводити… Втім, поряд із цим існує «інше» кіно, артхаус, короткий метр. У такого кіно все ще є чіткі цілі, завдання і надзвичайний потяг до натуральності — і це добре. А особливість театру в тому, що там актор не може сховатися за різноманітними ефектами і 3D, він змушений бути справжнім.

— Є серед сучасних акторів якісь особистості, яких Ви поважаєте як колег і вважаєте справжніми професіоналами?

— Звісно. Наприклад, актори київського театру «Крыжовник». Більшість з моїх улюбленців — театральні актори. Ще — Міронов, Машков, Безруков, Кевін Спейсі, Аль Пачіно, Бред Пітт…

— Чи бувало таке, щоб шанувальники Вашої музики ставали Вашими друзями після особистої зустрічі?

— Я намагаюся тримати дистанцію з шанувальниками, але нормальну. Знайомства бували, але щоб вони переростали у близькі стосунки — такого не пам’ятаю.

Ти живеш тут і зараз, на цій планеті, у цьому суспільстві, стикаєшся з людьми і подіями, — як це може тебе не обходити?

— У нинішньої молоді є звичка не звертати увагу на проблеми і сприймати все позитивно. Як Ви розцінюєте такий погляд на життя?

— Погляд на життя має бути реалістичним, життя треба сприймати таким, яким воно є. Мати позитивний настрій — це, звісно, добре. Якщо ти так себе налаштовуєш, то навколо тебе буде відбуватися менше всілякої гидоти. Але не звертати увагу на проблеми — як це можливо? Ти живеш тут і зараз, на цій планеті, у цьому суспільстві, стикаєшся з людьми і подіями, — як це може тебе не обходити? Для такого погляду треба бути занадто егоїстичним.

— Чи можна це якось змінити?

— Ми цим і займаємося. Театр взагалі завжди цим займався. Але не всі театри і не всі актори, звичайно. Дехто займається епатажем, дехто волочить своє мізерне животіння, аби тільки дожити до якогось звання — заслуженого, народного…

— Це ж прибавка до пенсії!

— А як же! Це ж щастя — прибавка до пенсії! Як без цього! А якщо серйозно — ми стараємося боротися з цим. У мене виникають якісь думки з цього приводу, я передаю їх у піснях. Людина чує ці повідомлення, і якщо вона зі мною згодна — а таких багато, — вона намагається щось міняти, починаючи з себе. Поки не почнеш міняти себе, нічого не почне відбуватися. Коли людина собі каже, що навколо неї все класно, позитивно, і люди навкруги збираються позитивні, класні, але вони бачать лише один одного і не звертають уваги на все інше — це неправильно.

— Яка музика зараз звучить у вашому серці?

— Дуже люблю «Radiohead». Я не розумію, про що вони співають, але я читав статті, переклади пісень і загалом в курсі. Зміст тексту неодмінно важливий, адже Том Йорк вкладає у вірші свої переживання, свій біль… Але їхні пісні можна відчувати на інтуїтивному рівні, серцем, і я часто здогадувався, про що пісня, не розуміючи точного значення слів. У «Radiohead» важливе все у комплексі: і текст, і музика, і настрій вокалу, всі частинки і деталі загальної композиції. Все розуміється без перекладу.

— Існує думка, що російськомовна музика, зокрема «російський рок», робить наголос виключно на тексти і навіть не намагається створити якісний музичний продукт… Чи правильний це підхід, на Вашу думку?

— Звісно, варто звертати увагу і на музику. Але коли кажуть «російський рок», як на мене, мають на увазі щось погане, недороблене, неякісне, брудне. Свого часу російський рок підіймав людей, це був політичний рух, але залишатися на такому рівні не можна. Щось нове завжди народжується слабкуватим і корявим, у муках, але потрібно ж розвиватися! Хтось залишається, і його влаштовує декламація під три акорди… Я вважаю, що необхідно рухатися вперед. До збірок «Легенди російського року» включають все що завгодно. «Ноль» — це російський рок? Кажуть, що так. «АукцЫон», «ДДТ», «Аквариум» теж так підписують. Це російський рок? Ні! Є дуже мало таких гуртів, які нікуди неможливо вписати, ніяк класифікувати, на які не має впливу західна традиція, але вони є — і це чудово. Можна назвати їх «російською музикою», автентичною, особливою. Я обожнюю «АукцЫон» і сольну творчість Федорова — і вони ж розвиваються, слідкують за звуком, експериментують, вводять нові аранжування! Пишуться всі за кордоном: у Лондоні, в Парижі…

— У нас немає якісних студій?

— Є, а як же! Запис у закордонній студії — це також експеримент, крок уперед.

— Які є в Україні знаменні і цікаві для Вас гурти?

— «…и друг мой грузовик», «Оркестр Че» — вони мені подобаються, тому що вони такі, як вони є, ні на кого не схожі.

— Те, що можна якось визначити, вже не так цікаво?

— Чому? Може бути і цікаво — на початку, з надією, що згодом музика все-таки зміниться, знайде свій оригінальний шлях. Наприклад, я сам наразі невдоволений своєю музикою — є багато речей, які мені щось нагадують, і мене це розчаровує. Хотілося б, аби було ні на що не схоже, самостійне звучання. Подобається молодий гурт «K.P.S.S.». У них ще є певний побічний вплив того, що вони слухають. І у мене теж таке буває: з’являється щось схоже за станом на улюблену музику… Але потім від цього треба неодмінно відходити, відкидати шасі чужого впливу.

— Деякі молоді гурти вважають, що якщо вони відкинуть свої шасі, від них відвернеться частина прихильників…

— Не треба боятися! Хай відвертаються — з’являться інші, відбудеться взаємообмін. Мені теж так казали щодо «5’nizza» — мовляв, люди розійдуться, ніхто не буде слухати. А я казав: будуть інші люди. Може, мої старі прихильники змінилися слідом за мною… Нещодавно ми з «K.P.S.S.» грали разом у Києві, і мені писали записки: «Сергію, дорогий ви наш, що ж ви робите? Це ж зовсім не Сергій Бабкін!» Я кажу: а хто такий Сергій Бабкін? Ви це знаєте краще за мене? Я сам цього не знаю, а ви розповідаєте, що це не я. Я обожнюю такі експерименти, і для мене це не епатаж, а бажання робити щось нове. І я сподіваюся, що згодом буде щось зовсім інше, а потім — ще і ще…

— Що ж це може бути?

— Найближчим часом мені ввижається звернення до електроніки. Хочеться торкнутися і пропустити через себе щось інше, адже все, що ми плануємо, насправді вже сплановано до нас. Ми тільки йдемо написаним для нас шляхом. Так, електронної музики зараз створено уже багато — є і чудова, і жахлива. Якщо я буду робити щось своє, потрібно буде сильно попотіти, щоб вигадати нове і ні на що не схоже. Без сумніву, творчість повинна іти не від розуму, а від серця. Спеціально сісти і подумати: зроблю так, як ще ніхто не робив, — не виходить.

— Буває і так, що музикант створив мелодію від серця, а потім дізнається, що той самий мотив уже прийшов комусь на думку. Особливо прикро, коли той, інший, живе у Європі-Америці, і у нього набагато більше можливостей…

— Зупинятися через такі «поразки» ні в якому разі не можна. Мені також якось прийшла цікава композиція, я підійшов до нашого басиста Петра Целуйка і наспівав. А він каже: «Ти що, це ж з останнього альбому «Годзиллы»! Я: «Та ну!» А я цей гурт зовсім не слухаю, тим більше останній альбом. Ну і хай! Є ще багато іншого.

— Чи буває так, щоб було натхнення, а потім зникло?

— Слава Богу, у мене такого поки що не було.

— А життєві невдачі впливають на натхнення і бажання творити?

— Якщо немає настрою на репетиції — це нормально. На концертах настрій буває завжди, що б не сталося. Навіть коли щось не так, і на саундчеку настрій поганий, і все не те — на початку концерту все змінюється. Так було і в Києві у клубі «44» на спільному з «K.P.S.S.» концерті. Перша пісня пішла, а я ще переживаю, і друга, і третя не йде… Потім четверта — і я собі кажу: так, все! Чого дрижати! Ну і що з того, що концерт знімає канал «A-One», нащо старатися на камеру! Послав усе під три чорти і почав відриватися, грати заради свого задоволення. І з помилками, і акорди плутав, зате настрій класний!

— Для чого знімали?

— «Перший альтернативний канал» проводив серію концертів під назвою «Майстер-клас» (не знаю, до чого така назва). З ними неприємність вийшла: ми надіслали їм афішу з назвою гурту «K.P.S.S.» і нашими фото, а вони все переробили. Замість назви вліпили свій «Майстер-клас», прізвища музикантів прибрали, а залишили тільки: Сергій Бабкін. Чотири обличчя, «Майстер-клас», Сергій Бабкін. Ну і що це таке? Отак люди і приходять, не розуміючи, куди, пишуть записки: «Чи ми почуємо сьогодні «Молодость»? «Чому ви не співаєте «Забери»? Їм і не зрозуміло, що то за люди позаду мене.

— Чи до Вас колись підходили початкуючі музиканти з проханням оцінити їхню творчість?

— Було таке. Але навчати нікого особисто не збираюся. Я сам ніколи не навчався грати на гітарі у педагога. У мене було багато вчителів, які давали мені розуміння гармонії і музики. Слухав чудові пісні — і підбирав. Хай так і навчаються. Диски також приносять, але давати оцінку я не люблю. Ставлення до мистецтва — це така особистісна штука! Навіть якщо мені щось сподобалось або не сподобалось, моя думка абсолютно нічого не важить, це повний нуль! Скажу я: «Класна музика!» або «Мені не подобається» — і що? Від цього щось зміниться? Я завжди кажу, що все добре, щоб люди не зупинялися на своєму шляху через мої суб’єктивні думки.

Наїна Лєводворська, «Експедиція ХХІ»

 
 

Додав Art-Vertep 13 травня 2010

Про автора

Народився 7 Листопада 1978 року в Харкові. Закінчив Харківський ліцей мистецтв і музичну школу по класу флейти. В 2000 році закінчив Театральне відділення Харківського інституту мистецтв ім. І.Котляревського. В 1999–2002 рр.

Автори пов'язані с новиною

Газета Експедиція ХХІ , Театр 19

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска