Учасники

Автори / Марія Матіос / Писати Марію Матіос змусили терористи. Її дід і баба чверть століття зберігали домовини (Інтерв’ю з письменницею)

Письменниця Марія Матіос, 47 років, працює в комітеті, що присуджує Шевченківські премії, на Прорізній, 17. При зустрічі звертаю увагу на її прикраси.

— Срібний браслет привезла зі Стамбула 1994-го, — показує праву руку. — Їздила до Туреччини на форум письменників. А цьому персневі з рубіном майже 150 років, — показує безіменний палець правої руки. — Він належав покійній мачусі мого чоловіка.

Коли почали писати?

— У середині 70-х. Тоді уперше в СРСР терористи захопили пасажирський літак. Загинула стюардеса Надя Курченко. Я, семикласниця, невдовзі написала вірш. Але чомусь він називався «А кохання — наче пісня лебедина».

У вашому роду були письменники?

— Ні. Але бабця із хутора Сірук Чернівецької області розмовляла афоризмами. За це її називали Соломоном. Інша баба з дідом понад чверть століття тримала вдома домовини. Коли хтось помирав і не було готових домовин, бабця позичала свою. По материній лінії в мне 63 родичі, — хвалиться. — Прадід розписувався хрестиком, але майже двадцять років в селі Розтоки на Буковині був війтом — сільським головою. Він заставляв своє майно. Якби не виконав того, що обіцяв, його гроші й хату забрала б громада.

Каже, хутір Сірук розташований там, «де дідько каже на добраніч».

— По батьковій лінії рід Матіосів пішов 1790 року із буковинського хутора Янчулова. А лінія материна оселилася на хуторі Сірук. Там колись було 16 господарств. Але 1947-го половину людей вивезли в Сибір, решту примусово переселили до села Розтоки — подалі від лісу. В Сіруку лишилося три хати. Там я жила до п’яти років.

Зараз там хтось мешкає?

— Лишилася одна хата, за півтора кілометра від колишньої дідової. Там живе молода сім’я. Дівчина — ровесниця мого сина — ніколи до школи не ходила. Її чоловік працює лісорубом. Виховують двох дітей, пасуть худобу. Власним коштом провели лінію електропередач. Мають супутникову антену, мобільники.

Каже, не була на хуторі 15 років.

— А минулого літа з батьком поїхали. Знімали на відеокамеру. Жили в наметі. Палили ватру. Ніч розмовляли. У тата серце від спогадів розболілося. Коли поверталися, почалася злива. На хутір ішли через потічок, а назад — води було вже по коліна. Якби ще півгодини затрималися, довелося б у село спускатися горами.

Батьки письменниці живуть у Розтоках. Татові — 72, мамі — 66 років.

— Колись маму запрошували до Москви в хор імені П’ятницького, — згадує. — Але були п’ятдесяті роки. Батьки її не пустили. Я мрію, щоб мама колись заспівала на презентації моєї книжки. Але вона відмовляється. Каже: як заспіваю, одразу й заплачу.

Пишете в Карпатах?

— Ховаюся в приватних пансіонатах на Івано-Франківщині. Крім світла, триразового харчування й цілковитої самотності, нічого не потребую. Можу працювати 18 годин поспіль. Один господар питав: «Вам у нас не подобається? Нікуди не ходите, до вас ніхто не приходить». А я просто не маю потреби в спілкуванні.

Книжки Марія Матіос пише у ноутбукові. Каже, ручкою не змогла б і любовного листа написати.

Алкоголь вживаєте?

— Ні. Після закінчення роботи можу випити доброго сухого вина для відновлення енергії. Писання — важка фізична праця. Посадити 120 кущів помідорів на дачі легше, ніж написати 10 сторінок.

Правда, що у вас дача під Києвом?

— Так, овочів я ніколи не купую. Все вирощую сама. Маю понад 50 сортів квітів. У середині грудня в нас зацвіли блакитні фіалки. Деякі сорти лишилися від попередніх господарів. Я жодної рослинки не викинула.

Що пишете зараз?

— Ніколи наперед не кажу, над чим працюю. Колись надрукувала в «Літературній Україні» уривок із нового роману «А на Петра вода тепла» — і на тому він «гавкнув».

Часто пишете про реальних людей?

— Знаю багато людських секретів. Але ніколи їх не оприлюднюю. Легше вигадати, аби совість не мучила.

Син читає ваші книжки? — запитую про 23-річного Назара.

— Усі до єдиної! І дуже прискіпливо. Але улюблений його письменник — Чехов.

• 19 грудня 1959 року — Марія Матіос народилася в селі Розтоки на Буковині
• 1982 — закінчила Чернівецький державний університет
• 1983 — з’явився на світ син Назар; вийшла перша збірка «З трави і листя»
• 1982–1988 — працювала на Чернівецькому машинобудівному заводі
• 1997 — переїхала до Києва
• 2001 — перша прозова книжка «Життя коротке»
• 2005 — лауреат Шевченківської премії за роман «Солодка Даруся»
• 2006 — у Польщі вийшла книга прози «Нація»

Катерина Лебедєва, «Газета по-українські»

Додав Art-Vertep 12 лютого 2007

Про автора

Корінна гуцулка з Буковини. Перші вірші надрукувала у 15 років.