Автори / Микола Хвильовий / Продовжити заборонене й знищене
Якщо література – це гра, то гра специфічна, де кожен письменник пропонує грати за його правилами на спільній шахівниці мови. Якщо гратись зі словами можна всім (адже це привілей людини як істоти балакучої), то як відрізнити того, хто бавиться геніально, й того, хто мавпує чи просто використовує мову для побутових потреб, видаючи це за оригінальність? Окрім доволі умовних естетичних канонів, встановлених поколіннями шанованих дослідників, тут складно щось запропонувати.
Жодні правила, хіба що окрім етичних і пов’язаних із відвертим плагіатом, не забороняють будь-кому використовувати вже існуючих персонажів чи продовжувати вже існуючі твори. Заборон нема, та й потреба робити це виникає не дуже часто. Але симптоматично, що саме сучасна доба постмодернізму зробила цю тенденцію широко вживаною. Коли сприймати твір Артема Сокола «Аглая», що своєрідно продовжує сюжет «Вальдшнепів» М. Хвильового, якраз у цьому контексті, то це ще хоч якось його виправдовує. Однак, за великим рахунком, виправдовувати його й не хочеться. Власне, окрім художньої спроби започаткувати традицію полеміки з класичними творами, у романі А. Сокола важко відмітити ще щось значуще, тоді як недоліків назбирати можна багато: від стилістичних до змістових.
У романі А. Сокола діють діти героїв М. Хвильового: донька Дмитрія Карамазова – Аглая та син Аглаї (яку потім починають для розрізнення йменувати Аґлаєю) – Митя, а також ми дізнаємось, що лінгвіст Вовчик і тьотя Клава з «Вальдшнепів» одружились, і у них є син Валік. На цьому автор і будує основу свого твору, переносячи дію у 60-ті роки ХХ ст. та зображуючи «ґенерацію, яка хоче порвати з минулим». Задля цього Митя вбиває свою матір, а Аглая блискавично міняє коханців, щоб наприкінці, організувавши в міському парку збори на честь дня народження М. Хвильового, потрапити до рук кремезних дядьок із відповідних органів. Такий собі дисидентський виступ, приправлений юнацькою розбурханою уявою та бажанням нечітко сформульованих змін.
Окрім цих натхненних бунтівників А. Сокіл описує цілий острів Надія, де молодь, що не згодна з існуючим ладом, живе безтурботним революційним життям. Проте це типові бунтівники без мети, тому символічною є загибель нерішучого інтелігента Миколи, вочевидь неспроможного позбутись минулого, як, до речі, перед тим і смерть «кон’юнктурщика» Вовчика – теж одного з тих, хто занадто прив’язаний до вчора. Власне, тільки 17-річний віршар Вілій уникає ув’язнення, доволі гротескно переодягнувшись у міліцейську форму, а його зустріч у фіналі з обмеженим Валіком мала б втілити основну авторську ідею, однак… Щодо цього читач лишається у повній розгубленості, бо, по-перше, у чому тоді був сенс продовжувати «Вальдшнепи» (які чогось у виданні йдуть після «Аглаї»), а, по-друге, ходульний сюжет і непродумані характери змушують сумніватись у тому, що якась ідея може це врятувати.
Єдине, у чому сумніватись не доводиться, – так це те, що поки не буде знайдено другу частину «Вальдшнепів» М. Хвильового, нам не уникнути подібних продовжень забороненого й знищеного, які завжди, за історичною справедливістю, програватимуть першоджерелу.
Максим Нестелєєв, «Друг Читача»
Додав Art-Vertep 28 травня 2010
