Автори / Юрій Андрухович / Елегія для сирних коників
Насправді сир не повинен, не має права бути неїстівним. Коники з неїстівного сиру – чим не символ нашого існування? Сир нашого існування настільки поганий, що з нього залишається ліпити коників, щемку іграшку для бідних. Не наїмося – то хоч набавимося.
"Овочі запечені в яйці"... Цікаво, в чиєму цього разу.
Меню українських закладів громадського харчування, як завжди, вражають своїм убивчим креативом. Якби завдати собі такого клопоту, з них можна було б видати книгу найабсурдніших, просто-таки сюрреалістичних рецептів. Буряк у майонезі, сало в шоколаді, піца у пельменях, деруни з ікрою. Всього й не перелічити – стільки цих смакових покручів наплоджено за останні десятиліття героями нашого малого й середнього бізнесу. І хто тільки споживає все це добро? Не самі ж гості із засніженої й вічно голодної Московії! Знаходяться ж і тут охочі до всілякої "палички краба", "шаурми царської сексуальної" чи ще до якого-небудь "філе ангела".
Пригадую, в одному із закладів нам якось трапився салат "Говорун с яйцами на горошине". Страшно навіть подумати про те, як цей "говорун" говоритиме з твого живота.
Гаразд – рецепти рецептами, головне, щоб люди мали втіху від усіх тих смаколиків. Тим більше, що кулінарна тематика тепер побиває всі рекорди. За моїми спостереженнями, кількість сайтів, присвячених приготуванню їжі, як і кількість книжок, написаних про це ж, невдовзі перевершить у рази кількість порнографічної продукції. І не лише в Україні, а й в усьому світі. Мабуть, дається взнаки наближення світової продовольчої кризи, якщо кекси за популярністю та клікабельністю переплюнули секс.
Але тепер я не про це. Вернімося до наших героїв-куховарів. Невже вони не знають, що тільки у примітивних кухнях страви називають просто за назвами продуктів – овочі, яйце? Українська ж кухня аж ніяк не примітивна, просто в ній багато чого забули. Якби нинішні кухмістри мали якось назвати борщ, то вони казали б "суп із капусти, буряка, свинини й моркви". Але ж насправді він називається борщ! І голубці - це ж теж не "рис у капусті". Та й італійські frutti di mare – "плоди моря" - зовсім не те саме, що запозичені нами в росіян нудні й бюрократично-безкрилі "морепродукти", від яких так і відгонить якимись іще потворнішими "нафтопродуктами" чи й узагалі "продуктами розпаду".
Радянська кулінарія стала пострадянською, тобто не змінилася. Ні, перепрошую, змінилась – але тільки в сенсі гастрономічного (читай – астрономічного) подорожчання.
Скільки все-таки ми втратили за сімдесят років панування майонезу й сурогатних пельменів! Здається, навіть прості речі незворотно втратили свій смак. Тепер коли мої знайомі іноземці запитують, які саме страви української кухні варті їхньої уваги, я розводжу руками. Сказати їм, щоб ніколи не їли борщу по ресторанах? Перше, що спадає мені на думку, це порадити їм шукати господиню, яка вміє всі ті страви зготувати. У цьому випадку "шерше ля фам" спрацьовує на сто відсотків. "Харчуйтеся в українських родинах, бо лише в такий спосіб ви зможете відкрити для себе нашу кухню, - кажу їм я. – Напрошуйтеся в гості до українців – і буде вам щастя".
Так, це правда – у нашій традиції ніколи не існувало доброго (в їхньому, іноземців, розумінні) сиру й вина. Зате у нас є сирні коники. Перечитуючи днями "ФМ Галичину" Тараса Прохаська, я надибав на чудовий пасаж про них: "Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. Вони можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло. У їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам'ять на кілька тисячоліть назад - коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим". І трохи далі: "Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони – надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне".
Я перечитував це – і згадував, як воно було в моєму дитинстві. Загалом у ньому було не надто багато їстівного. Про різноманітність їстівного взагалі не згадуймо. До нашого дому часом прибивалися сирні коники з Косова (класичні, так би мовити). Об них можна було зламати зуби. Іноді я таки намагався їх надгризати. Дітям властиво куштувати улюблені іграшки на смак. Звісно, з надкушуванням коників у мене нічого не виходило – вони були твердіші за мене. Дорослі мене за це сварили – що ти робиш, вони ж неїстівні, це не їжа, це – іграшка.
Насправді сир не повинен, не має права бути неїстівним. Коники з неїстівного сиру – чим не символ нашого існування? Сир нашого існування настільки поганий, що з нього залишається ліпити коників, щемку іграшку для бідних. Не наїмося – то хоч набавимося.
http://tsn.ua
Додав Sh.Ocean 06 липня 2011
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
