Учасники

Автори / Лесь Подерв’янський / Чужий серед чужих: мат в українській літературі

Чужий серед чужих: мат в українській літературі

Передмова

Тих, у кого нецензурна лайка викликає алергійний шок, велике прохання якомога швидше рятуватися втечею — авторці б дуже не хотілося відповідати за нанесену чийомусь життю чи здоров’ю шкоду. Ні, сама вона не збирається висловлюватись у науково-публіцистичному есеї матом, а лише цитуватиме тих, хто робить це — в межах своєї творчості — значно художніше. А також міркувати над тим, кому й навіщо це треба.

Даний есей у вигляді доповіді вже обговорювався публічно і посприяв виявленню у декого з присутніх старої доброї радянської риси: «не читав, але впевнений, що це огидно». Хотілося б запобігти такому прикрому повороту подій, і тому авторка звертається до кожного зі своїх потенційних читачів з проханням:якщо ви не знайомі з драмою Леся Подерв’янського «Казка про Рєпку», яка береться тут до розгляду як зразок, або читали її достатньо давно — будь ласка, прочитайте твір уважно перед споживанням тексту, розміщеного нижче. Інакше всі зусилля були марними. Заздалегідь дякую за співпрацю!

Дванадцять повних років минуло з того щасливого дня, коли совєтська доба нарешті остаточно віддала Богові (чи то чортові?) душу, полишивши нас будувати своє життя без втручання «твердої руки» або ж «єжових рукавиць». Українське суспільство на повні груди захлинулося свободою, і хоча декому та свобода, неначе горілка-катанка, не пішла, хвиля мистецького відродження все ж покотилася — із небаченою з двадцятих років силою та непричесаною розмаїтістю. Розстрілювати його, слава Ісусу, тепер бажаючих не було.

Проте деякі менш радикальні, але не менш шкідливі підходи перекочували-таки з радянського соціуму в новозвільнену національну свідомість. Наприклад, славетна наша літературна спільнота так і залишилася, здається, при твердому переконанні, що за повної відсутності ворогів їх необхідно створити власноруч. І жити б традиціоналістам з новаторами в мирі й злагоді, спокійно працювати, ввічливо дискутувати і взагалі плекати літературний плюралізм найкращого європейського зразку — але ж ні, ворога ми полюбляємо відшукати не так зовнішнього, як внутрішнього… І почалось.

Час, безумовно, привніс у цю самозречену борню дещо нове. Якщо раніше захоплено таврували «антисавєтчину» та буржуазний націоналізм, то нині перейшли на те, чого в Совєтах просто не було — на секс і мат.

Як наше академічне літературознавство у більшості своїй реагує на змалювання сексуальних взаємин — то є тема для окремої розмови, хоча нам вона теж була б не зайвою, оскільки в творах сучасних авторів мат і секс нерідко крокують пліч-о-пліч (авжеж, вони ж і в ліжку пересічного українського пролетаря — що ними, ніде правди діти, є більшість наших співгромадян — теж нерозлучні, бо статистичні дослідження доводять: не володіє простий син «вєлікого і могучего» жодною іншою еротичною термінологією; яка-небудь лагідна, інтимно-поетична назва на зразок «кохатися» ріже йому незвичне до ніжностей вухо більше, аніж з дитинства засвоєне брутальне «ї…ь»). Проте сьогодні міркування наші будуть лише про мат — про мат як структурний елемент образності, мат як вияв індивідуального стилю, мат як спосіб привернення уваги…

І, безумовно, мат як червону ганчірку. Для критиків та університетських викладачів. Бо ж наряду із сексом, він є тією дивовижною містичною силою, з’ява якої у друкованому тексті, наче вивірене роками шаманське закляття, вмить позбавляє компетентних, шанованих фахівців як здатності до зваженого аналізу, так і наукової етики (не говорячи вже про те, що діється з некомпетентними і не дуже шанованими…).

Аналізувати твори, написані з використанням мату, у нас не дуже-то й люблять і найчастіше з гидливою погордою ігнорують, обмежившись кількома поверхнево-негативними рецензіями. На нашу думку, це не просто неправильна — це не гідна поважного науковця позиція, бо філолог, що впадає в глибоке обурення, зачувши чи то забачивши нецензурне слово, виявляє той самий рівень професійної придатності, що й хірург, який непритомніє на сам вигляд крові, або ветеринар, якого нестримно нудить від запаху псини. Існує мовне явище — і це даність, яка (в тій чи іншій мірі) потребує наукового осмислення, але точно вже не театральних охань та сплескувань руками.

Треба завважити, що питання доцільності або надлишковості використання ненормативної лексики в тексті найчастіше взагалі не обговорюється, оскільки вважається, що мат у творі української літератури доцільним бути в принципі не може.

Доводити цю тезу беруться за допомогою різних аргументів, і якщо відкинути з їх числа твердження на кшталт «етого нє может бить, потому шо етого нє может бить нікогда», то отримаємо приблизно наступне.

Мату не місце в українській літературі, бо то є лайка, привнесена росіянами, та й то ще не їхня власна, і взагалі не слов’янська, а якась там хаміто-семітська, до того ж, лаятися ми навчимося й у Котляревського з Нечуєм-Левицьким, а всіляким москальським впливам — ганьба! Виголошуючи подібні гнівні сентенції, панове філологи за звичай впадають у лінгвістичні фантазії, віддаючи честь виступати авторами брутальної нецензурщини то татарам, то скіфам, то сарматам, очевидно, не роблячи між ними великої різниці, бо ж все одно — зайди, а у нас свого добра повно! Причому якось забувається, що народ наш — не ідеалізований, що за його образом нерідко радо переховують реальність, а справжній, той, що запруджує так само не ідеалізовану українську вулицю — якось у галузі лайки неохоче вдається до «свого добра» на зразок народнопоетичних прокльонів Нечуя-Левицького, а віддає перевагу компактнішим і місткішим образам з російської мовної практики. Думається, письменникові не гріх це враховувати, хіба що він, звісно, утопіст за покликанням.

Супроти подібних заперечень, як правило, виростає наступний аргумент. Мату не місце на сторінках літературного твору, оскільки справжній письменник — завжди борець за чистоту мови, носій духовності, споконвічних традицій і, неодмінно, творець високоморального ідеалу, що то на нього згодом рівнятиметься все просвітлене українське суспільство. Отож, щедрим жестом звично робимо з літератури служницю народу, здійснюючи в такий спосіб семимильний крок назад, а значить — у бік регресу. Адже в естетиці ані модернізму, ані постмодернізму — а інтелектуальний простір останнього сторіччя належав найбільшою мірою їм! — немає місця диктату соціальних потреб, а є місце світові, побаченому нами крізь автора, і якщо в тому світі забагато потворного, то це аж ніяк не вказує на те, що потворний сам автор, а лише на його загострене відчуття дисгармонії. Та, зрештою, і старий добрий реалізм (безумовно, у своєму нехворому, нескаліченому вигляді), за самою суттю своєю також не може перетворити літературу на програму національного відродження, бо покликаний без викривлень віддзеркалювати реальність з усіма її принадами і пороками — і абсолютно незрозуміло, чому з них необхідно виключити таку популярну на пострадянському просторі ваду, як брутальна манера висловлюватися!

Деяку опозицію першим двом тезам складає твердження, що його часто чуєш від ліберальніших представників літературознавчої науки: мовляв, мат доречний у мовленні відповідного персонажа, але аж ніяк не прийнятний в устах автора. Цей підхід є менш категоричним, більш обґрунтованим, і тому потребує докладнішого розгляду. Отож, з метою з’ясувати його правильність зокрема, а також і деякі передумови появи мату в українській літературі взагалі, пропонується проаналізувати один з творів, можливо, найбільш скандального і, що вже точно, найбільш нецензурного з наших авторів — Леся Подерв’янського.

Чимало критиків цю постать взагалі не бажають відносити до літератури, говорячи про неї з максимальною гидливістю, на яку тільки здатні люди, звиклі впродовж всієї кар’єри вирішувати на сторінках наукових праць, яких саме «подонків» і коли саме варто викидати «на смітник історії». А все ж не викликає сумнівів, що Лесь Подерв’янський — явище в сучасній українській драматургії (досить-таки бідній, між іншим, на фоні прози та поезії!). Серед драм з його доробку є більш, а є менш якісні, є переспіви відомих сюжетів, а є витвори лише власної фантазії, а проте немає жодного твору без вживання мату. І серед всієї безлічі цієї «добірної нецензурщини» для аналізу вибраний був, мабуть, найбільш яскравий, найбільш неординарний і найбільш вдалий твір — «Казка про Рєпку, або Хулі не ясно».

Перед нами, як, власне, добре зрозуміло вже з самої назви, алюзія з російського фольклору, переспів добре відомої казочки про непересічну силу колективної праці. Той, хто придивиться уважніше, а ще, можливо, знатиме інші твори пана Леся, перебуваючи в курсі його найпродуктивніших тем та найчастіше розроблюваних образів, вже на цьому етапі невблаганним нюхом критика відчує — справа буде не без рідного «совка».

І, як на автора цих рядків, виявиться цілком правий. Бо, звісно, можна зупинитися на радо висловлюваній вже й раніше думці, що «Казка про рєпку…» — разом з усіма іншими творами псевдодраматурга — лише епатажна фантасмагорія, переповнена в ім’я ефектності брудною примітивною лайкою та гіпертрофовано натуралістичними персонажами, що це є галерея нечувано огидних покидьків, витворена хворою уявою автора на потіху перезбудженій фантазії його читачів… і так далі у тому ж самому ключі.

І треба зазначити, що все сказане, попри екзальтовано-агресивний тон, буде неймовірно справедливо, настільки, що навіть автору цього есею кортить під кожним словом підписатися. Бо за констатацією всіх цих неозброєним оком помітних фактів має йти не важезна, наче могильна плита, крапка, а делікатне припрошення розв’язати декілька питань. Як-от: чи лише в ім’я ефектності звучить ця брудна примітивна лайка? Нащо здалися авторові ті гіпертрофовано натуралістичні персонажі? Чи так вже хворій уяві добродія Подерв’янського зобов’язана появою неперевершена галерея нечувано огидних покидьків?

Отож, спробуємо роздивитися краще в тому смердючому і гнилому краю, у який десантує нас смілива митецька фантазія. Що це за місце? Що за час? Пильний аналіз тексту примушує схилитися до думки, що перед нами не просто альтернативна реальність, а радше альтернативна модель майбутнього, причому не деінде, а на пострадянській території. Ну хоча б взяти наступну ремарку: «Хата Свирида Опанасовича — забацане місце, куди рєдко ступа культура. З вікна, затягнутого бичачим пузирем, можна побачити грязюку, дощ, бурю, а також мороз. Інколи, в ритмічному оскаженінні, з диким завиванням і карканням, мимо вікна проносяться зграї ворон, драконів, крилатих клопів і летючих пацюків. В ці хвилини в хаті темніє. Посеред хати сидить Свирид Опанасович у валянках і шапці-ушанці, за спиною у нього ружжо, біля руки лежить гостро наточена сокира, так, що дотягнуться до неї зовсім не важко. Вінчає обстановочку опудало крокодила, яке гойдається під стелею. На крокодилі де-не-де приклеєні ярлики готелів і закордонних спиртних напоїв.» Невмирущі валянки і шапка-ушанка — атрибут російської (та й нашої рідної) глибинки — недвозначно говорять про місце дії. В цьому допомагає і незмінний «подерв’янський» суржик, щедро мережаний розложистим матом — безперечно, це українське радянське село, в якому все прадавнє начисто втрачено, а нічого хорошого взамін не набуто. От хіба що ностальгійно снити готелями і закордонними спиртними напоями — предметом найсміливіших мрій кожного сина Країни Рад. Отже, село, але — якого часу? В якому це столітті в хаті темніє від зграї драконів в небі?

Важко сказати, в якому саме, але те, що світ встиг незлецьки змінитися — це точно. І цей новий світ — а, точніше б сказати, інший, бо нове завжди автоматично асоціюється з кращим, оновленим -Подерв’янський виписує дуже вдало, не прямо, а за допомогою натяків, деталей, побіжних реплік персонажів. Причому виписує не просто так, а з невблаганною сатирою, з постійним карикатуванням тих ідеалів, що полонили серця задивлених в світле майбутнє радянських громадян у часи «развітого» і не дуже соціалізму.

В цьому світі наукові інститути займаються конструюванням живих істот і… дослідженням калу. В першому так легко пізнається патологічне прагнення радянської науки підкорити матінку природу, повернути ріки, розлити моря і накоїти іншої подібної дурні, в дитячому якомусь сліпому щасті від усвідомлення своєї сили не зважаючи на те, що після нас — і «потоп», і «трава не рости», і багато інших рукотворних катастроф. Так само і славні науковці з Лесевих сторінок анітрохи не турбуються про те, що їхні інститути здатні розробляти лише неповноцінних потвор; навпаки, під цей факт за давно спожитою звичкою підводиться могутня теоретична база: «Розумієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше — своїм калом, по-друге — питками та казнями, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно. Ми — вчені, питки та казні — то не наше діло, але кал, але уроди…». Таким чином, наукова безграмотність стає, по-суті, предметом гордості (хіба не традиція для радянського суспільства; згадайте хоча б сумнозвісного академіка Лисенка!): «Давно пройшли, шановні, ті часи, коли цар Петро імпортував уродів за шалену валюту. Тепер маємо своїх і розробляєм все нові і нові моделі. По-перше, ми тепер незалежні від Заходу, і економія, а ви лізете тут з своєю красотою, ви нікому не потрібні.»

Дістається й звичці милих наших дідусів та бабусь — тих, кому від «сов’єтов» найбільше й дісталося! — плакати гіркими сльозами за тим простим і зрозумілим життям, яке було у них колись. В драмі цей соціокультурний парадокс (а може, навпаки, закономірність, якщо добре роздивитись) постає в брутально-карикатурній формі, наприклад, як у спогадах Свирида Опанасовича про драконів: «Колись я іще пацаном був, то їх зимою в нас не було. Оце, як тіки осінь, вони своїх дітей ото позганяють на леваду і вчать літати, а потім посідають, падли, і тіки м’ясом римигають, ну чисто корови. А через пару тижнів всі в Африку полетять. І так красіво летять, блядь, строєм, аж земля трясеться. Коли їх главний серне, то і остальні тоже. Бува, цілі села гімном засиплять. Порядок тада у них був!..» Ну хіба не впізнається з дитинства застрягла у печінках добра радянська традиція — всюди строєм: в дитсадку строєм, в школі строєм, в їдальню строєм, в туалет строєм… В туалеті — по команді… І оте його «цілі села гімном засиплять» — точно вже не просто для ефектності, бо якось спадає на думку простонародне «з гімном змішати»; грубо, але хіба не так саме чинила з нами Влада Рад довгі роки, причому насправді з цілими селами, та де там — з цілими народами, врешті-решт!

Взагалі в цій драмі образ «гімна», або, як висловлюються псевдоосвічені псевдонауковці Саломон Самсонович і Африкан Свиридович, «кала», є, як би незвично не звучало це, напрочуд символічним. Він часто зустрічається і в авторських ремарках, і в мовленні персонажів. Кал використовується як нюхальний тютюн, кал називають «шляхом в майбутнє», в ньому вбачають ледь не першооснову буття: "Розумієте. Мурзік Васильович, кал — дуже цікава штука. Ви помітили, шо людина, коли посре, завжди оглядається, шоб побачити, скіки вона насрала і якої якості кал. Їй цікаво, а цікавість — це шлях в майбутнє. " Треба відзначити одну яскраву деталь: саме під час полеміки з Мурзіком, в якій Саломон Самсонович відстоює важливість для розвитку людини кала і «уродів», шановний дослідник «маленькою паличкою зчищає з рєзінового комбінезона гавно» . Як не згадати оруеллівське «двоєдумство»: захоплено оспівуючи бруд, ми мимохіть намагаємося від нього відчиститись. Хіба не в такому «роздвоєнні особистості» проживали життя цілі покоління?

Карикатурними є й більшість персонажів. Це не так характери, як типи. У Вальці ( "Входить Валька, онука Свирида Опанасовича, це здоровенна обізяна, вдягнута у просте, охайне платтячко. " ) чітко впізнається гіпертрофований до неможливості радянський тип ідеальної жінки (згадаймо фільми 50-х років): міцної статури, невисокі, робочі дівахи, позначені грубуватою простотою, загостреною порядністю, піонерською хвацькістю та повною відсутністю жіночого шарму. От і Валька виявляє — на примітивному рівні — найкращі людські якості: доброту, співчутливість і, звісно ж, жіночу гордість («А я тобі, дураку, і трєзвому б не дала!»). Коротше кажучи, такий собі ідеал часів радянського асексуалізму — «а зато у нєйо душа красівая!».

Візьмемо образ Мурзіка — перед нами ніхто інший, як дрібний радянський службовець, повний зворушливої поваги до себе та усвідомлення власної можновладності. Здається, саме такі асоціації викликає авторська ремарка, пов’язана з його появою: «Входить Мурзік. здоровенний сибірський котяра з шерстю, вусами і всім, чим положено. Від звичайного кота Мурзік відрізняється тіки розмірами, саблезубістю і гарним баритоном. Оба дослідника при виді Мурзіка машинально встають, як це роблять немаючі гідності подчиньонні при виді начальника.» Поводиться Мурзік також відповідно: «(лагідно, але дещо зверхи). Сідітє, сідітє, я етого не люблю. В чьом дєло, Валєнтіна?», На визначений нами підтекст вказує, як бачите, й те, що Мурзік — єдиний персонаж, який говорить не суржиком, а поганенькою (проте дуже пихатою!) російською.

Образи Саломона Самсоновича й Африкана Свиридовича — просто втілена ідея того, що будь-яка кухарка може керувати державою. А паралельно, само собою, робити геніальні відкриття і рухати науковим прогресом (як не згадати знову вельмишановного Лисенка!). Кожен псевдонауковий діалог, що відбувається між колегами, є знаковою пародією, карикатурою на ситуацію, яка складається в країні, де простолюд, замість того, аби дійсно вчити, просто переконують, що вони вже й так з біса добре навчені. Наприклад:

Африкан Свиридович. От ви напрасно питаєтесь, Саломон Самсонович, найті у Вальки якусь естетику, отталківаясь от антропоморфності.

Саломон Самсонович. Ви говорітє понятнєй, Африкан Свиридович.

Африкан Свиридович. Ну от смотрітє, от ви говоріте, шо Валька некрасіва. А лєбєдь красівий?

Саломон Самсонович. Красівий.

Африкан Свиридович. А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а? Шо мовчите, скуштували хуя? Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?

В хворому суспільстві парадоксів діалог про категорію прекрасного дійсно може початися пропозицією не шукати «естетику, отталківаясь от антропоморфності», а закінчитися запитанням «хулі не ясно?».

Отож, будування моделі світу в цьому творі дійсно відбувається в першу чергу на основі деталей, і навіть ідея всієї драми зосереджена в одній, ніяк не акцентованій репліці. На думку автора даних роздумів, це саме той епізод, задля якого варто ознайомитись з твором, якою б огидною не була для вас нецензурна лексика:

Саломон Самсонович. Щас врем’я таке дурне, у всіх нерви, всі лікуються, якіхось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу — жодного не бачив. А ви, діду?

Свирид Опанасович . Один раз, як малий був і на леваді кози пас, то з лісу виїзжають четверо, всі на конях, худі і голі. Всі з косами, а в одного ще вєси магазинні. Мабуть, шо по сіно поїхали, тіки от віси нахуя?

Валька. А сіно взвєшивать.

Саломон Самсонович. Та! Та хіба це фантоми, то хуйня, а не фантоми. Якісь казли з дурдому втекли, або ви, діду, десь чарку йобнули, чи укололись харашо…

Свирид Опанасович. Тада цим не увлєкалісь, тада порядок був!..

Апокаліпсис. Адже це відчуття переслідує нас протягом всього твору, заховавшись за матом, похабністю і такою знайомою радянською «побутухою». І ця репліка, задля якої розгортався весь твір, ніяк не акцентована, після неї без жодних пауз продовжується буденний діалог ні про що. І від цього також пробирають мурашки по шкірі: якими мають бути люди, щоб пережити апокаліпсис і не помітити цього!!! А від відповіді стає ще моторошніше: вони мають бути… нами. Драма — про нас.

Ще одна деталь — передостання авторська ремарка: «Свирид Опанасович встає і затика сокиру за пояс. Тепер стає видно, шо ззаду у Свирида Опанасовича стирчить здоровенний рудий хвіст, як у сеттера.» Це — крах останньої нашої надії на те, що зовсім не ми, такі приязні й освічені, опинилися під масками цих огидних, брутальних людей. Бо рудий хвіст, що стирчить ззаду у такого звичайного протягом всього твору діда — це знак. Знак того, що в цьому скаліченому світі нормальних не буває. Нам всім є що зчистити зі своїх гумових комбінезонів.

І автор також певен — відчищання калу триває: «Саломон Самсонович один лишається в хаті. Він дістає з крокодила обісрану паличку і продовжує чистить з себе гівно під удалі звуки старовинної пісні „Дубінушка“, ісполнєнієм якої обично супроводжуються фізичні зусилля любителів колективного катарсису.» Завіса нічого не змінить.

* * *

Важко собі уявити, щоби більшість критиків не відкинула цей есей за тим самим критерієм, за яким натхненно розправляється із «сексуально-нецензурними» творами — через порушену в роздумах тему. Але якби там не було, факт залишається фактом — в творах з використанням мата часто заховано більше, ніж здається на перший погляд. І мат нерідко слугує своєрідним авторським тестом на «свого» читача: ханжі відштовхнуться від нього, як від батута, неуки радісно гигикатимуть, зачувши знайомі слова, і лише врівноважені та уважні заглибляться в текст настільки, що побачать його серцевину. І не завжди мат прийнятний тільки в мові персонажа — не були б твори Леся Подерв’янського таким влучними алегоріями, якби автор не говорив так само, як його герої, не був там, з ними, аби переказати потім про їхній перекручений світ нам. Узагальнення — небезпечна річ; одне й те слово в різних вустах відмінно звучить, то чому б не розглядати кожен суперечливий твір у відриві від інших подібних, перед тим, як ганити чи співати хвалу?

(с) Вікторія Наріжна

Додав Art-Vertep 19 листопада 2002

Про автора

Народився Лесь Подерв'янський 3 листопада 1952 року. Киянин. Мешкає на Бесарабці (раніше на Липках). Має дочку і дружину. Дружина, дід і батько Леся — всі художники, як і сам Лесь. Закінчив художню академію (що раніше називалася Київськи