Учасники

Автори / Юрій Фоменко / Павлові Павловичу Маменко

  (Павлові Павловичу Маменко,

                                                                                 котрого я маю честь знати

                                                                        та інколи спілкуватись)

Два висотні житлові будинки підпирають осіннє небо на березі Дніпра. Не дають йому впасти на мокру землю. В цей день хмари пливуть низько, чіпаючись за верхівки хмарочосів житлового масиву Перемога. З високо піднятою головою рахую поверхи: “Двадцять шість, двадцять сім...”

І хто то там, на найвищому поверсі ?  Хто цей сміливець, що визирає з балкону технічного двадцять восьмого поверху? Хто він? Екстремал? Працівник підрозділу Міністерства з надзвичайних ситуацій? Ні… Придивляюсь уважно і впізнаю відомого краєзнавця, фотокореспондента, фотографа-митця, колекціонера і за сумісництвом підприємця Павла Павловича Маменка. Одним словом – поважного пана.

Нема, у місті та його околицях жодної хоч трохи припіднятої місцини, з якої  наш герой не зняв би панорами. З найменшого горбика в місті та його околицях у Павла Павловича є панорама. А про фото й говорити зайве. Є об’єкт - значить цей об’єкт є і в профіль, і анфас, і з висоти пташиного польоту. Градусів на транспортирі в декілька разів менше, ніж кутів, з яких знято жертву його фотографування.

Ото там, на двадцять восьмому поверсі хмарочоса, причаївшись на балконі, зі своїм великим чорним фотографічним апаратом пильнує горизонт. Рахує межі кадрів, чекає свого часу. І ось ця мить. У щілину між хмарами сонце опускає на землю промені. Ті промені ковзають дахами будинків, кронами дерев, дорогами, автівкам, по перехожим. На якусь мить вони заливають все світлом.

Павло Павлович – король тієї миті. З реакцією степового орла він пильно дивиться в окуляр фотоапарата й натискає на кнопку механізму. Фото, фото, ще одне фото… Великого фотомайстра видно по птахам, котрі вилітають з об’єктива. Багацько людей вважаючи себе майстрами, ходять по місту, клацають на різні боки фотографічними апаратиками, а з об’єктива – горобець або максимум синичка. Ну яка порядна птаха може вилетіти з їхньої мильнички завбільшки з кілька сірникових коробків при бездумному натисканні на механізм. А Павло Павлович як натисне на кнопку свого великого чорного фотоапарата, то мінімум зграя ворон злітає до неба. Великий майстер – велика зграя птахів пристойного розміру.

І ото нафотографує і сидить ночами, складає будинок до будиночка, вимальовуючи панорами на своєму великому комп’ютері. Порівнює з панорамами минулих років, систематизує. Потім береться за створення глобусів. Є місто, то є і його глобус. Вже переходить до сіл та хуторів. Правда, від його глобусів і незручність є. Раніше на хуторі кум з кумою жили на різних кінцях вулиці, а тепер – у різних півкулях. Все-таки через греблю було ближче, ніж по меридіану через екватор.

Зоставивши в спокої глобуси, переходить до портретів. Нема на світі дієти кращої за “фотошоп”. Є зайва вага? Так вже її й нема. Нема ваги? Так ось вона уже і є. Ніякі бальзами не покращать ваше волосся так, як Павло Павлович у “фотошопі”.  За хвилину лисий парубок стає кучерявим, а у дівки з короткою стрижкою виростає коса до пояса.

Коли ж Павло Павлович  втомлюється, то йде перераховувати цеглу й кахлі   в колекції на другому поверсі. Гордість, а не колекція. Незабаром настане той час, що не тільки в будинку місця бракуватиме, а й авто доведеться тримати на вулиці. Гараж вже й так переповнений знахідками.

Що не експонат – то історія. Історія весела або курйозна, пригодницька або трудова.  Цю цеглину він витяг з фундаменту будинку по вулиці Красній, хоч би він не впав. А ось цю з великими літерами “ГВ” знайшов у Рубанівській церкві. На кожній цеглині свої позначки і їхній зміст. Павло Павлович цей зміст розшифровує, все про те знає. Ніякі труднощі не лякають його. Він може проскакати на своєму рудому конику не одну сотню кілометрів, щоб пізнати нове в краєзнавстві і знайти щось для своєї колекції.

Якось їхали через село Вербівське, а на узбіччі купа цегли, немаленька. Ви думаєте ми її минули? Ні в якому разі! Приділив максимум уваги майже кожній цеглині. Ото селяни здивувались наступного дня зранку. В них було одне питання: “Як це так? Купа цегли лежить не на своєму місці, а поруч? Яка її сила переклала?” А та сила – Павло Павлович і його товариш Микола Петрович. Ото вам все це не просто так, а через працю. А ще в Павла Павловича є така двозуба на держачку шкрябалка. Як шкрябне нею, то й вилазить шматочок кахлі сторічної давнини з землі. А як пощастить, то й на багато старішої.

Завантажив знахідками весь другий поверх і гараж, мріє про музей. В недалекому майбутньому так і буде. Одного дня розріже з друзями ножицями жовто-блакитну стрічку, відкриє двері та зробить крок до свого музею. А відвідувачі побіжать до експонатів, будуть дивуватися, фотографувати, просити автограф, ставити запитання винуватцю цієї події.

- Павле Павловичу, ця цегла із Суботова?

- Так, пане. Це цегла із маєтку Хмельницького.

- Павле Павловичу, а це та сама пальчатка?

- Так. Та сама.

- Пане Павло, а що за кахлі тут під склом?

Павла Павловича хлібом не годуй, а запитай про кахлі. Він в оточенні молоді розповідає про історію їх виробництва. Про краєзнавчі подорожі, в яких знаходив експонати і про пригоди під час тих подорожей. Розкладає по відкритим від подиву ротам свої знання. В кутку кімнати великий стіл, багатий на фрукти й соки. Гостинна Лариса Іванівна пригощає гостей, щось розповідає як повноцінний співавтор події.

А до музею шановні гості все підходять і підходять. Студенти в захваті, затамовують подих, і чутно, як б’ються їхні молоді серця.

- Дивіться, професор Юрій Мицик!

- Невже?

- Так, це він, учений першої величини.

- А то хто, з юнацькою осанкою крокує?

- То геолог і письменник Юрій Демидович Шковира, автор “Нової Енеїди”.

- Погляньте! Там в сусіднім залі Микола Петрович Чабан!

- Ні, не він.

- Як не він? Такого великого портфеля немає ні в кого у Січеславі. Точно він. Я його майже кожного тижня по телевізору бачу.

У дверях музею – художник Чайка з картиною в руках і Старостін з колекцією старих поштівок. А далі – письменники, художники , скульптори, фотографии, актори та інші поважні гості стоять у черзі, щоб зайти до музею.

І тільки один студент помітив людину, що в кутку біля підвіконня робила нотатки в блокноті.

- Хто той пан? – запитав він товариша.

- Говорять, що колись був колгоспним агрономом.

- І що він пише?

- Не знаю? Можливо, щось про винуватця сьогоднішньої події…

Додав Nusya 08 грудня 2010

Про автора

Коли я народився  була осінь. Жовтий лист  падав на мокру землю.  Запах осінніх трав лиш злегка нагадував  їх ще нещодавно пишну велич. І серед тої осені пішов я по молодій отаві в життя. На північ ліс, а на південь степ.