Автори / Павло Зібров / Співак Павло Зібров: «П’ятдесят – це перший рубіж, який треба зустріти»
«Хвіст і вуса – ось мої документи» – так стверджував кіт Матроскін із мультфільму «Простоквашино». Нерідко зовнішність стає візиткою, особливо для людей шоу-бізнесу. Тому найперше запитання, що спало мені на думку, стосувалося зміни іміджу співака. Адже в уяві багатьох прихильників він назавжди залишиться срібноволосим.
– У багатьох ваших шанувальників закарбувався образ срібноволосого Павла Зіброва. Навіщо змінили колір? Чия це була ідея?
– Це ви в Марини Володимирівни (дружини Павла Миколайовича. – Авт.) запитайте. От ви мені скажіть, скільки вам років?
– 20 буде через рік.
– Ті, кому 30, уже хочуть бачити Павла Зіброва чорненьким, худеньким і з волоссям. А тим жінкам, яким 55, 60, 70, хочеться бачити мене товстеньким, сивеньким, лисеньким – таким, як вони. Де ви бачили співаків сивих?
До розмови долучається дружина Зіброва Марина.
Марина: – А ви гадаєте, Філіп Кіркоров – брюнет?
Павло: – Він повністю сивий. Але ніхто його таким не бачив і не побачить.
Марина: – Нам, звичайно, потрібно було це робити раніше.
Павло: – Років вісім тому.
Марина: – Річ навіть не в цьому. Була ідея змінити імідж. Ми готувалися до зйомки кліпу з Анастасією Волочковою. Павла ми не відразу пофарбували, спочатку робили мелірування. А потім почалися зйомки. Я приїхала на знімальний майданчик, його вже було пофарбовано. Зробили ми це для того, щоб не було помітно значної різниці у віці з Настею. І навіть якби було бажання повернутися до сивого волосся, це нереально. Бо він працює й не може собі дозволити підстригтися «під нуль». Потім, коли стало зрозуміло, що це його, вирішили відростити довге волосся. Він не виходить на сцену такий, як зараз. Він виходить із зачіскою. От ви скажете, що людині тут 50 років? (Показує фото).
Павло: – Ля-ля-ля... (Узяв гітару й позує для фотографа «БЦ»).
Марина: – Мода минає, час змінюється. До того ж під певну зачіску не кожен стиль одягу підходить. Ділові костюми він не любить. Якось Павло підійшов до дзеркала й сказав: «Я маю такий поганий вигляд, зроби що-небудь». Якщо людині комфортно так, то неважливо, подобається це комусь чи ні. Крім того, поруч із ним молоді дівчата. Якщо людина подобається собі, то й іншим подобатиметься.
– Нещодавно ви відсвяткували ювілей. День народження – це привід підсумувати досягнення, проаналізувати набутий досвід, зробити висновки...
– Якщо чесно, то ніяких висновків не робив. Просто ти вже розумієш своїми мізками, що тобі п’ятдесят, це перший рубіж, який треба зустріти, провести й працювати далі. Які висновки? Єдине – хотілося б, аби український шоу-бізнес розвивався краще, принаймні як російський. Тому що російський шоу-біз усіх нас обганяє, попереду скаче, усіх змітає на шляху: і Білорусію, і Казахстан. Він заполонив усе.
– А якщо не вести мову про шоу-бізнес та ювілейний концерт?
– Розумієте, тоді це означатиме, що Павло Зібров вихваляється. З досягнень: я викладаю вже десять років у Національному університеті культури й мистецтв, підготував когорту гарних студентів. Деякими навіть пишаюся. Здобув звання професора. Я та Оксана Білозір – два співочі педагоги. Ще досягненням вважаю, що є Театр пісні Павла Зіброва. Театр – це не сцена й лаштунки, а колектив. Загалом колектив сталий, єдине – дівчат змінював: котра – заміж, котра – за кордон, котра – дитину народила.
– За якими критеріями вибираєте дівчат для сцени?
– Усі дівчата – це не підтанцівка, а професійні балерини. Усі з балету університету Поплавського або ансамблю Вірського. У мене є професійний балетмейстер Борис Борисов.
– На сайті є оголошення про набір дівчат, але зріст має бути від 170 сантиметрів. Це для вас еталон краси?
– Річ у тім, що мій зріст – 190 сантиметрів, і якщо біля мене будуть дівчата на зріст 158 сантиметрів, то це матиме вигляд, як курчата табака по 16 гривень, тому краще, коли курчата по 25 гривень.
– Ви досі в Партії шанувальників жінок? Які законопроекти пропонує ваша партія?
– Ще жодного законопроекту не ухвалила Верховна Рада. (Усміхається). Ми партію створили разом із Михайлом Поплавським та Юрієм Рибчинським. Це не політика, це виховання. Насамперед повага, знаки уваги, компліменти. На сьогодні піонерів, комсомолів немає, навіть в армію хлопці не хочуть іти. А виховну роботу хто виконуватиме? Школа? Тому дуже важливо, щоб молодь діставала ази виховання.
– Скільки членів нараховує партія?
– 3800 осіб мають партквитки. Раз на три роки відбувається з’їзд. «Жінки України» нам пропонували об’єднатися, разом іти на вибори. Але політика не для нас.
– Ви працюєте у вищому навчальному закладі. Не стикалися з такою проблемою, як хабарництво?
– На жаль, мені ніхто не дав навіть гривні. Інша річ – приватні уроки. У мене нині є 25 студентів, які хочуть брати приватні уроки. Це не хабарництво. Ти отримуєш гроші за свою працю. Гарні гроші платять. (Усміхається). У музикантів і спортсменів такого поняття, як хабарництво, не існує. Іспит складають на сцені, а екзаменатори, п’ять-шість осіб, народні та заслужені. Так само й спортсмени: на Олімпіаді відразу видно, хто добіг першим.
– Це ваша донька малювала? (Показую на два портрети, що розміщені на стіні в рамочці).
– Це вона робила нам подарунки. На 8 Березня намалювала маму, а це на День захисника Вітчизни. Її роботи від ліцею надіслали в Словаччину та Чехію. Вона малює на професійному рівні.
– То вона буде художницею?
– Якщо захоче, то буде. Ми її не обмежуємо.
– А співачкою ви її не бачите?
– Вона вже в нас співала й моделлю працювала.
– Дорогою до офісу намагалася не заблукати. І в перехожих запитувала, де Театр Павла Зіброва. Уявіть, ніхто не знає...
– Ми не робимо ніяких вивісок. Тому що тут бабусі, дідусі приводять своїх онуків і кажуть: «Подивіться, як вона читає вірші!»
Марина: – Коли ми працювали в дитячому садку, то платили оренду. Нам казали, що ми повинні займатися з дітьми. Народний артист України – і діти по чотири роки. Ми платимо оренду, до чого тут діти?
Павло: – Тому ніяких вивісок.
– Чи не опускаються руки, коли ваші пісні – неформат для більшості українських телерадіокомпаній?
– Якщо вищі посадовці не турбуються про українських виконавців, то нас з’їла велика російська машина. Ми неконкурентоспроможні. Немає державної підтримки. От «бацька» в Білорусії сказав, і він не повторює. А в нас ухвалили закон, що 50% ефіру мають займати українські виконавці. Уже півтора року минуло, а його ніхто не виконує.
Марина: – Тому що в Нацради немає повноважень забирати ліцензію. Нас визнають лише тоді, коли ми виїжджаємо за кордон. Якби ми 1993 року виїхали, сьогодні Павло був би запитаним виконавцем в Україні. У Ялті висіли б афіші, і гонорари були б інші. Проте він не поїхав, і я гадаю, що жалкує про це.
Павло: – У професійному сенсі жалкую.
Марина: – Він зовсім інакше б відкрився для різних країн. Він такий шанувальник жінок. Співає для жінок, і до того ж у Росії тоді не було виконавця його віку: Кіркоров був молодий, Лещенко з Кобзоном уже йшли зі сцени, Буйнов – трохи інший стиль. А дамських догідників не було. Цю нішу він би зайняв стовідсотково. Коли виїхала Лоліта, розповідала, як важко було, Меладзе – також. Ну а ми залишилися тут.
Павло: – Маємо те, що маємо.
Анна Шкляр, «Без Цензури»
Додав Art-Vertep 29 липня 2007
