Автори / Олександр Дерманський / Олександр Дерманський: «Дитяча книжка повинна бути, як кіндер-сюрприз»
Київський дитячий письменник Олександр Дерманський вважає писання казок справою якнайбільш чоловічою.
Наводить у приклад телевізійного діда Панаса та Сашка Лірника, який чудово розповідає байки для малих і дорослих у супроводі ліри. Власне Сашко почав писати для дітей якраз перед тим, як мав стати батьком. Сьогодні у нього росте перша слухачка його казок донечка Влада. А героя одної з книжок Вужа Ониська українські діти люблять і знають не менше за Карлсона чи Вінні Пуха. Про брехню, фантазію, дітей та «солодку» літературу для маленьких кореспондент «ВЗ» спілкувалася з письменником Олександром Дерманським.
- Де стирається межа між казкою і брехнею?
- Брехнею можна назвати все що завгодно. Дехто з письменників навіть каже, що він сідає за комп’ютер і починає брехати. Тому немає чіткого визначення, що є казка, а що брехня.
- Але ж як пояснити дитині різницю між фантазуванням і обдурюванням?
- Дитина у все вірить і усе сприймає за чисту монету. Моя донька, яка дуже любить принцес, постійно запитує: «Чому мені не зустрічається принц, як це у казках буває? Чому до мене не прилітає фея?». Я намагаюся їй пояснити — те, що можливе у казках, не завжди реальне у житті. Тому, якщо ставити якісь перестороги, що діти можуть прочитати казку і чогось налякатися, розчаруватися, у щось повірити, чогось навчитися, тоді не варто взагалі їх писати. Брехня — це фантазія, до якої вдаються заради певної користі. А якщо вигадувати заради сміху, позитиву емоцій, співчуття і розуміння до героїв історії — це фантазія.
- Ваші книжки пронизані тонкою і доброю іронією. Таким чином ви намагаєтеся виховувати у наймолодших здорове почуття гумору?
- Насправді думати про те, що я хочу виховати, я починаю, коли аналізую вже написане. А щодо іронії, то я сподіваюсь, що мої книжки читають не лише діти, а й їх батьки. Для малечі там є свій сміх, а є речі, які діти можуть не сприйняти, а от дорослі відчують певний кайф. От зараз я пишу книжку, де є такий епізод: хлопчина намагається наздогнати дядечка, одягненого у куфайку. Вони їдуть у метро на сусідніх ескалаторах. І хлопець думає: "Як його покликати? Якщо я гукну «дядько!», то озирнуться всі дядьки, якщо я гукну «гей!», то озирнуться не всі дядьки. Відтак він вирішує гукнути: «Гей, в куфайці!».
- Можливо тоді варто перестати поділяти літературу на дитячу і дорослу? Може, варто писати не для дітей, а про дітей?
- Частково я з вами згоден. Просто дитяча література — універсальна. Дорослу книжку дитина в руки не візьме, а дитячу — і маленькі, і великі читають із задоволенням. Таким чином коло аудиторії збільшується.
- Оскільки діти дуже люблять яскраві кольори, часто видавці розфарбовують свій «продукт» так, що книжки стають солодко приторні. Якою, на ваш погляд, має бути дитяча книжка?
- Ілюстрація мусить бути присутня обов’язково. Адже перше, на що звертає увагу читач чи покупець, — це зовнішній вигляд. А якщо говорити загалом про те, якою має бути книжка, то я б порівняв її з геніальним продуктом
- Хто і яку казку розповів вам у дитинстві?
- Я пам’ятаю історію, яку мені оповідала прабабуся. Скільки ми до неї приїздили, вона завжди мені з сестрою розповідала одну і ту ж саму казку. Нас це навіть трішки дратувало, бо ми вже знали, що буде наперед. Бабусі вже немає, а я її запам’ятав на все життя. Звучить оповідка отак: «Був собі, та не мав собі. Сів собі, затесав собі дубового тесака. Положив на комин, нехай собі засиха. Гарна моя казочка?». Ми відповідали бабуні, що гарна, і просили наступну, а вона знову по колу починала: «Був собі…».
- Ви пишете, бо є потреба в душі чи «у гаманці»?
- Починав писати, тому що мав матеріальну потребу. Але мені сподобалось, я побачив, що це моє. Хоча грошей я так і не заробив, бо, виявляється, в Україні не можна заробляти гроші, будучи дитячим автором. Тепер писання — це потреба в душі, яка не завжди проходить легко і часто виснажує.
- В кого варто вчитися писати?
- В самого себе. Вдосконалюватися внутрішньо. Варто вчитися писати в Астрід Лінгрен, Люіса Керола. Але не завжди варто переймати, щоб згодом не виявилося, що хтось таке вже написав. А ось продавати треба вчитися у Джоан Роулінг.
- Які казки ви намагаєтеся не давати в руки своїй донечці?
- Страшилки, лякачки, які, як на мене, позбавлені літературного смислу. А взагалі, я намагаюсь вберегти її від видань з комп’ютерними перекладами з російської мови.
Довідка «ВЗ»:
Олександр Дерманський закінчив факультет української філології НПУ ім. М. Драгоманова у Києві. Викладає українську мову та літературу у Київському технікумі електронних приладів. Одночасно є літературним редактором дитячого журналу «Стежка». Має доньку — маленьку Владиславу. Перші вірші для малечі опублікував у 2001 році. Автор 7 книжок та двох аудіокнижок для дітей. Знаний також під псевдонімом Сашко Володарський та Назар Діброва. Основні твори: «Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська» (2004), «Король буків, або Таємниця Смарагдової книги» (2005), «Чудове Чудовисько» (2006), «Бабуся оголошує війну» (2006), «Танок Чугайстра» (2007).
У квітні 2005 року його роман «Король буків, або Таємниця Смарагдової книги» було відзначено дипломом Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова».
Божена Городницька, «Високий Замок»
Додав Art-Vertep 15 липня 2007
