Автори / Театр / Документальний театр з підземелля
Наприкінці травня в Києві з великим успіхом відбулися гастролі берлінського документального театру. Вистави відбувалися в культурно-освітньому центр «Майстер-клас», що на вулиці І. Мазепи.
Театр приїздив в Україну вже вп'яте. Цього разу трупа привозила одну з найвідоміших своїх вистав — спектакль «Балерина за колючим дротом». В основу п'єси покладено спогади української балерини Алли Рокитянської, яка досі ще мешкає в Дніпропетровську.
Неабиякий талант до танцю, що проявився ще в дитинстві, природна пластика та наполегливі заняття в балетній школі давали Аллі всі підстави сподіватися на яскраву кар'єру балерини. Її дебют на великій сцені мав відбутися 22 червня 1941 року. Вистава вже почалася. Алла в білосніжній пачці стоїть за лаштунками і очікує на свій вихід. Раптом на сцену вибігає директор театру, замахав руками й кричить: « Припиніть виставу! Опустіть завісу! Почалася війна!»
Нацисти вивезли Аллу до Німеччини — на примусову працю. Її поселили в таборі за колючим дротом і під вартою разом з іншими примусовими працівниками з колишнього СРСР водили на найважчі роботи. Годували її рідким супом з брукви та нечищеної картоплі....
Довідавшись, що Алла — балерина, нацисти переводять її до міжнародної акторської трупи і змушують до виступів, записавши до того без її відома до гільдії німецьких акторів. Це жодним чином не змінило умов життя балерини чи ставлення до неї: вона так само жила в таборі, їла той самий рідкий суп, носила на одязі нашивку «ОST», яка свідчила про її буцімто меншу расову вартість. Тільки робота змінилася: вона тепер не розбирала руїни і не тягала каміння, а танцювала. Але цей запис у якомусь невідомому германському артистичному реєстрі ще відіграє в її долі свою жахливу роль...
Після звільнення у 1945 році Червоною Армією Алла Рокитянська до 1948 року працює солісткою в театрі Радянської Армії в Берліні. Серед її шанувальників – сам маршал Жуков. У 1948 році театр розформовують, а трупу переводять до Смоленьского театру опери та балету. Вже готується нова вистава, вже розклеєно афіші, де великими літерами написано: «Солістка – Алла Рокитянська». Але перед самою прем'єрою її з-під театру забирають двоє співробітників НКВС у цивільному. Ось він, «доказ»: жодного разу не бачений Аллою список. І її засуджують за «зраду» і засилають на двадцять п'ять років до ГУЛАГ-у зі спеціальним приписом: «Використовувати на тяжкій роботі». У таборі Алла працює на лісоповалі, обморожує ноги. А коли на честь перевиконання плану лісозаготівель табірне начальство вигадує організувати концерт, за його ж наказом Алла виходить на сцену — танцювати. У білосніжній, як і тоді, 22 червня 1941 року, пачці. Як виявиться — останній раз за життя.
Алла Рокитянська і досі мешкає в Дніпропетровську. Їй зараз 79 років. Останні сім з них вона не виходить з квартири.
Берлінський документальний театр у підземеллі (така його офіційна назва) створила і незмінно очолює Марина Шубарт, в недалекому минулому сама — успішна, досить відома в Європі балерина. Доля склалася так, що ще дитиною Марина переїхала разом із родиною з рідного Києва на історичну батьківщину до Німеччини і вся її яскрава балетна кар'єра відбулася на великих сценах Європи. Проте, мови — ані української, ані російської — Марина не втратила, і каже, що вдома вона — саме в Україні, що кожного разу, коли приїздить додому, відчуває, як проростає її тутешнє коріння, що вона — киянка. Уся трупа, друзі та знайомі звуть її на наш український манер — Марічкою.
Крім «Балерини», у репертуарі театру також документальні вистави «Обличчя війни», «Чорнобиль» (була представлена в Києві в 2006 році) та «Остарбайтери». Театр відвідав з гастролями понад двадцять країн світу. Кошти, зароблені в далеких гастролях, німецькі актори везуть сюди — як матеріальну допомогу українським жертвам нацизму.
У Берліні театр розміщений у колишньому нацистському бункері. Звідси й назва – «театр у підземеллі». Трупа формується на засадах добровільності та складається як з професійних, відомих акторів, так і з акторів-початківців ба й аматорів. Так, постійними акторами театру є такі німецькі зірки, як Момо Кольшмідт, акторка і співачка берлінського вар'єте «Балаган», Катаріна Гебель, співачка з відомого в Німеччині гурту «Кузінен», Бріт Родемунд, професійна й надзвичайно талановита балерина, німецький професійний музикант Кай-Уве Кольшмідт. Уже кілька років з театром співпрацює і українська зірка: актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужена артистка України Лариса Руснак. Я знайомий з театром п'ять років, але ніколи не чув, щоби за свої виступи артисти вимагали гонорари.
Театр уже п'ять разів приїздив до України: двічі – у 2005 р., у 2006р., у 2008-у і тепер. Цільова аудиторія театру — колишні в'язні нацизму та молодь.
Цього року термін гастролей — 26-28 травня — співпав із останніми дзвінками та випускними в школах, тому і батькам, і учням було складно знайти час відвідати виставу.
— Так співпало, — розповідає Марічка Шубарт, — ми просто не знали, але ми теж не завжди можемо приїхати, у нас теж зараз були вихідні. І трупа також: і школярі, і студенти, і професіонали, і таку групу не можна везти, коли десь канікули чи ще щось таке відбувається. Але народ усе одно був, було чимало студентів, молоді, а це — важливо; були в'язні, і це для нас найважливіше, задля цього ми й приїхали, і я думаю, що Київ усі полюбили, хто приїхав уперше, і я дуже сподіваюся, що наступного року ми також приїдемо. Наступного року буде чорнобильська дата і ювілей Української спілки в'язнів-жертв нацизму, і тому ми сподіваємося ще раз приїхати, і, сподіваємося, ми знайдемо інший, більш зручний час.
Цьогоріч вистава в Києві була представлена і Українською, і німецькою мовами.
Режисерське вирішення вистави «Балерина за колючим дротом» таке: на авансцені на штабелі сидить на штабелі якихось шпал чи колод Алла Рокитянська й розповідає свою історію, а всюди: у неї за спиною, поряд з нею, в залі — відбувається театральне дійство, що ілюструє її оповідь. Вони буцімто зустрічаються : Алла сьогоднішня, що ділиться своїми спогадами, та юна Алла, зі спогадів. Відтак, у виставі дві головних героїні.
В українській версії вистави роль Алли-оповідачки блискуче й щиро грає неймовірно гарна та талановита Лариса Руснак.
— Я щаслива, — сказала після останнього спектаклю пані Лариса, — що я граю, тому що з Бріт такий контакт, — дуже нечасто такий контакт відбувається, — я не знаю, якими словами назвати це, але відчуття партнерства на відстані... Про тему нема що говорити: скільки не читаю — весь час плачу, скільки не повторюю текст — весь час плачу, і те, що відбувається на сцені — таких сил коштує, щоб втримати сльози, — просто неймовірно. І коли ти граєш на сцені та уявляєш, що ця жінка ще живе в Дніпропетровську, і це її жива історія, те, що вона пережила... Не дай Боже комусь торкнутися, бо жінки всі — мами... Не дай Боже, щоб таке ще колись трапилося.
І ще я хочу сказати: я дуже вдячна німцям, що вони нам дають такий урок. якого ми, на жаль, не чуємо. Ми з ними помирилися, всередині самі не можемо помиритися. Це такий сором, величезний сором за нас, за наших людей, які не можуть зрозуміти... Чому ми не можемо бути близькі всередині, в нашій країні? Дай Боже, щоб ми почули, який урок нам дають ці люди, і щоб ми любов оцю відродили. У нас десь є, ми хороші насправді.
У травні цього року кияни вперше побачили виставу «Балерина за колючим дротом німецькою мовою. Аллу–оповідачку яскраво, щемно й пластично зіграла німецька красуня Момо Кольшмідт.
— Геніальна дівчина, — каже про Момо головний режисер театру Марічка Шубарт. — Вона ще й танцює. Інколи, коли ми на гастролях, а балерина не може поїхати з нами, бо вона сама теж на гастролях, Момо стрибає в роль балерини і тоді вона танцює, а читає інша дівчина. В неї три зірки в одному тілі, як я кажу: голос, акторська майстерність і танець. Усе є.
— Ми зіграли цього разу чотири вистави в Києві, — ділиться враженнями Момо Кольшмідт, — і з кожним разом росло відчуття, що більше відчуваєш публіку. Київська публіка — як україномовна, так і німецькомовна — дуже уважно слухала, таке відчуття, що більше відчуваєш публіку, відчуваєш, що це дуже зворушувало їхні серця, і я дуже рада, що цього разу ми знов зіграли в Києві.
Це дуже важка, серйозна роль, і головне завдання полягає в тому. щоб на перший план висунути саму Аллу, а себе — сховати, передати її відчуття, її текст, а все своє особисте — приховати, і це не так просто. Зараз я відчуваю себе вільно, оскільки ми вже все зіграли, я можу розслабитися. Я думаю, що це був успіх, ми все гарно зіграли, усе вийшло вдало, я дякую всім, хто брав участь у тому, а завтра ми їдемо додому з гарними спогадами.
Берлінська балерина Бріт Родемунд грала молоду балерину Аллу Рокитянську в усіх чотирьох виставах.
От що розповідає сама Бріт:
— У квітні 2005 року Марічка та Наташа (Наталка Бондар, багато років працювала в театрі режисером) шукали нову балерину для вистави й ходили по балетних школах Берліна, передивляючись балетні класи, побачили мене й запропонували прийти до них у бункер, подивитись вистави. Перше, що вони сказали, що грошей у них немає, але це дуже професійна трупа. Коли я прийшла в бункер, подивилася виставу «Остарбайтер» то відразу погодилася, відтоді я разом із театром.
По-перше, коли я побачила, якими темами займається театр, я була в захваті. Мені дуже сподобалася їхня робота, для мене це був шанс розібратися з власною історією, історією народу й найти нову форму виразити своє мистецтво. Бо настав такий момент, коли я почала сумніватися, чи доноситься мій танець до людей. Це був той варіант вираження через танець, коли я відчула. що я досягаю людей, зачіпаю їхні душі, їхні струни серця і не відірвано від реальності. Для мене це був просто подарунок долі, що своїм танцем, тим, що я люблю, чим я захоплююсь у житті, я змогла зачепити струнки людських душ через конкретні біографії.
Співачка Катарина Гебель цього разу була задіяна лише в масовці. Раніше вона яскраво й колоритно грала есесівку. Коли я поцікавився, чому так, то виявилося, що Катя (саме на це ім'я вона залюбки відгукується) взяла на себе левову частку адміністративних турбот. Навіть до міністра культури України М.А.Кулиняка на прийом потрапила. За роки роботи в трупі Катарина вивчила російську та трішечки — українську. Отже, міністр її зрозумів і допоміг: професійне театральне світло в культурно-освітньому центр «Майстер-клас» було виставлене коштом міністерства.
Маршала Жукова, есесівця, та радянського офіцера–вертухая грав Кай-Уве Кольшмідт, причому так натурально, що кілька разів за виставу я упіймав себе на підсвідомому бажанні негайно Кая, а точніше, його персонажів-нелюдів, застрелити.
А ще в неформальному спілкуванні з акторами та режисерами я довідався, що театрові дуже хочеться наступного року відвідати Дніпропетровськ. Їм дуже треба знову побачитись із своєю героїнею — балериною Аллою Рокитянськю.
Сергій Батурин, Київ, травень 2010
Додав Art-Vertep 31 травня 2010
