Автори / Кіно / День українського кіно: іменини чи поминки?
Ось уже чотирнадцять років поспіль у другу суботу вересня Україна святкує День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії.
Його у 1996 році указом впровадив тодішній президент Леонід Кучма. Свято є, а от де українське кіно і як воно виглядає? Подивитися в кінотеатрі український фільм – зась, про новинки на DVD – теж не йдеться. У 2009 році на розвиток українського кінематографа з держбюджету було виділено 4,3 млн. грн., тоді як у Росії, до прикладу, 2 млрд. руб. (близько 520 млн. грн.). Цьогоріч держбюджет «розщедрився» на обіцянку – 50 млн. грн. – на створення та розповсюдження фільмів національного виробництва та видатки Державної служби кінематографії. Що з того українське кіно отримає – покаже час... Чи є що святкувати у День українського кіно, з’ясовувала кореспондент «ВЗ», поцікавившись у знаних українських режисерів, наскільки комфортно їм існувати в українському просторі та чи існує зараз українське кіно як таке?
Михайло Іллєнко, режисер фільмів «Одноразова вічність» (2002 р.), «Сьомий маршрут» (1997 р.), «Фучжоу» (1993 р.)
Якщо говорити персонально про мою роботу, то живеться погано. Уже три роки знімаю фільм «Той, що пройшов крізь вогонь» – про унікальну особистість Івана Даценка, який був фронтовим пілотом, асом, потрапив у німецький полон, потім у ГУЛАГ, звідки втік, і насамкінець став вождем племені індіанців у Канаді. Гроші то є, то їх нема. Стрічку фінансує Міністерство культури і незалежний продюсер. Продюсер все, що від нього залежало, зробив, а Міністерство каже: «Грошей нема, коли будуть – невідомо». От недавно видали грошей на п’ять робочих днів, ми їх відпрацювали, а що далі – невідомо... Стоїмо, чекаємо. А кіно – це ж не мотоцикл. Та й мотоцикл, якщо його на півтора року поставити і не підходити до нього, пізніше не поїде. Так і фільм. Півтора року нічого не знімали, тепер треба якось його реанімувати.
Та не все так погано. Зараз багато молодих і абсолютно адекватних фахівців усіх рівнів. Вони можуть не просто працювати в українському кіно, а й створити справжній вибух. Шкода, що їм не дають шансу, бо все заповнено іноземною продукцією. Зрештою, українське кіно існує на рівні: «Скільки сам зробив – стільки його і буде».
Олесь Санін, режисер фільмів «Перебіжчик» (2007 р.), «День сьомий» (2005 р.), «Мамай» (2003 р.)
У мене – все прекрасно. Весь час щось знімаю: маленьке кіно, велике кіно... Щоправда, потім тяжко достукатися до людей цими стрічками, бо ніхто їх не показує, не популяризує. Сподіватися на державну допомогу? На ще чиюсь? Коли остаточно втратив надію на це, став краще почуватися і навіть більше працювати. Ніяких ілюзій з приводу активної участі держави у розбудові українського кіно у мене немає. Воно завжди існувало на периферії державних інтересів, натомість отримувало міжнародні нагороди і визнання. Раніше думав, що це від того, що влада просто не знає, що цьому треба приділяти увагу. Що треба спілкуватися з чиновниками, казати, що це важливо. Думав державної політики у галузі культури нема... Тепер знаю – є. Просто вона полягає у тому, щоб нищити все культурне або українське…
Але я знімаю і збираюся знімати далі. Радий, що мої колеги, навіть ті, хто вже майже покинули мрії про велике кіно і довгий час займалися виробництвом комерційного продукту, знову взялися за кінематограф. Чудових відгуків на їхні роботи у світі не бракує. Це, зокрема, Володимир Тихий, який робить прекрасний проект з маленьким бюджетом. Натомість фільми, які створювалися з комерційного депутатського плеча, мені не подобаються.
Тяжко, але ми живемо у час світової революції у кіно, коли для того, щоб знімати, не потрібні дозволи ЦК Компартії чи Мінкульту. Можна взяти якісний фотоапарат або камеру чи навіть мобільний телефон, знімати кіно, через Інтернет достукатися до людей, побачити результат своєї праці. Вірю, що українське кіно вийде на великий екран, але поки що ані ресурсів, ані умов для цього у нас нема. Та творчість народжується всупереч режиму, можновладців. Треба не нарікати, а працювати.
Олесь Янчук, режисер фільмів «Владика Андрей» (2008 р.), «Залізна сотня» (2004 р.), «Нескорений» (2000 р.)
Ситуація – сумна. Не видно жодного зацікавлення з боку держави. Нема політики державного протекціонізму щодо підтримки українського кінематографа. У радянські часи на кіностудії ім. О. Довженка щорічно випускалося 12 повнометражних художніх фільмів і десь 17-18 телевізійних серій. З одного боку, це була потужна ідеологічна зброя, з іншого – індустрія приносила колосальний прибуток (третє місце за прибутками після продажу алкоголю і тютюну). Два роки тому на кіностудії «Мосфільм» у виробництві було 151 фільм, на Довженка – один: «Владика Андрей»… Сьогодні на студії Довженка не знімається жодний фільм… Вона виживає лише за рахунок того, що її павільйони орендують для зйомок різноманітних телешоу. Прикро, бо кінематограф в Україні є. І це – хороший, якісний кінематограф. В України – неймовірний творчий потенціал. Є молоді талановиті режисери, чудові кінооператори, блискучі актори. Але у мене є велика внутрішня тривога за молодих здібних кінематографістів. Не маючи можливості потрапити в умови справжнього якісного кінематографа, вони можуть розчинитися у потужній і загрозливо пожираючій індустрії комерційного телебачення. Туди потрапляють усі молоді кіноталанти, їх всмоктує вир телесеріалів, які творяться за принципом «піпл схаває» – серія за два-три дні. З такими темпами це не може бути якісним продуктом. Один мудрець сказав: «Якщо зберемо разом дев’ять вагітних жінок – дитина за місяць не народиться». Щоб створити якісний продукт, потрібен час, осмислення, серйозна робота режисера з акторами. А продукування більшості серіалів – це вал: за малі гроші та короткий час треба зняти побільше серій.
Добре, що цього року був прийнятий закон про підтримку українського кіно, хоча він і починає діяти лише з 1 січня 2011 року. Маю надію, що він покращить стан українського кіно, якому, у першу чергу, потрібні економічні реформи.
Мирослав Слабошпицький, режисер короткометражних фільмів «Жах» (2006 р.), «Діагноз» (2009 р.), «Глухота» (2010 р.)
Як режисер не існую в українському просторі. Існую як український режисер у загальноєвропейському просторі. Кіно – це певна каста, нація. І коли на якомусь кінофестивалі зустрічаються кінематографісти різних національностей – вони швидко знаходять спільні точки дотику і з півслова розуміють одне одного.
А от чи існує українське кіно як таке, мені складно відповісти. З одного боку, існують якісь відзняті за бюджетний кошт (наші з вами податки) фільми, які мало хто бачить, окрім приймальної комісії, органу, що їх фінансував. І це, повірте, на краще… З іншого боку, вже накопичилася критична маса молодих і розсерджених. Я двічі був на «Берлінале», не отримавши на виробництво фільмів жодної державної копійки. Є документалісти, які так-сяк знаходять якусь підтримку на Заході і роблять документальні фільми без всіляких державних структур. Дмитро Тяжлов зробив фільм про Олеся Ульяненка. І, врешті-решт, «банда» київських кінематографістів, на чолі з моїм другом Володимиром Тихим, створила безбюджетний альманах – «МУДАКИ/АРАБЕСКИ». До нього входить і моя новела «Глухота». Це було повстання розсерджених і роздратованих режисерів, які знімали свої фільми без жодної підтримки з боку держави чи інших структур. Ця спроба спочатку виглядала як «манилівщина», а з часом набула ознак «Останньої атаки», як у фільмі Куросави «Тінь Воїна». Все військо перебите, герой підхоплює спис і біжить на ворожі ряди. Тут неважливо перемогти. Важливо піднятися в останню атаку, навіть якщо надії немає ніякої. І ось, раптом, – «Глухоту» крутять по всіх світах, а 23 вересня відбудеться прем’єра альманаху «Мудаки/Арабески».
http://www.wz.lviv.ua/
Додав Art-Vertep 11 вересня 2010
