Автори / Юрій Андрухович / День театру! День театру! День теаааааатру!
Україна – це Свобода плюс Родіна. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк.
"Театр!.. Чи любите ви театр так, як люблю його я, всіма силами душі вашої, з усім ентузіазмом, з усією несамовитістю, на яку лише здатна пристрасна молодість, палка і жадібна витончених вражень?".
Погоджуюся: наведена цитата дещо солодкава і видає з головою бездарність свого автора, Вісаріона Бєлінського. Це при тому, що перекладаючи її з великороської, я справді старався. Втім, великороською вона звучить ще гірше. Але кращої цитати мені просто не знайти – такий вже привід.
Немає нічого милішого за комсомольське шоу з прапорцями. Особливо на 9-те травня, особливо у найпопулярнішому серед московських туристів Місті Лева. За рік сюди наїжджає стільки празникового люду з Росії, і він залишає таку критичну масу кревно замозолених рублів по львівських кнайпах і генделях, що ще більше скомпрометувати Львів уже, здавалося б, неможливо – продалися сучі діти та й годі. Усі давно переконалися: тут не б'ють ані російськомовних, ані тим більше москалів, бо ж їхнім коштом тут усі й живуть. І їхнім коштом тут усе й працює.
Тут на свій спосіб поважають прибульців, особливо східних і північно-східних гостей. Для них упорядковують сквери, прибирають від кінського (і не тільки) лайна площі, для них гуде Галицький базар, вирують вернісажі, сотні яток з дрібним крамом, для них попса і блатняк у закладах, м'яко кажучи, громадського харчування. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Хоч вони, львів'яни, всі поголівно й бандерлоги.
Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк. Масовку набрали вдало – постарались як змогли, бо ж вистава готувалася телевізійна. Старушенції в буклях, діди в перуках (знову Бєлінський?!), по-святковому пухкі "діти війни" з оберемками квітів і ще якісь морди, мабуть, далекі родичі режисерів. Кілька автобусів з трудовим десантом для впорядкування могил. Десантники переважно пикаті, ніби сироти в романі Ільфа й Петрова. Натовп юних свободівців у масках типу "фанфан-тюльпан". Тут один із проміжних висновків: друзі, 20-ліття не минуло просто так. У нас таки виросла власна україномовна (а точніше – суржикова) гопота! Слава героям! Порівняйте лиш їхні фейси з мармизами їхніх гопонентів із ВО "Родіна" і знайдіть хоч одну відмінність. Нема відмінностей! Вони об'єднали Україну! Україна – це Свобода плюс Родіна. Дорівнює світле майбутнє.
Проте в кадрі чомусь немає партійних лідерів, себто "старших товаришів". Де вони? На фуршеті з губернатором? Цікаво, що там кричать бійці за їхньої відсутності? Заради чого ця штовханина близнюків? За кого найкращі сини вітчизни так нещадно тараняться животами? Ех, любий друже, старий-добрий совок. Усі брешуть, кричать гаслами, ніби не люди, а футбольні фани якісь, потрясають транспарантами, що їм видали десятники у відділах агітпропу. І нікому не соромно, бо камери вже ввімкнено. Яке там соромно – навпаки.
Але я, як сказав би мій земляк Станіславський, не вірю. Вірити телевізійним постановкам все одно, що вірити Ганні Герман. Та й режисери – як би це увічливіше? – лажу порють. Не полишає відчуття, що все це ставлять люди, які і про життя, і про правдиві людські настрої знають через десяті руки – з Кремля чи з якого ще занепалого інформцентру. Хтось невідомий наспівує їм, як усе має бути. Режисери не беруть участі у виставах, навіть не спостерігають за ними збоку. Не заходять хоча б вечорами в Ютуб і не читають коментарі реальних львів'ян: "тут [у Львові] так само харашо. вишиванки, українські пісні, кабаки, інтелігенція. загалом все по-старому. а то шо там показують по тілівізору, це всьо - цирки б... ви не вірте цим мудакам".
От я й не вірю. Хоч мені – скажу щиро – хочеться вірити. Але не мудакам, звісно.
Мені хочеться вірити в те, що хлопець, якому гумою стрільнули в ногу, вже завтра накульгуючи побіжить за новеньким айпедом. Що стрілець покається і сам попросить два роки виправних робіт. Що заїжджий десант отримає свої преміальні без затримок і бажано баксами. Що врешті всім їм видадуть в Одеському порту китайської гречки за ризиковану, але успішну спецоперацію.
І якщо це сценарій, то справи не такі погані. Отут і другий проміжний висновок: в Україні виросла ціла генерація акторів або принаймні тих, хто хоче епатувати, грати, потрапляти на ТБ чи Ютуб. За них можна лише порадіти. Мета досягається майже безболісно, простими комсомольськими методами. Святкові марші, мітинги, концерти, напівголі виконавці, покликані бавити не в жарт наляканих їхніми відвертими кавунами ветеранів.
І річниці Голодомору для них свято, і річниці воєн, і перемог, і поразок, і дні народження президента. Ті самі фізії співають і їдять на всіх каналах – той самий фарш, той самий фальш.
Але кому я все-таки повірив – то це одній невідомій співачці. Вона єдина не фальшувала. Вона проникливо заспівала про те, як ночами починають боліти старі рани. Вийшло переконливо – вони справді їй болять. Ними вона прокладає дорогу до омріяних корпоративів і телеефірів. І вони в неї від пластичних операцій.
ТСН
Додав Sh.Ocean 15 травня 2011
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
