Увійти · Зареєструватися
 

MP3

Таліта Кум Гаряча і гірка 6.13 Mb
Таліта Кум Романс (2007 р.) 2.91 Mb
Потік MP3 Товари Інформація

Автори / Таліта Кум / Адреналін і аргументи «Таліти Кум» (Інтерв’ю з Юлією Міщенко)

Навчивши своїх фанів варити «гарячу і гірку» каву з корицею й кардамоном, музична група «Таліта Кум» перейшла до закуски. У новому синглі «Упс!» солістка групи Юля Міщенко зізнається, що любить поїдати чоловіків, і цілком логічно починає з власного — гітариста Сергія Глушка, який разом із нею знімався у кліпі. Смачно і весело, чи не так?

«Львів’янка назавжди» Юля Міщенко закінчила філфак Львівського державного університету, створила свого часу в рідному місті групи «Очеретяний кварк» і «Знову за старе», а тоді перебралася до Києва розвивати свій найуспішніший проект під назвою «Таліта Кум», яку шанувальники, та й сама фронтвумен, давно вже відміняють як жіноче ім’я. І у творчості, і в спілкуванні Юля намагається бути простою й доступною, навіть розповідаючи про складні чи проблемні речі. В чому є нагода пересвідчитися.

— Юлю, ви приїхали зі Львова до Києва шість років тому. Чи можете сказати, що підкорили столицю або принаймні стали тут своєю?

— Ви знаєте, я не мала на меті ні підкорювати столицю, ні ставати своєю, коли їхала сюди. Я їхала, щоб мати можливість професійно розвиватися в музиці. І на сьогодні маю те, чого прагнула: свій музичний проект, який розвивається. Звичайно, за цей час я багато чого навчилася, але говорити, чи я чогось досягла, мені здається, смішно, бо творчість — це постійний процес. Музична група — це ж не посадити картоплю, викопати і зважити, або зробити партію взуття, продати й порахувати гроші. Для мене важливо, що я живу в цьому процесі, живу тим життям, яке мені подобається.

— Знаю, що Львів — дуже специфічне місто, там не люблять чужих і не прощають своїм, якщо ті його залишають. Чи вам тепер комфортно бувати у Львові?

— Я не можу сказати, що, наприклад, Львів специфічний, а Ужгород не специфічний, або що Луганськ не має своєї специфіки. Безперечно, кожне місто має свій мікроклімат і коло людей, які в той чи інший момент визначають, скажемо так, культурне обличчя міста. І мені дуже пощастило, що у Львові я росла в атмосфері дуже бурхливого культурного життя. Музиканти, художники, літератори — всі варилися в тому казані, щотижня відбувалося безліч якихось імпрез, дуже багато концертів, на які можна було приходити, дивитися, як працюють інші, а то й самій виступити на одній сцені з відомими музикантами. Тому я дуже вдячна Львову, бо, власне, він мене сформував і зробив тією, ким я є. Це — безперечно.

Але реакції — болісної чи ні — міста на мій від’їзд я ніколи не відчувала. Кожен львів’янин так чи інакше назавжди залишається львів’янином. Наприклад, Роман Віктюк. Ми з ним не так давно знайомі, та завжди під час зустрічі він справляє на мене неймовірне враження своєю шляхетністю, легкістю. Недавно на Тижні моди у Києві ми з ним мали нагоду перетнутися — і відчуваєш, що зустрічаєш земляка. А те, що якісь люди їдуть із міста, якісь, натомість, туди приїжджають, — це закономірний процес у всьому світі. В Європі чи в Америці буває, що цілі сім’ї кожних декілька років переїжджають, бо цього вимагає робота. Гадаю, цього не варто драматизувати, до цього треба ставитися спокійно: якщо моя робота вимагає, щоб я була тут, — отже, я тут. А Київ — цікаве, позитивне місто, відкрите, в ньому багато енергії, тут добре.

— У вас філологічна освіта. Знаходите їй застосування у вашій нинішній роботі чи загалом у житті?

— Для мене отримати саме філологічну освіту було принциповою справою. Я мала можливість без іспитів вступати на факультет іноземних мов у будь-який вуз України, але складала іспити (точніше — один як золота медалістка) і вступила на українську філологію. Роботі на філологічному факультеті у Львівському державному університеті присвятила своє життя моя тепер уже покійна бабуся, і їй, мабуть, так хотілося, аби хтось у сім’ї цю справу продовжив, що мені це бажання передалося на рівні якихось енергій.

Українська філологія — це, в першу чергу, мій міцний світоглядний стрижень, завдяки якому в будь-якому товаристві я завжди маю мільйон аргументів на користь того, що бути українцем — престижно, добре і модно. Це парадоксально, я не уявляю, щоб, наприклад, полоніст у Польщі пишався можливістю довести: бути поляком — класно. Та, на жаль, у нашій країні така ситуація — буденна річ. Я часто чую на свою адресу такий комплімент: о, ви так гарно розмовляєте українською! Ми живемо у ХХІ столітті, в Європі, — а в нас володіння державною мовою вважається за заслугу, хоча це норма! Напевно, найбільша користь від моєї освіти для мене особисто — вона вибила ґрунт з-під ніг комплексу меншовартості, на який, на жаль, хворіють багато українців.

— В університеті ви товаришували і навіть створили літоб’єднання з відомими нині поетесами Мар’яною Савкою і Маріанною Кіяновською. Чи вдається підтримувати стосунки?

— Мар’яною Савкою та Маріанною Кіяновською ми бачилися минулого тижня, вони приїжджали до Києва, і я була на їхньому літературному вечорі у видавництві «Смолоскип». Коли «Таліта Кум» концертує у Львові, вони завжди стараються прийти. Це мої найближчі друзі, за будь-якої нагоди ми неодмінно бачимося. Я дуже рада, що цей Новий рік ми зустріли разом. Бо в житті ти весь час за чимось біжиш-біжиш — а потім розумієш, що залишаються з тобою не твої досягнення, не кількість зароблених грошей, а якісь позитивні емоції, приємні спогади. Для мене мої львівські друзі — те коло, якому байдуже, хто я, чого досягла, як часто мене показують по телевізору, як багато я заробляю, який у мене етап життя… Ми спілкуємося так само, як і тоді, коли тільки-но познайомилися й вірили, що кожна з нас чогось прагнутиме, досягатиме. У кожної з нас все складається у своїй галузі по-своєму, ми підтримуємо одна одну. Я завжди знаю: коли мені складно — це ті люди, з якими я в першу чергу можу поділитися і знайду підтримку. Певна річ, велике щастя, що в нас є це наше коло і наше спілкування.

— У Руслани є пісня «Північна» на ваші вірші, і це чи не єдина її пісня, де хочеться слухати слова. Але хітом вона не стала. Може, естраді протипоказана поезія?

— Коли я коментую тексти «Таліти Кум», зазвичай жартую, що, пишучи тексти якісною літературною мовою, я виправдовую свій червоний диплом філолога. Хоч би де ми виступали, на крайньому заході чи крайньому сході України, жодного разу не пригадую, щоб мої тексти були незрозумілі людям. Недавно виступали в Донецьку, і весь зал співав хором наші пісні.

Питання в тому, що розуміти під справжньою, високою поезією. Якщо це зразок мистецтва зі складними образами, складними метафорами — можливо, у культурах східних народів це може мати масовий характер, бути популярним. У реаліях нашої країни — не так. Тому я намагаюся в текстах до пісень вживати прості образи, говорити про складні речі простими словами. Робити гарні тексти доступними, щоб люди їх могли масово розуміти і сприймати, щоб вони були їм близькими.

— А як щодо музики? Мабуть, вам доводилося чути закиди на свою адресу: мовляв, після переїзду до Києва полишила рок та джаз і перейшла на попсу. Є в цьому частка правди?

— Знаєте, коли у Львові ми з моєю групою «Очеретяний кварк» подавали заявку на фестиваль «Червона рута», журі поставило нас у номінацію «поп-музика», хоча ми намагалися потрапити в іншу. Коли з наступною своєю групою, «Знову за старе», я приїжджала до Києва на «Перлини сезону», — ми виступали, вгадайте, в якій номінації? Правильно — «поп-музика». Пісні і першої моєї групи, і другої завжди звучали на радіо, і я ніколи не приховувала, що хочу робити популярну музику. Що стосується попси — попсу співає «Фабрика звезд». Ми не співаємо попсу. Ми робимо якісну популярну музику.

Те, що в нас звучать жорсткі гітари, що ми енергійно подаємо свою музику на концертах, — це нормально. Є живе виконання і є звучання пісні в альбомі чи в ефірі. Підіть на живий концерт Роббі Вільямса, Пінк, навіть Енріке Іглесіаса: вони наживо звучать досить жорстко, на відміну від записів. Або чудова група «Maroоn 5», яку я безмежно люблю й поважаю, — це абсолютний мейнстрім: там багато елементів джазу, багато важких гітар, але це поп-музика. У нас часто ведуться суперечки ні про що: рок це чи не рок, поп чи не поп… Я пишу пісні. Для мене важливо, щоб це була пісня, яку людина наспівує, під яку приємно потанцювати, приємно послухати її в машині чи вдома з друзями, просто — заспівати під гітару десь біля вогнища. А те, що в музиці використовуються різножанрові елементи… Вибачте, навіть у кожній другій пісні Меладзе є овердрайв на гітарі. Рок чи поп — все це трошки висмоктані з пальця дефініції.

— Ви сама — продюсер своєї групи. Наскільки важко творчій людині займатися бізнесом?

— На жаль, у нас в країні поки що не виходить інакше. Декілька потужних продюсерів, які мають досвід і вплив на ринку, реалізують свої ідеї, формуючи проекти, що існують певний обмежений період часу. А якщо музикант планує виражати якісь власні ідеї, існувати на ринку не два-три-п’ять років, а років двадцять, я сподіваюся, — то він мусить пожинати і всі наслідки цього: раз ти такий впертий, то сам торуй собі дорогу. Ми вже звикли до такої ситуації. Не скажу, що вона проста, але це реалії, в яких живеш, що ж тут подієш.

— Чи реалії українського шоу-бізнесу останніми роками наблизилися до європейських стандартів?

— Розгляньмо європейські стандарти, наприклад — Францію. Там є закони, які чітко регламентують ефір мас-медіа: 80% французького ефіру має бути віддано продукту, зробленому у Франції. Я неодноразово бувала у Франції і кажу це не як теоретик, а як практик. Чи, скажімо, приїдьте до Польщі і ввімкніть там будь-яку ФМ-станцію. Говорити про якусь цивілізованість або європейськість в Україні дуже складно, бо в нас панує російський музичний продукт. Я не кажу «російськомовний»! Спекуляції на мовну тему — це, відверто кажучи, настільки заїжджений спосіб відвертати увагу людей від реальних проблем, що просто аж нудить. Не має значення, чи це буде російською, угорською, татарською мовою, — головне, щоб це було зроблено в Україні. Коли в нас тільки йшлося про те, щоб поставити такий законопроект на голосування у Верховній Раді, — аналогічний закон прийняли у Білорусі! В Росії він давно вже є. У нас, як завжди, ніхто нічого не приймає, і медіапростір віддано на відкуп Росії.

Як це позначається на шоу-бізнесі? Дуже просто. Російський артист, якого тут постійно й широко крутять, приїжджає до нас на гастролі. Що це означає? Це означає гонорари, заплачені готівкою, з них ніхто не платить податків, ці гроші вивозяться з країни у валізах і не працюють на розвиток шоу-бізнесу тут, в Україні. Усе це просто вимиває наш ринок.

Якість продукту, створеного українським артистом, має бути на такому ж самому рівні, на якому його створює російський. Сюди почали приїжджати російські артисти знімати відео, і ціни для них — такі самі, як і для нас, жодної диференціації немає. Коли ми їздимо у тури на підтримку альбомів, то платимо за оренду залу, за світло, за звук стільки, як і, скажімо, Кузьмін чи Аллєгрова. Я нічого не маю проти російських артистів, зрозумійте мене правильно; це люди, які роблять свою справу, я їх поважаю як професіоналів. Але в будь-якій країні держава мусить захищати вітчизняного виробника в будь-якій сфері економіки, щоб галузь розвивалася.

— І наскільки, ви гадаєте, реальні сподівання на державну підтримку?

— Певна річ, це в нас настане ще нескоро, якщо у країні такий безлад і не можуть навести лад зі зрозумілішими для депутатів питаннями. А на цій сфері у владі ніхто не розуміється, і всім здається, що нею й не варто займатися. Хоча реально шоу-бізнес — це величезні прибутки, яких недоотримує наш бюджет. Бодай із тих податків, що платили б рекординги, якби продавалося більше дисків. Знаєте, чому дисків продається не так багато, як усім хотілося б? Продавець, який має розкладку на базарі, може виставити обмежену кількість дисків, у нього не така велика площа. Російські диски — це не секрет — щодня контрабандою завозяться в Україну. Вартість такого диска в гурті менше долара. Вартість українського ліцензійного диска в гурті — як мінімум долар вісімдесят. А продаються вони за однаковою ціною. Тепер подумайте: що простіше виставити людині на розкладку, знаючи, скільки крутиться по радіо російської музики? І ми знову повертаємося до пункту номер один: доки не буде державної регуляторної економічної політики, доти говорити про цивілізований шоу-бізнес не можна. А зважаючи на сумні реалії навколо нас, очікувати найближчим часом якихось зрушень, гадаю, не варто.

— У Євробачення більше не бавитеся?

— Ми й не бавилися в Євробачення. Ми брали участь у відбірному концерті на запрошення Олени Мозгової, і це було в межах промо нашого альбому. Євробачення — конкурс зі специфічним форматом, і то не наш формат. Є багато інших фестивалів, які нам значно ближчі, ніж Євробачення.

— Цьогорічний вибір кандидатури від України коментуватимете?

— Андрій Данилко — талановитий артист, безперечно, цього у нього не відбереш. Те, що саме такий артист їде від України на Євробачення, дуже симптоматично. Гадаю, образ нашої країни в очах Європи останнім часом приблизно саме такий: дуже дивні люди, м’яко кажучи, — і що вони там роблять, у своїй Україні? Мабуть, веселяться, бо інакше це не назвеш.

— Над чим працюєте?

— Завершуємо запис нового альбому на студії «З ранку до ночі», це наш третій студійний альбом, він називатиметься «Шоу-бізнес» і з’явиться, сподіваюся, вже незабаром. А зараз у ротації перший сингл цього альбому, пісенька «Упс!».

— Дуже веселий кліп. Пригадую, ваше перше відео теж було анімаційне: любите мультики?

— Там була повністю анімація, а тут ми з креативною групою Jazz production застосували нову технологію, коли поєднано зйомки людей, намальоване тло і предмети та виготовлені декорації. Сам альбом «Шоу-бізнес» ми намагаємося робити як дуже позитивний і світлий. Людям так складно живеться. Коли вони приходять на концерт, їм хочеться просто відпочити й повеселитися. Тому все, що ми втілили в цьому відео й далі втілюватимемо у синглах нового альбому, насамперед спрямовуватиметься на позитив і хороший настрій.

— «Ігри патріотів», де ви взяли участь, — то, мабуть, теж було весело?

— Це найазартніші з переживань, які мені пощастило пережити, — незважаючи на те, що я живу яскравим емоційним життям і постійно маю багато адреналіну в роботі. Та коли під час першої нашої поїздки у фіналі гри я побачила, що ми перемагаємо, — відчула, що мене накриває така хвиля адреналіну, якої я ніколи в житті не переживала! Тож я дуже вдячна долі й організаторам проекту за те, що отримала шанс потрапити в команду і одержати стільки неймовірних емоцій!

Яна Дубинянська, «Дзеркало тижня»

 
 

Додав Art-Vertep 02 квітня 2007

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска