Автори / Дзвінка Матіяш / «У мене дуже часто буває таке відчуття, що життя – це як шматок книги або фільму»
— Найновіша Твоя книжка – дитяча, «Казки П’ятинки». Скажи, чим відрізняється для Тебе «дитяче» письмо від «дорослого»?
— Мені здається, що коли я писала ці казки, то дисциплінувалася. Це так дивно виходило, що ту книжку я писала практично на замовлення, на прохання сина моїх друзів. І тому я одразу собі вирішила, що мусить бути якась наперед визначена концепція книжки. Інакше я цього не напишу. Вирішила, що це буде книжка, зроблена в абетковому порядку, – на кожну літеру окрема казка. Я не можу сказати, що це було важко в тому сенсі, що я думала про адресата. Про адресата я навпаки не думала; це було так, наче я собі самій розказую казку – отак і записую. Тобто я не намагалася робити жодних поправок на те, що пишу для дітей. Воно як писалося, так і писалося.
— Отак і вийшло, що деякі тексти не зовсім «для дітей», як-от у казці «Тиждень», де йдеться про смерть маленької дівчинки…
— І так, і ні. З дітьми треба говорити про такі речі. Вони ж це все бачать: бачать хвороби, смерть близьких людей, тому мені здається, що про це треба говорити вчасно. Скажімо, якщо почати таку розмову з дитиною у дванадцять років, це вже може бути трохи пізно…
— Ти кажеш, що не думала в процесі роботи про адресата-дитину, одначе сама побудова речень у «Казках П’ятинки» помітно різниться від синтаксису Твоїх «дорослих» книжок.
— Спершу я про це справді не дуже думала, а потім дала почитати Анатолію Дністровому (він усі мої рукописи читає, за що я йому дуже вдячна). Він каже: «Дуже довгі речення. У тебе ж адресат – дитина. Розбий їх!». І я справді зробила багато абзаців, поробила втричі коротші речення – наскільки було можливо.
— Тарас Прохасько в есеї «Як я перестав бути письменником» написав, що для нього «першою мотивацією до писання» є потреба співрозмовника. А задовго до нього ще один письменник сказав, що його письмо породжується з доброї розмови, з говоріння. З чого народжуються Твої тексти?
— У мене дуже часто буває таке відчуття, що життя – це як шматок книги або фільму. І коли цей день минає, то стає навіть дуже жаль, що те, що було в цьому дні, не можна записати або відзняти, бо все забудеться. Мені здається, що навколо є дуже багато різних книг, незаписаних.
— А як Ти з цього виходиш? Записуєш, розповідаєш?
— Як виходить. Але більшість я все-таки не запам’ятовую. Просто мені здається, якщо записувати те все в такій формі, як воно є, – це буде не літературою, а чимось зовсім іншим. В ідеалі це мало би бути життя, відзняте на плівку, зі смаками і запахами. З дотиками. Мені здається, що весь час не можна про це писати. Я вже раз так пробувала писати й більше не можу собі цього дозволити.
— Ти про це писала в «Реквіємі для листопаду». І в тому ж «Реквіємі…», як мені здалося, окрім «плівки», є страшенно багато живопису й особливо – музики. Наприклад, є напрочуд тонко прописаний портрет жінки, і, якщо я не помиляюся, на тій самій картині є контрабас. А подеколи навіть здається, що різні кавалки Твого тексту створені під різну музику або створені для того, щоби бути покладеними на різні інструменти…
Дзвінка Матіяш. Реквієм для листопаду
— Це все було спонтанно. Включно з картиною, яку я придумала. Хоча пам’ятаю, що мене на це наштовхнуло, – колір вина в келиху. Саме такого кольору було волосся тієї жінки.
— Якщо вже зайшлося про жінок… У «Реквіємі для листопаду» є згадка про виставку «Жінка і речі». «Жінка серед тих речей, що її оточують. Жінка серед тих речей, які вона бачить. Жінка серед тих речей, які вона любить. Я думаю, це має бути цікаво», – так розмірковує Ваша Дарина. А що би Ви розповіли про свої речі?
— До речей звикаєш, їх любиш, і вони знову ж таки нагадують про якісь ситуації. Я думаю, про них треба розповідати, показуючи. Підводити до кожної конкретної речі й розповідати про неї. Скажімо, якби я розповідала про ці конкретні сережки (показує на свої сережки у вигляді жучків-сонечок. – О.К.), то мала би насамперед розповісти, чому я люблю сонечок. Тобто зайшла би мова про Яна Твардовського. Потім я мала б розповісти про людину, від якої я це отримала, про те, чим вона займається… Напевно, було би ще багато різних сюжетів. Ця історія потягнулася б далеко-далеко…
— У Твоїх книжках, як мені здалося, багато пам’яті. Твій «Реквієм для листопаду» присвячено пам’яті мами, а в «Казках П’ятинки» знайшовся образ Жасминової Дівчинки, яка все пам’ятає. Розкажи, чим для Тебе є пам’ять.
— Те, що розповіла про знімання днів на плівку, пов’язане з тим, чим для мене є пам’ять. Хочеться запам’ятати все-все-все. Людей, яких бачиш. Розмови з ними. Те, що вони люблять. Для мене це дуже важливо. Я десь навіть про це писала: хочеться пам’ятати очима, вухами, пальцями… Мабуть, я дуже багато думаю про те, що не можу запам’ятати всього, що хочу. У реальному житті я дуже багато не пам’ятаю, не пам’ятаю дрібниць. Кладу якусь річ і вже не пам’ятаю, де вона. Я гублю мобільник разів зо п’ятнадцять на день…
— Чи це свідома настанова – записати в тексті те, що хочеться запам’ятати?
— Є, звісно, й така настанова. Усе воно є в моїх текстах, те, що навколо мене, тільки часом в інших якихось ракурсах. Мені навіть самій буває важко пов’язати це все зі своїм життям… Усі свої оповідання – ті, які я зараз пишу, – я даю читати чоловікові. І він часто каже: «О, ми про це розмовляли з тобою! Це шматок нашої розмови». А я вже цього навіть не усвідомлюю, якось уже від того дистанціювалася.
— Твоє «біографічне» письмо дуже інтимне. Якою мірою Ти дозволяєш йому бути інтимним? Чи є у Тебе межа для інтимності, чи Ти навпаки в усьому довіряєш читачеві?
— Мені здається, що коли я писала «Реквієм…», то в усьому довіряла читачеві. Я писала те, що хотіла написати, і направду не думала, що викину ось це речення, бо воно «надто інтимне». Там це було гранично щиро. Я й тепер так само роблю, просто пишу вже про інше. Не про себе, але про якісь проблеми, над якими думаю. Про страхи, про відчуття, про прагнення.
— Ти тепер щось перекладаєш?
— Нещодавно закінчила перекладати для видавництва «Темпора» збірку репортажів про Туреччину Вітольда Шабловського з польської мови. Це дуже цікавий досвід у тому сенсі, що я страшенно багато дізналася про Туреччину. Різного. І деякі розділи були справді вражаючі. Книжка зветься «Вбивця з міста абрикос», мається на увазі Алі Аґджа, який вчинив замах на Папу Римського Йоана Павла ІІ. Був розділ про «вбивства честі». Здебільшого це стосується жінок, бо саме жінок убивають за те, що вони в той чи інший спосіб «зганьбили» родину. Тут, звичайно, багато є над чим подумати. Ще мене дуже вразив розділ про проституцію, про чоловіків, які продавали своїх дружин у борделі.
Дзвінка Матіяш. Фото з сайту bukovynaonline.com
— Це щось кардинально інше порівняно з тим, що Ти перекладала раніше. Скажімо, наприклад, — Ян Твардовський.
— Однозначно, інше!
— Розкажи, як було з перекладами з Яна Твардовського.
— Твардовський, на відміну від Шабловського, «прийшов» до мене сам. Ці переклади я робила дуже довго, невеличкими шматочками.
— Я десь читала, що Ти була з ним знайома?
— Так. Тоді, як я з ним познайомилася, це вже була дуже-дуже літня людина, йому було вісімдесят шість років (а він прожив дев’яносто). Він був дуже відкритим, я знала, що двері його дому не зачиняються. І не зачинялися, відколи він став священиком, – майже півстоліття. Мені було очевидно, що у нього забагато відвідувачів – як на таку літню людину, що його не треба завантажувати питаннями. Перший раз ми поговорили буквально хвилин п’ятнадцять… А потім ще ми з Наталкою Сняданко брали в нього інтерв’ю, і це була вже якась довша розмова. Але після того я не відчувала права приїжджати до нього й про щось розпитувати; мені було все ясно з його книжок. Я знала, що він живе у Варшаві при монастирі сестер-візиток на вулиці Ліповій. Мені досить було пройти повз це місце, щоб відчути його присутність… Хоча мені страшенно захотілося приїхати до нього на День народження, на дев’яносто років. У мене було тоді таке відчуття, що дев’яносто – це аж так багато, що наступного Дня народження вже може й не бути. Так воно, власне, і сталося. То була остання моя з ним зустріч. Я тоді спеціально приїхала з Любліна до Варшави, купила в бабусі біля переходу букет волошок і прийшла до нього додому. А він саме служив вечірню, тож мене разом зі ще однією жінкою попросили почекати. Згодом нас запросили до його кімнати. Видно було вже, що він такий утомлений і немічний… І водночас усміхається, питає, як справи. А в першу нашу зустріч він мені подарував ручку. Я кажу: ми з вами не вперше бачимося, я вашу ручку бережу. А він іще ж погано чув… І каже: що-що, хочете мені ручку подарувати? І забрав ручку… На щастя, іншу. Каже: о, красно дякую, гарна ручка! Тоді він мене не впізнав. Тобто тих людей, з якими він постійно бачився, він упізнавав. А ці всі натовпи, які до нього ходили… думаю, це вже було вище його сил – усіх запам’ятати.
— А як до Тебе потрапили тексти Твардовського?
— Дуже просто. Знайомі їхали до Польщі, і я попросила їх привезти мені якихось книжок поезії. Я отримала кілька різних книжок. І серед них був Твардовський. Томик під назвою «Мандрівка сонечка, або Треба йти далі». Мене сама назва вразила: вона була якась страшенно нетипова; здебільшого, поетичні книжки якось інакше називаються. І я пам’ятаю, що відкрила на вірші про Адама і Єву, про те, що в Біблії не сказано, чи вони цілувалися. Я прочитала цей вірш… і це було так, наче раптом відчиняються двері в якусь кімнату, куди тобі конче треба потрапити. Ці двері завжди були замкнені, а тут ось вони є, і ключик повернувся в замку… Я пам’ятаю, що мені ту збірку навіть лячно було читати. Усі вірші якось так на мене діяли, що я от один вірш прочитаю, потім закрию, ходжу навколо неї колами й тільки за дві години ще раз відкрию… І так потихеньку, потихеньку… А потім треба було обирати тему для магістерської роботи. І я вирішила: а чому б не писати про цю поезію? Тоді про Твардовського в нас ще майже ніхто не знав, та й для мене була мотивація дізнатися більше. І справді, після того почався період під знаком Твардовського. Відтак я поїхала до Польщі писати кандидатську. Хоча кандидатську я так і не написала, себто не написала теоретичної частини, не могла написати. Мабуть, через самого Твардовського. У нього, знаєте, є дуже багато таких щоденникових записів, де він кепкує з різних науковців, які намагалися аналізувати його поезії. Писали про антиномії, діалогічність, про щось іще… І там було забагато цих слів на -ізм, -ість і ще всяких, тоді як справжнє було у віршах. А в мене було таке відчуття, що я теж уживатиму в своїй роботі ці всі -ізми і Твардовський би з мене сильно кепкував. Тому я не змогла. Я довго думала, чому не написала цієї роботи, й, очевидно, це з вини Твардовського (сміється). А крім того, весь час було таке враження, що вірші все одно будуть сильнішими за те, що напишу. Тому, в принципі, я не шкодую.
Дзвінка Матіяш. Казки П’ятинки
— Переклад – це кардинально інший досвід «читання» поезії. Чи вплинула перекладена Тобою «Ще одна молитва» на Твоє сприйняття Яна Твардовського чи навіть самої себе?
— Думаю, я дуже змінилася за цей час. У бік зрілості, мабуть. Я точно знаю, що ці переклади були дуже важливим періодом у моєму житті. Це таке колосальне відчуття, коли сідаєш за новий вірш, і стає дуже жаль, що цього не можна повторити, що вірша не можна вдруге перекласти. Стається чудесне перетворення – текст, що перетікає з однієї мови в іншу. А це справжнє чудо. В одному з віршів Яна Твардовського є рядки, де він говорить, що в його віршів є ангели-охоронці. І от після виходу «Ще однієї молитви» мені прийшла різдвяна листівка від Александри Івановської, упорядниці численних збірок отця Яна, вона дуже багато йому допомагала з укладанням. Там було написано, що ті, хто перекладає вірші Твардовського на інші мови, мовби тими самими ангелами, які опікуються його віршами. Було страшенно приємно, однак ця листівка десь загубилася, а я би хотіла інколи її перечитати… У такі моменти – може, це надто гучно, – відчуваєш, що недарма живеш.
— Як переклад впливає на Твою творчість? Зокрема, й переклади з Твардовського?
— Думаю, що якось дисциплінує. Тобто змушує бути вимогливішою до себе.
— Запозичуєш щось?
— Мені здається, я цього, швидше за все, не фіксую.
— А читання?
— Читання – так. Прочитане на мене якось діє. Скажімо, в «Романі про батьківщину» є така частина, де я дуже багато думала про вірші Бродського. Якісь рядки стукотіли в мене в голові, коли писала.
Часом трапляється щось напрочуд суголосне. Скажімо, нещодавно я читала Лінор Ґоралік. У неї є збірка оповідань «63 дуже короткі історії». А в мене будуть «Історії про дощ, троянди та сіль» і їх «15 + 15 + 15». Я прочитала Лінор, і якось це було мені дуже близько. Хоча ми насправді дуже різні – і за стилістикою, і за тематикою… Але щось таке було, що зачепило. І може, воно теж якось відгукнеться.
— Що це має бути за книжка?
— Це буде книга оповідань із трьох частин, у кожній — по 15 текстів. Перша частина про дощ, друга – про троянди, а третя – про сіль. Перша й друга частини вже є, а третю я тепер пишу. У першій частині кожне оповідання присвячено комусь із моїх друзів, і це би можна зробити з усіма іншими частинами (бо друзів ще залишилося багато), тільки-от не було в мене внутрішньої мотивації це робити. Тож хай ті оповідання кожен присвячує собі сам, якщо знайде серед них «своє». Коли я писала про дощ, то дуже чітко собі уявляла ту людину, якій це присвячувала. Вони, здається, були як співавтори. Якби не вони, цього б не було. Я дуже відчувала присутність цих людей у моєму житті, коли писала. І коли я вже написала ці історії і думала про те, як би можна було презентувати таку збірочку, то уявляла собі таку картину: (якби) можна було зібрати цих усіх людей в одній кав’ярні, нехай би вони побули поруч одне з одним, порозмовляли. Мені явно хотілося чогось більшого за літературу – так, наче шматок життя якось притягнути чи приклеїти до тексту…
Розмовляла Ольга Купріян
http://litakcent.com
Додав Sh.Ocean 07 липня 2011
Про автора
Авторка книжок «Реквієм для листопаду» (Київ: Факт, 2005). «Роман про батьківщину» (Київ: Факт, 2006). «Казки П'ятинки» (Київ: Грані-Т, 2010) та ін. Упорядник антології української та білор
