Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

MP3

Віктор Морозов Миколай на барикадах (2013 р.) 6.59 Mb
Віктор Морозов Била мене мати 6.39 Mb
Віктор Морозов Му-му 6.40 Mb
Віктор Морозов Oh my Dear Ukraine 2.46 Mb
Віктор Морозов Треба встати і вийти 3.69 Mb
Потік Афіші MP3 Товари Інформація

Автори / Віктор Морозов / «Почну писати, якщо почую голос зверху»

Віктор Морозов – не лише винятковий музикант, композитор, перекладач і львоволюб, а й співрозмовник.

Про, здавалося б, буденні і звичні речі він розповідає з натхненням, якому б позаздрив будь-який поет. Він не соромиться свого минулого, уміє сміятися над собою і не зловживає жартами над іншими. А ще Віктор Морозов вміє жити на повну й не повчає цьому інших, а просто показує приклад. Про музику і літературу, містику і життєві знаки, дітей та онуків у нього розпитала кореспондент «ВЗ».

- Свій перший гурт ви створили ще у 1971 році. За цей час ваше сприйняття музики змінилося?

- Тоді був зовсім молодим юнаком, і моє сприйняття було доволі обмежене. Мало чув, мало знав, певною мірою наслідував, захоплювався переважно рок-музикою. З того часу мої вподобання розширилися, почав слухати складнішу і цікавішу музику - джаз, класику... Пробував себе у багатьох жанрах: рок-музика, етнічна, бардівська, ретро, нью-ейдж... Мені важко вибрати щось одне. За натурою я – людина, яка любить багато всього різного. Одне й те саме мені швидко набридає. Коли втомлює займатися музикою, переходжу на переклади.

- Свої ранні записи переслуховуєте?

- Спеціально ні. Усе, що зробив, – пройдений етап. Для мене не існує такого поняття, як ностальгія за минулим, юністю, тим, що колись робив. Це вже не я. Це була інша людина, хоч і мала те саме ім’я і прізвище. Живу сьогоднішнім або завтрашнім днем, але ніколи не вчорашнім.

- З часу початку вашої музичної творчості і дотепер музичний простір змінився. Як почуваєтесь у ньому зараз?

- Залежно від того, що мати на увазі, говорячи про музичний простір. Якщо так званий шоу-бізнес, то не беру у ньому участі. Ті музиканти, які живуть за шоу-бізнесовими законами реклами та піару, переважно не виконують ту музику, яка їм подобається. Коли чую, з яким презирством вони говорять про те, що роблять, мені не хочеться цим займатися. Випускаю диск, а хто його слухатиме, хто купуватиме – мене хвилює найменше.

- Фінансовий зиск з вашої творчості вас не надто цікавить... Як вирішуєте грошові проблеми?

- Задовольняюся тим, що є, і не прагну більшого. Й переважно так трапляється, що того, що отримую, достатньо для того, щоб нормально себе почувати і забезпечувати. Якби прагнув багатства і мучився питанням грошей, мені було б значно складніше, бо переживав би, що не заробив стільки, скільки хотів, чи що десь заплатили менше, ніж сподівався. А мені байдуже.

- Які у вас стосунки зі сценою, публічними виступами? Ви не справляєте враження людини, яка узалежнена від сцени і кайфує від неї...

- Ви майже відкрили мою таємницю (Сміється. – О. З.). Найцікавіше мені було не на сцені виступати, а у вузькому колі однодумців. Найяскравіші спогади юності – 70-ті роки, Львів, ми збираємося у Миколи Рябчука (тепер відомого політолога, есеїста), художники показують свої роботи, я співаю пісні, хтось читає вірші... П’ємо недороге вино, ведемо розмови... Оці виступи найдорожчі і найцікавіші для мене. Пізніше, коли вже була група «Арніка», виходив на сцену і бачив людей, які чужі мені за духом. Їм усе було байдуже, невідомо, як вони потрапили на концерт... Неприємно було виступати. Потім звик, змирився і зрозумів, що іноді зовнішність оманлива, що люди, які сидять з мертвими обличчями, глибоко всередині можуть емоційно переживати.

- У 1988 році ви були одним із співзасновників театру-студії-кабаре «Не журись!», що став знаменитим завдяки яскравій політичній сатирі. Вам не здається, що зараз було б актуально відродити щось подібне?

- Наприкінці 80-х – на початку 90-х років був спалах «нежуриської» діяльності. Пісні самі виривалися, легко писалися, сприймалися людьми. Спочатку, коли ми співали, бачили, як деякі люди просто втягують голову у плечі – бояться. А ми сміхом допомагали їм звільнитися. А коли люди позбулися страху, і сатиричні викриття почали з’являтися чи не у кожній газеті, ці пісні перестали сприйматися. Це була проблема багатьох бардів того часу, сатира стала нікому непотрібна. Зараз такий час, що цей страх може знову з’явитися, і тоді у нас з’являться політично-сатиричні пісні.

- Чи існує таке поняття, як громадянська відповідальність митця? Чи має він право заховатися у власну мушлю і ніяк не коментувати те, що відбувається у його країні? Чи його життя – це його життя і баста?

- Найбільша відповідальність будь-якого справжнього митця – писати, творити те, для чого він призначений. Головне – не брехати самому собі. Якщо штучно виконуватимеш свій обов’язок перед батьківщиною – добра з того не буде. Але якщо це справді з тебе виривається, то ти не маєш права мовчати, мусиш говорити.

- Одна із діяльностей, яку ви вважаєте «вашою», – перекладацтво. Щоправда, займаєтеся цим ви доволі нетрадиційно. Перекладаєте твір, паралельно читаючи його вперше...

- Коли не знаю, чим закінчиться історія, мене це інтригує, захоплює, стимулює і читати, і перекладати. Ця методика, яку придумав напіввипадково, відповідає моєму темпераменту ледачої особи, яка, якщо вже прочитала книжку, то їй буде нудно її перекладати (Сміється. – О. З.). Звісно, коли дочитую, доводиться вносити деякі правки у текст, бо деякі нюанси починаєш розуміти по-іншому. Але мені щастить вгадувати, і рідко коли доводиться кардинально правити текст. Це придалося у роботі над «Гаррі Поттером», бо усім перекладачам доводилося працювати у такому режимі. Перекладаючи першу книгу, ніхто не знав, чим закінчиться сьома, бо її ще не існувало. Існує цілий клуб перекладачів «Гаррі Поттера», та скільки ми не пробували зв’язатися з Джоанною Роулінг, вона ніяк на нас не реагувала, мовчала, як риба...

- А у письменництві свої сили спробувати не хотіли?

- Ще коли був студентом університету, пробував. Мабуть тому, що коло моїх друзів складали прекрасні поети і письменники, такі як покійний Грицько Чубай, Олег Лишега, з яким ми жили в одній кімнаті, і багато інших. Вони писали, і я пробував. Писав багато всього, аж поки не загубив усі свої твори. Усі рукописи носив з собою у великій течці, одного разу десь перепив і заснув на лавочці у парку. Спросоння їх там забув, а потім вже не зміг знайти. Тоді подумав, що це знак. Так і має бути. Рукописи, звичайно, не горять (сподіваюся, і мої твори не згоріли), але тоді задумався, чи вони аж так потрібні. Мабуть, ні. Люди, з якими спілкувався, писали набагато краще, ніж я. Мені треба було робити те, що у мене виходить краще. І я зосередився на музиці. А писати почну хоч завтра, але якщо почую голос зверху, що маю це зробити. Поки що нічого не чути, а силоміць витискати текст із себе не буду.

- Ви схильні містифікувати?

- Схильний. Не зустрічав жодного митця, який цього б не робив. Але містика занадто небезпечна річ, щоб про неї легковажно говорити.

- До ясновидців, ворожок зверталися?

- Було таке. Та й у кого цього не було? Так сталося, що ми з дружиною хотіли мати дітей, але у нас щось не виходило, і ніхто не міг сказати, у чому причина. І от в одній із львівських кав’ярень дівчина представилася віщункою і сказала мені: не журися, мовляв, «усе в порядку, у тебе буде дві донечки». Минуло кілька років, і у мене народилися двійнята...

- Ваші найменші донечки молодші за ваших онуків. За цей час у вас змінилося розуміння батьківства, виховання?

- Безсумнівно. Є така закономірність: діди тепліше і з більшим зацікавленням та любов’ю ставляться до своїх онуків, ніж до дітей. У мене ж подвійна ситуація. Я вже у такому віці, що своїх найменших донечок сприймаю так, як міг би їх сприймати дід. Коли був молодим юнаком, ще й гоноровим музикантом, то своїй старшій і середульшій дитині не приділяв стільки уваги, скільки було потрібно. Був постійно на гастролях і по молодості років ставився до батьківства легковажно. Чим старша людина, тим більше розуміє, які цінності справжні у житті, наскільки цікаво спостерігати за дітьми, наскільки важливо бути поруч із ними... Тепер маю те, що багато молодих татів втрачає і проґавлює. Зрозумів, що хочу відчути тепло від власних дітей. А чим більше ти даєш зараз, тим більше отримаєш від них потім небайдужості і розуміння. Я - досить м’яка людина, і до дітей рідко буваю суворим. Але коли буваю, це справляє на них неймовірне враження.

- А як діти, дружина сприймають вашу творчість?

- Старші діти хвалять, а найменшим ще ніяких своїх перекладів не читав, може, за рік-два почитаю. А от дружина часом критикує. Особливо дісталося першим перекладам. Вона народилася у Канаді і досконало володіє англійською, тому могла бути професійним критиком. А я критики не люблю. Завжди обурююся, але потім погоджуюся.

- Ви постійно в мандрах. А відчуття дому, куди вам необхідно повертатися, у вас є?

- Львів, вулиця Руська. У мене величезна потреба повертатися сюди, виходити на балкон, дивитися на львівське небо, ратушу, простір. Коли довше двох-трьох місяців тут не буваю, у мене починається депресія. Коли дружина працювала у Києві, було простіше - міг щотижня сюди приїжджати. Зараз вона у Вашингтоні, тому все набагато важче. Але поки що справляюся.

- А ваші діти?

- Нам пощастило, що дітям передалася наша з дружиною циганська кров. Якщо довший час сидимо на одному місці, донечки починають хнюпитися.

Довідка «ВЗ»

Віктор Морозов – український співак, композитор, перекладач. Народився 15 червня 1950 р. у м. Кременці. Навчався у Львівському університеті, на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня». На початку 70-х років XX століття створив одну з перших в Україні «біґ-бітових» груп «Quo vadis», засновник однієї з перших українських рок-груп «Арніка» (1972), мистецький керівник театру-кабаре «Не журись!» (1988), лауреат першої «Червоної рути» (1989). Автор чисельних альбомів, зокрема, «Треба встати і вийти» (2000), «Тільку ві Львові» (2002), «Афродизіяки» (2003), «Армія Світла» (2008). Перекладає з португальської та англійської мов. Зокрема переклав ряд книжок Пауло Коельо та всього «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг. Одружений. Дружина – Мотря, канадійка українського походження. У цьому шлюбі має двох маленьких донечок Квітославу і Зоряну. Від попереднього шлюбу має дві доньки – Інну та Мар’яну (Мар’яна Садовська - співачка і акторка, яка мешкає у Кельні). Має два онуки і дві онучки.

Оксана Зьобро, «Високий Замок»

 
 

Додав Art-Vertep 17 липня 2010

Про автора

Віктор Морозов народився 15 червня 1950 р. у м. Кременець Тернопільської області.

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска