Учасники

Автори / Ніна Матвієнко / «Іншої долі не треба!»

Кілька днів тому я розмовляв з однією зіркою, що сходить на нашому шоубізнесовому небосхилі. І хоча сходження триває вже без малого років десять, вона доводила, що є єдиним вартим уваги явищем української пісенної культури. Тоді я не знайшов нічого кращого, як запитати: «А ви коли-небудь чули, як співає Ніна Матвієнко?». Зірка не зрозуміла питання. І мені довелося пояснити, що якщо вона дійсно зірка, то Ніна Матвієнко - це всесвіт.

Прошу вибачення за пишномовний стиль, який тут не зовсім доречний. Тим більше що спілкуємося ми з Ніною Митрофанівною не в ресторані або кафе, які так люблять зірки, а на її власній кухні. Вона готує овочевий суп, а я, як можу, їй у цьому допомагаю. Атмосфера абсолютно невимушена, розмова зовсім не схожа на інтерв'ю. І тільки ввімкнений диктофон на краю столу нагадує про те, що це не особиста розмова, а розмова, призначена для читача.

Матвієнко Ніна Митрофанівна

Герой України. Народна артистка України. Лауреат Державної премії імені Т. Шевченка. Кавалер Ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Член Спілки кінематографістів України.

Закінчила вокальну студію при Українському народному хорі імені Г. Верьовки та філологічний факультет Київського державного університету.

З 1968-го по 1991 рік - солістка Українського народного хору імені Г. Верьовки. З 1991 року - солістка Національного камерного оркестру «Київська камерата».

Заміжня. Має трьох дорослих дітей і внучку.

БОЖИЙ ДАР

Моя співрозмовниця розповідає, що в житті йшла через такі терни, що лише дивується, як вдалося після цього залишитися людиною. У той же час впевнена, що всі випробування, які випали на її долю, були послані винятково для очищення. Щоб поплакала, щоби щось зрозуміла й очистилася від гріха і скверни. Щоб навчилася прощати і приймала людей такими, як вони є.

Вона постійно перебуває в пошуку - творчому й духовному. Може, тому, що в творчому плані Ніна Матвієнко зробила стільки, що вистачило б на кілька людей, вона в змозі дозволити собі присвячувати час богошуканню, яке, безумовно, стає первинним, як первинний дух відносно тіла.

Час від часу їй дзвонять студентки. Але їх спілкування абсолютно не схоже на ділову розмову наставника з підопічними, оскільки всіх дівчат вона називає не інакше як «доця».

Так ми цілком природно перериваємося, потім знову повертаємося до теми розмови. Час від часу вона розповідає про Бога і призначення, що Він вибрав для кожної людини. Про дитинство і батьків, братів і сестер.

- Ніно Митрофанівно, ви росли в родині, де було 11 дітей. Це з надзвичайна подія чи навпаки, традиційна для тієї місцевості й того часу?

- У нас було багато таких сімей. Часто жартували, що в селі не було світла, тому ночами нічим іншим не займалися. А якщо серйозно, то це говорить про обмеженість чоловіків. Жили, як скотина, про жінку ніхто не думав.

- Чому таке феміністичне ставлення?

- Я цього слова не знала і не хочу знати. А як ще можна назвати чоловіка, у якого дружина народила 11 дітей і зробила 15 абортів? Хіба можна так глумитися над жінкою?!

- Але те, що сьогодні у вас так багато братів і сестер, - це ж добре?

- Дуже. Правда, з 11-ти нас залишилося десять. Але я щаслива, що у нас така гарна, дружна сім'я. Діти теж пережили батьківську спадщину, особливо пристрасть до алкоголю. Нічого просто так не проходить: якщо п'є батько, не кається і не зупиняється, це передається і дітям. Чому в мене таке ставлення? Тому що я буваю в селі і бачу, як все це триває. Це не може не зачіпати.

- Як можете пояснити, чому з шести братів і п'яти сестер відомою співачкою стали саме ви?

- Думаю, що Бог дав дар саме мені. Інші теж співають, але кожен по-своєму. Дві сестри отримали музичну освіту, але не захотіли йти далі. А я не залишила, оскільки бачила в цьому нагороду. Нагороду Господа, що дав мені голос. Спочатку вважала, що це даність, що дісталася у спадок від мами. Але потім зрозуміла, що Бог як дав, так само може і забрати, якщо людина не реалізує свій талант.

- Тобто крім Божої опіки необхідно, щоб і сама людина прагла реалізувати своє призначення?

- Звичайно. У мене спочатку була мета, і все, що я задумала, відбулося. Деякі дивуються, але нас мама навчила говорити: «Боженько, допоможи нам» і «Дякую, Боженько, Тобі за все». Коли я ще була в хорі, вона порадила мені: «Чому дівчата тебе не люблять? Тому що ти співаєш, ти пишеш на радіо, а вони ні. Зроби і для них щось хороше. Розкажи там, хто у вас ще добре співає ». Я так і зробила, сама вибрала дівчат, навіть тих, які були агресивно налаштовані по відношенню до мене. Пройшла життя, ми всі пішли з хору, але досі залишилися прекрасними подругами.

- Ваша мама записала диск народних пісень. Ініціатором були ви?

- Так. Коли в середині 70-х хор поїхав за кордон, а мене не взяли, я пішла в українське представництво фірми «Мелодія» та запропонувала такий проект. І ми разом з мамою записали диск.

Обставини сильніші за нас

- До середини 80-х років ви були невиїзні й усі закордонні гастролі хору проходили без вас. З чим це було пов'язано?

- Просто не пускали, без жодних пояснень. Іноді доходили чутки, що мене вважають націоналісткою. Хоча нічого націоналістичного у мене не було. Я не співала радянських пісень - про Леніна і партії. Який же це націоналізм? Але тоді цього було достатньо, щоб поламати людині долю. Страшні були часи.

- Чому так сталося, що саме тоді, коли ці часи закінчилися, ви пішли з хору, якому віддали 25 років життя?

- Так сталося. Мені здавалося, що ми - і керівник, і хор - повинні бути ближче до подій, які відбуваються в країні. А керівник сказав: «Я керую хором. Нам потрібно співати, а не вникати в політику, тому що на цьому всі погорять ». Пізніше я зрозуміла, що він мав рацію.

- Невже така розмова могла бути достатнім приводом для того, щоб піти?

- У той час був всесоюзний договір і багато членів колективу протестували проти нього. Я навіть зі сцени агітувала людей і готувала їх до незалежності. Але мене викликав керівник і сказав, що я повинна співати, а не агітувати. Мене відправили з гастролей... Я не образилася, ні. Просто вирішила дещо змінити своє життя. Але йти було нікуди, а тут ще захворіла сильно, злягла на тиждень. А через тиждень прийшов до мене Валерій Матюхін, керівник камерного оркестру «Київська камерата», і запросив солісткою в колектив. Тому я не шукаю сьогодні правих і винних у моєму відході, так мало статися - і так сталося.

- Ніколи не пропонували повернутися?

- Ні. Та я б і не пішла.

- Під час роботи в хорі у вас була сольна діяльність, була участь у вокальному тріо «Золоті ключі». Це не знайшло ніякого продовження?

- Так, ми співали утрьох: Марія, вдова Миколи Миколайчука, Валентина Ковальська і я. І коли я пішла, їм теж стало нічого робити в хорі. Але потім між нами відбулися певні непорозуміння. Я звикла говорити все, що думаю, а це не кожному подобається. І в нас вийшла незлагода, яка затягнулася аж на три роки. Потім завдяки чоловікові і його повчанням я перша пішла на примирення. Я дуже їх люблю, вони мене люблять, і не ми винні, що так сталося. Часто трапляється, що обставини сильніші за нас.

- У чому полягає сьогоднішня ваша робота?

- Основна робота - це камерний оркестр «Київська камерата». Часто запрошують в хор імені Л. Ревуцького, іноді працюємо в тріо «Золоті ключі», але запрошують вже не часто.

Наша естрада не вульгарна

- Ви вважаєте себе класиком народного співу?

- Я ніколи не думала про це. Мені здається, зараз багато народних співачок, які дуже цікаві.

- А представником шоу-бізнесу себе вважаєте?

- Ні. Я живу так, як я живу. Так, мене запрошують на концерти, але у мене немає гастролей, у мене немає продюсера. Тому не знаю, шоу-бізнес це чи ні.

- Тоді з якою метою ви записували пісні спільно з «Танком на майдані Конго», «Океаном Ельзи»?

- Мене запрошували. «Океану Ельзи», як я зрозуміла, на той час необхідно було перебратися до Києва і зробити рекламу.

- Я розумію, для чого їм потрібна була Ніна Матвієнко. Мене цікавить, навіщо це вам.

- Я вважаю, що таким чином виконала свою роботу.

- Є в шоу-бізнесі виконавці, з якими ви ніколи б не погодилися співпрацювати?

- З тими, хто мене не запросить. І ще: чи в змозі я зробити те, що вони запропонують.

- Кому з українських виконавців симпатизуєте?

- Для мене Анжеліка Рудницька - це жінка-подвиг, дуже хороша співачка і цікава людина. Росава - гарна дівчина, яка йде в житті своїм шляхом. Мені здається, у неї дуже великі перспективи. Українська естрада в цілому не погана - не вульгарна і в ній є мораль. Є «Божичі», є Олег Скрипка, є народна пісня.

НІЧОГО НЕ БУВАЄ ВИПАДКОВО

Власна сім'я Ніни Матвієнко теж багато в чому унікальна. Чоловік Петро Іванович є керівником «Музею Івана Гончара», заснованого в 1993 році на основі унікального зібрання відомого українського колекціонера народної творчості, скульптора і художника. Так син став продовжувачем справи батька, але вже не на приватному, а національному рівні.

- Ніно Митрофанівно, виходячи заміж, ви не поміняли прізвище Матвієнко, тому що вже були відомою співачкою?

- Коли я розповідаю, ніхто не вірить. Я пішла міняти паспорт на прізвище Гончар, але дівчина, яка його виписувала, переписала все повністю з мого старого паспорта. І дуже злякалася, оскільки тоді кожен бланк був документом суворої звітності. Я кажу: «Нехай вже буде як є». Отож я залишилась Матвієнко. І вважаю, що це не випадкові речі. Все, що відбувається з нами, не випадково. Я це зрозуміла і тому є щасливою людиною.

- Діти пішли вашим шляхом?

- Дочка співає разом зі мною в оркестрі «Київська камерата». Сама пише і робить аранжування пісень, але поки не має ні продюсера, ні директора. Старший син після закінчення художньої академії пішов у ченці і дуже щасливий. Молодший живе з нами.

- У дітях знаходили якісь риси, які нагадували вам саму себе в дитинстві?

- Ні, вони всі схожі на чоловіка. Може, в синів трохи: вони закриті і всі переносять в собі. А дочка - викапаний чоловік. І за характером, і по відношенню до життя.

- Петро Іванович - ваш перший і єдиний чоловік?

- Звичайно. Про інших чоловіків навіть не йдеться.

- Відповідаючи так, ви вважаєте, що українська жінка не має права на помилку?

- Не можна так говорити. У кожного своя доля.

- Ви раді, що у вас склалося саме так?

- Звісно. За все, що мені Бог послав, я вдячна. Іншої долі я б вже не хотіла. Тим більше, що всі прикрі моменти життя позаду. Але, з іншого боку, якщо б їх не було, то, напевно, я би не прийшла до духовності і не думала би так, як думаю сьогодні.

Один мій знайомий, розпещений колишньою телевізійною популярністю, любить розповідати про те, як його зустрічають зовсім незнайомі люди й кажуть, що щасливі жити в одному районі або в одному місті з ним. Особисто в мене таких авторитетів небагато, але серед них завжди була й залишиться співачка Ніна Матвієнко, котра назавжди стала символом епохи. Саме цій жінці я можу сказати, що щасливий жити в один час з нею. Але не сказав. Чому? Не знаю...

Артем Правдюк, ХайВей

Додав Art-Vertep 20 липня 2010

Автори пов'язані с новиною

Ніна Матвієнко (тріо "Золоті ключі")