Автори / Кіно / «Ніколи не грав і не гратиму чортиків і бісиків» - Сергій Романюк
Народний артист України Сергій Романюк – досить популярний і затребуваний актор, адже він активно знімається у художніх фільмах і телесеріалах. Утім, Сергій Дмитрович не надто скаржиться на колосальну зайнятість, а навпаки – охоче працює в різних проектах. Напевно, саме тому ця розмова з відомим митцем відбулася відразу після завершення успішних кінопроб.
«Романюк, а де ти раніше був?»
– Пане Сергію, чому Ви обрали для себе саме професію актора?
– Можливо, тому що я, навчаючись у школі, добре співав у дитячому хорі, а потім грав у невеличкому драмгуртку. Якось учителька запитала мене: «Серьожо, ким ти хочеш бути?» Я відповів, що, звісно, не космонавтом і не інженером, бо це не моє. Хотілося чогось творчого. Кажу, спробую вступити на артиста, а вчителька мені говорить: «Спробуй, бо в тебе є дані». Я поїхав у Київ, готувався самотужки. На іспиті треба було прочитати вірш, байку й уривок із повісті. Я пройшов три тури і мені всі заздрили, тому що був бідненько вдягнутий, на відміну від шикарно вбраних і впевнених у собі киян. Отак я став артистом, відучився і потім поїхав за направленням в Івано-Франківськ, хоча я народився у Кривому Розі, а жив і закінчив школу в Новоград-Волинському Житомирської області. 28 років відпрацював у театрі на Прикарпатті, яке я просто обожнюю. Край – красивий, люди – хороші, дуже побожні, там немає хамства по відношенню до старших, як це, на превеликий мій жаль, зустрічається в Києві.
– Як відбувся Ваш перехід із театру в кіно?
– Мабуть, це фатум або зірка, яка вела мене ще зі шкільних і студентських років. Я в кіно взагалі й не думав зніматися. Комплексував, що не такий, як інші актори, а виходить, що на екрані не всі мають бути гладенькими, чистенькими і красивенькими. У кіно, як і в житті, є різні люди, але найголовніше – бути переконливим, щоб глядач повірив, що героєві боляче, шкода або радісно. Коли я 1989 р. приїхав на проби у фільм «Гетьманські клейноди» до відомого режисера Леоніда Михайловича Осики, він сказав: «Романюк, а де ти раніше був? Чому ми тебе не бачили? Тебе треба в кіно знімати. Ти дуже переконливий на екрані». Я відповів, що і на сцені граю переконливо, мені квіти, вино й горілку за куліси приносили. Завдяки легкій руці Осики я пішов у кіно та, якщо не помиляюсь, знявся у 60-65 фільмах, причому не в маленьких ролях. Не можна сказати, що я спеціально цього хотів, але потаємно мріяв. Нині, слава Богу, граю і в художніх стрічках, і в серіалах. Дехто каже, що не треба забагато зніматися, але, люди добрі, я роблю те, що маю робити як актор.
– Ролі якого плану Вам найбільше імпонують, адже Ви грали різних людей – митрополита Шептицького у фільмі «Владика Андрей», кадебіста в «Райських птахах», Чорновола у документальній стрічці «Той, хто пробудив кам’яну державу»?
– Я ще й бомжа грав. Люблю більше драматичні ролі, чутливі, живі й без пафосу. Завжди до кожної з них ставлюся з трепетом. Я ніколи не хотів би, щоб хтось казав: «О, Романюк у житті гуляє на київських тусовках, тискає дівчат, а потім виконує таку роль, як владика Андрей». Я живу досить стримано. Як і всі слов’яни та християни, ми робимо те, що дозволяє певний канон. Якщо є свято, наприклад, Великдень, ми його чекаємо всією сім’єю, похристосуємося, яйцями постукаємося і вип’ємо за Людину, яка нам дала життя, але я не піду на тусовки. Мені соромно бачити, як діячі шоу-бізнесу нічого не роблять, не видають жодної продукції, окрім того, що їх показують напівроздягнутими. Мене за це й не люблять, бо я колись сказав на кінофестивалі, що не слід афішувати оте багно, воно нам непотрібне. У нас молодь стала гірше, тому що її розбещують і показують, як жити легше.
– Які ролі Ви не хотіли б грати за жодних умов?
– Ця тема існує для мене все життя. Я боюся інших сил. Ніколи не піду на цвинтар сам, щоб просто так прогулятися, не вип’ю там хорошого винця і не заберу із собою стаканчик. Не треба бути таким гоноровим, бо потім хтось зверху нас покарає. Я забобонний і вразливий чоловік – можу поплювати через ліве плече і дулю загнути, у мене завжди з собою є сіль, яка оберігає від лихої сили. Не хочу, щоб погана енергетика передавалася мені та родині. Є дуже багато ролей, які просто грати не можна – убивці, садисти. Актор Саша Дедюшко, з яким я знімався у фільмі «Кукла», був хорошим, простим хлопчинкою, красиво бився у кіно, а потім почав на екрані убивати людей з автоматів, різати, кров пускати. Коли він загинув, один артист сказав: «Ви мене вибачте, але мені, здається, Саша дуже багато крові на руки взяв і, видно, Бог його забрав». Місія актора – це чистота, біль, сльози, катарсис, тому я ніколи не грав і не гратиму чортиків і бісиків.
«У Полтаві готовий жити навіть у наметі»
– У чому полягає відмінність у роботі в кіно і в серіалах?
– Різниця дуже велика. На фільм іде три-чотири місяці виробництва, але він триває лише півтори години, а в серіалі знімають дві-три або й чотири серії в місяць. Повнометражні стрічки складніші та цікавіші. Ті ж самі «Райські птахи» Балаяна – там була можливість спокійно поспілкуватися з режисером, запропонувати своє бачення ролі. Коли я вже переглянув фільм, то побачив, що моїх варіантів майже не лишилося, тому що Балаян зробив усе по-своєму. В серіалі такого немає: ми домовилися, мене відзняли і забули на довгий час, поки хтось іще не запросить.
– Чи є Вас улюблений режисер, у якого легко і приємно зніматися?
– У мене взагалі такого поняття «улюблений – не улюблений» немає. Об’єктивно важливо, хто є профі. Це як у футболі: професійний тренер зробить із команди гравців чемпіонів або хоча б призерів. Так і в кіно, але щоб зняти фільм, бути хорошим режисером замало. Є ще акторський ансамбль, оператор, драматург. Усі режисери, з якими я працював, мені дорогі й рідні. Коли покійний Янковський, суперзірка світового рівня, знімався у картинах Балаяна і раптом він запрошує мене на одну з головних ролей, повірте, я був вражений. Роман Гургенович – це філософ життя, який ставить питання: «Що для людини зараз головне: чи літати над усіма і бути чистим, чи бути побутовим і йти в КДБ, здавати своїх?» Вибирайте.
– Наскільки нині затребувані українські актори в кіно?
– Якщо бути відвертим, то майже не затребувані. Працюють знані актори, які мають імідж і статус. Остапчик Ступка, Оля Сумська, Володя Горянський, Олег Масленніков, Валерій Легінь, Микола Боклан знімаються у російських серіалах, навіть у головних ролях. Оце дуже приємно констатувати. Значить, їх усе-таки люблять і пам’ятають. Але поки не буде українського кіно, романтичного, драматичного чи серіального, ніхто себе не зможе проявити. На превеликий жаль, ми виживаємо кожен сам по собі. Не знаю, коли актори будуть затребувані, проте, мабуть, прийде такий час.
– Як Ви проводите своє дозвілля?
– Рибалка плюс дача, гарненький будинок, де ми відпочиваємо всією сім’єю, щось садимо, полимо, поливаємо. Але домінанта для мене завжди рибалка, можливо, тому що я за гороскопом рак і дуже люблю воду. Наді мною навіть жартували, бо коли всі на гастролі їхали з сумками, продукти закуповували, то я був із вудкою.
– Під час нещодавнього візиту на кінодень фестивалю «Мазепа-фест», Ви з соромом зізналися, що лише вперше в Полтаві. Які враження у Вас залишилися після відвідин міста?
– А Ви це надрукуєте? Перш за все, висловлюю просто колосальну вдячність і низький уклін міському голові. Чистішого міста, ніж Полтава, ніде не бачив. Колись дуже чистими були Тернопіль, Франківськ і Львів, але тепер це не йде в жодні порівнянні. Полтава – це чудо. Коли приїжджає туди, серце радіє, немає папірців, недопалків, пляшок. Я тоді сказав депутатові Миколі Кульчинському (виконавчому директорові «Мазепа-фесту», – прим. авт.): «Не знаю Вашого мера, але потисніть йому руку від імені Сергія Дмитровича Романюка». Мабуть, немає гостиннішого регіону, ніж Полтавщина. Мене пригощали борщем, галушками, варениками. На свій сором, я зрозумів, що дуже багато втратив через те, що раніше не був на Полтавщині. У нас, на Прикарпатті, багато цікавих місць, але такого, як в Полтаві, немає – все доглянуте і зроблене з любов’ю. У Полтаві готовий жити навіть у наметі. Подобається мені це місто, і нічого не зробиш.
Сергій Шебеліст, газета «Коло» (Полтава), № 31, 5-11 серпня 2010 р.
Додав Art-Vertep 14 серпня 2010
