Учасники

Тимофій Строганов — дніпропетровський художник, чия популярність давно і впевнено переступила кордони України. Виставки Тимофія проходили у різних містах нашої країни, а його картини поповнюють приватні колекції любителів живопису не тільки в Україні, але і в інших державах.

Про те, як позиціонує себе художник у сучасному світі, про проблеми мистецтва і самовираження у суспільстві споживання і про багато чого іншого — наша розмова.

 

— Тимофій, якою ти бачиш ситуацію в мистецтві початку третього тисячоліття?

— Природним чином багато міфів вичерпали себе. Раніше мистецтво живилося міфами, це і народжувало відповідні форми. А що сказати про сучасний живопис? Він такий, який є.

— Згоден. Давай почнемо здалеку. Як ти почав малювати?

— Ніхто не знає, чому це відбувається. Мабуть, це потреба, як, припустимо, в їжі, — вона життєво необхідна. Все залежить від бажання. Якщо в цьому логічно розбиратися, то картина вийде каламутною, малоцікавою. Нікому, зрештою, це не потрібно знати. Повторю свою думку: на сьогодні релігійні міфи втратили своє значення, і внаслідок цього мистецтво змінилося. Воно вписалося в суспільство споживання. Про це багато говорили Жан-Люк Годар, Тоніо Гуеро та інші. Суть такого суспільства виключно в отриманні задоволення. А для цього потрібна маса речей, які людину розважають.

— І художник вимушений продукувати подібні речі? Чи може він опиратися такому процесу, представити альтернативу — адже чиста творчість з комерцією нічого спільного не має?

— «Художник» — це дуже голосно сказано, взагалі він — несвідомий об’єкт. В якому значенні? За своєю природою не може не творити. Невідомо чому.

— Можливо, йдеться про споживацьке суспільство з напрацьованими механізмами легітимації художника?

— Ми знаходимося усередині такого суспільства, і нікуди від нього не підеш. Не будемо лаяти його або хвалити. Коли вже ми існуємо в системі, не потрібно оцінок. Є живопис, який можна назвати живописом, інше — не живопис. З однієї простої причини: якісь високі моменти, які існували ще з часів античності, зникли. Логічним мистецтво бути не може, сама природа включає в художнику щось, і тоді можна говорити про живопис. Як сказав Ф. Ніцше, «щоб не померти від реальності, нам необхідне мистецтво». Не секрет, що багато хто малює для заробітку, і це нормально. Люди роблять собі кар’єру. Але у мене є один пункт. Мені нецікаво бути ніким.

— Ким ти хочеш стати?

— Для мене абсолютно не є головним кар’єрний чинник, як і фінансовий бік. Чисто по-людськи — так, але не за рахунок ресурсу творчого. Бачу, що ти усміхаєшся. А я роблю тільки те, що роблю. І не лише тому, що я такий хороший. Просто інакше живопису не вийде. Живопис — це те, що ти хочеш сказати. Не в буквальному розумінні, звичайно. Ти за нього берешся — і він сам тебе веде. Якщо у тебе є якісь наміри відносно живопису, ти хочеш від нього щось відкусити і цим скористатися, — звісно, нічого не вийде.

— У тебе були кризові моменти?

— Кризові моменти бувають в усіх. Якби їх не було у творчості, вона б не становила інтересу. В мистецтві драма цікавіше за все. Грецька трагедія тим і цікава, що нічого веселого в ній немає. Немає так званого «позитива». Мистецтво саморозвивається, воно ні про що не питає і не знаходиться по якийсь бік добра і зла. Абсолютно все одно, як картина впливає на людину. Я байдужий до впливу. Якщо картина мене самого не дивує, то яка різниця, хто що думає про неї? Більш того, якщо у мене з’являється така картина, яка подобається всім, а мені — ні, то я швиденько її знищую. Немає нічого гіршого для мене, ніж подобатися. Я повинен бути сам собі цікавий, тоді, можливо, я буду цікавий і тим людям, які мають зі мною якусь духовну спорідненість.

— Чого ж так радикально?

— Це як оптимістичний погляд на життя. Ти оптимістичний просто так, не тому що у тебе є будинок, машина і супутникова антена. Всього цього може і не бути.

— Відкривається новий художній простір?

— Це найцікавіше в житті. Якщо ти володієш мільярдним статком, тоді плювати, який у тебе прибуток за рік: сто тисяч або мільйон. Розумієш, якщо у людини є гроші, це означає, що вона ними займається. На Заході художники-мільйонери все одно продовжують займатися живописом, незалежно від кількості грошей: у них вироблений творчий імунітет.

— Художники розбещуються грошима?

— Не в цьому річ. У нас немає таких художників. Немає такого досвіду.

— А якщо художник отримує за роботу десять тисяч доларів?

— Це взагалі не гроші для художника. У принципі, якщо художник визнаний за життя, він повинен отримувати серйозні гроші. Якщо не визнаний — його повинен більше цікавити живопис. Тим більше в нашому світі, де багато в кого такі гроші є, але вони не займаються мистецтвом. А що може робити художник з грошима?

— Допомагати молодим талантам.

— Кому й навіщо?

— Художники можуть прославитися як меценати. Були ж такі колись, на початку ХХ століття. Вони з користю вкладали гроші.

— Навряд чи це було якимось подвигом. Якби це не було їм цікаво, вони б цим не займалися. Це люди, які хочуть бути поряд з мистецтвом.

— Тобі меценати зустрічалися?

— Ні, не знаю таких. Мистецтво завжди існувало в мізерних пропорціях. Думаю, що надійний спосіб занапастити мистецтво — це намагатися його підтримувати: воно може подрібнішати. Коли художник почне одержувати стабільні гроші, люди вигадають все, щоб назвати що завгодно «мистецтвом». Так і розмивається поняття в суб’єктивній відносності. Ми потрапляємо до глибокої психологічної ями, з якої важко буде вибратися навіть найвитонченішим творцям. Мені здається, що світова ситуація змінилася так круто, що потрібно перш за все в собі самому рятувати те, що дане людською природою. Якщо я бігатиму, влаштовуватиму свої справи, — звісно, я їх влаштую, але не помічу, як маса часу кане в безодню. Ти навіть собі не уявляєш, яке коротке наше життя в плані реалізації! Художнику ніколи не вистачає часу. Постійно потрібно читати, думати про щось, просто гуляти. Якщо я стану діловою людиною, то яким чином з’явиться живопис? Творчий організм влаштований таким чином, що якщо я всім зайнятий і встигаю усюди, то нічого на полотні не виникне. Живопис — це не так, що намалював — і він вийшов. Він здійснюється організмом. Якщо ти якийсь час займаєшся своїми справами, влаштовуєш життя і це перетворюється на систему, то не буде можливості творити. Адже справа не в картині, а в особистості художника, причому навіть не у його світогляді, а в тому, чи може він взагалі що-небудь створити. Просто створити — не для галереї, маркетингу, а тому, що творець хоче, бажає і постійно має намір бачити якийсь результат. Тільки тоді можна говорити про те, що його роботи можуть бути цікаві ще комусь. Я за аристократизм, за кастовість. Касти повинні бути природними, не соціально вибудованими, вони мають самовизначатися. Аристократизм може дати високий результат у мистецтві. Я говорю про мистецтво, не про роблення картин. Мистецтво і картини — це не одне й те саме. Можна робити картини — і це не буде мистецтвом, але при цьому успішно їх продавати і добре жити.

— Ти говориш про ремісників?

— Не будемо обзиватися. Мистецтво — це і є ремесло, бо в ньому задіяні руки, очі, голова. Не маючи ремісницької основи, нічого не створиш. Особистості і різні світогляди вирішують все.

— Ти архаїчних витоків прагнеш?

— Колись жив лорд Байрон, і річ не в тому, який він був поет. Поетом він був, тому що носив титул лорда. Його поява була б неможлива, якби він вів інший спосіб життя. Він би не написав свої вірші. Всі романтики були певного походження, вони не ходили на роботу, не займалися багатьма побутовими моментами в житті, вони просто лежали на траві. Не всі, звичайно. Деякі рано вмирали. Щось встигали. Вони турбувалися про природу. Про те, щоб людства не торкнулася індустріалізація. Їм не подобалося настання так званого «загального блага». Це були люди абсолютно іншого світогляду. В сучасному суспільстві я можу залишатися тільки таким, яким є. Я не люблю одомашненого мистецтва, не люблю «позитива», того, що вкладають у це поняття. Я не люблю багато речей, але не через свою вередливість, а просто тому що нецікаво. Нецікаво сидіти і просто клепати роботи, щоб завтра вижити і все було добре, щоб всі були задоволені, щоб родичам, критикам і художникам ці роботи подобалися. Це у психологів називається «відбутися». В чому, питання?

— Ти себе вже показав: у тебе були виставки в Дніпропетровську, Києві, Одесі.

— Знаєш, чому я ці виставки робив? Мені просто було цікаво. Я робив їх з цікавості, не для вигоди. Я взагалі на компроміси не йду. В житті — так, але не в мистецтві, інакше воно обезкровлюється. Знову ж таки, говорю про чистий живопис, а не про промисловий дизайн або про замовлення, коли потрібен певний колір. Я фарбую свої роботи власним кольором. Хочеться чорним — мажу чорним, бардовым хочеться — мажу бардовым.

— Так ти чиниш опір?

— Ні, чинити опір нічому. Як можна чинити опір мільярдам? Як можна чинити опір суспільству споживання, поясни? Це нісенітниця, коли кажуть: «Я чиню опір». Щоб чинити опір, потрібно бунтувати, намагатися змінити світ. Я особисто розумію, що його не зміню.

— Ти відображатимеш той світ, який тобі цікавий, правильно?

— Це від мене не залежить. Відображатиму так, як воно відображається. Думаю, що талант і натхнення людини не можна підштовхнути. Неможливо. Або воно у тебе є, або його немає. Може з’явитися в процесі роботи або раніше, а може зникнути. Все йде гладко — і раптом облом. А буває відчуття катастрофи, але ти щось робиш — і виходить. Як можна передбачити власний настрій?

— Хочу запитати: Дніпропетровськ як художній об’єкт чимось для тебе привабливий?

— А яка різниця, Дніпропетровськ або інше місто?

— Що ти вкладаєш у свої роботи?

— Не знаю. Напевно, нічого. Я дивом залишаюся в допитливому стані, украй здивований самим собою. Адже це не тільки хотіння або виконання свого або чужого завдання. Я цим займаюся, тому що мені цікаво. Дотепер не можу дати відповідь, чому…

Олександр Мухарев

 

«Експедиція XXI» №2 (104) 2011