Автори / Юрій Андрухович / У світі тварин - 2
Якщо про країну вже дійсно нічого сказати, тобто ні пам'яток, ні кухні, ні спорту, ні дбайливо збереженої унікальної природи у ній вже немає, то залишається безпрограшне – місцеві жінки, доступні й наділені "милою безпосередністю". Тож у путівниках залишається писати про них.
На "Українській правді" днями з’явився огляд нового німецького путівника по Україні. При цьому оглядачка УП, як мені здалося, всерйоз ображається на німецького автора за те, що той побачив в Україні те, що він у ній побачив. А тоді як підсумок побаченого написав і видав путівник. Погортати його власноруч я поки що не мав змоги, тож мені залишається вірити оглядачці УП в тому, що ключовими для автора враженнями є корупція, олігархи, золотозубі міліціонери, брудні міста і непривітні мешканці. І все це, як можемо здогадуватись, у контексті Євро 2012.
Чиновникам нашої дорогої пострадянської батьківщини є від чого добряче занепокоїтися: мовляв, можемо втратити на туристах, бо не приїдуть. І справді: золоті зуби в міліцейському роті не є аж надто привабливою туристичною атракцією – нормальна людина ще подумає, чи варто їй викладатися за це примарне задоволення. Замість України шукачі пригод виберуть рівнозначний за незручностями і фінансовими витратами, але набагато екзотичніший екстрим-тур до африканських джунглів чи якихось азійських закамарків. Хоча, додають ті, що налаштовані оптимістичніше, у нас такі красиві дівчата. Жінки й дівчата компенсують усі тутешні недоліки. Так і хочеться додати вслід за першоджерелом: "А ще якщо вкупі з розквітлими каштанами!".
Путівники загалом є літературою вельми специфічною. І, на мою думку, що полярнішими й інформативнішими вони будуть, то краще. Іноді дилетантсько-поверхове око чужинця вихоплює з навколишнього краєвиду щось таке, чого ми, його сталі мешканці, просто не помічаємо. Тому на путівники, створені іноземцями, краще не ображатися.
Втім, я погоджуюся з критиками найновішого німецького і загалом іноземних путівників у тому, що вони невиправдано вибіркові. Адже Україна справді цікава не лише Києвом, Львовом чи Одесою. А розвитку і притоку туристичних інвестицій у ній потребують не лише Карпати і Крим. Як пише один із фахівців, до речі, мій давній знайомий, "абсолютно поза їх увагою розкішні палаци Вінниччини, замки Тернопілля, садиби Сіверщини, костели Львівщини".
Усе правильно пише мій давній знайомий. От тільки з гучним епітетом "розкішні" я поводився б обережніше. Палаци Вінниччини? Розкішні? У цій країні на сьогодні є тільки один розкішний палац – і розташовується він не на Вінниччині, а в Межигір’ї.
Чого справді бракує в іноземних путівниках – це описів (до найменших подробиць) наших паханських сортирів із золотими лебедями. Можна лиш уявляти масштабність і поетичність усього цього форест-ґампівського шляху – від параші на зоні до золотого лебедя. Можна сказати, лебедина пісня. Санвузол як сповнення Великої Української Мрії. Унітаз за 350 тис. євро швидше за все дорівнює річному бюджетові мого рідного Івано-Франківська, чи, скажімо, якоїсь там Макіївки. Або й 10-річному бюджетові – мені, чесно кажучи, уявити цю суму (та ще й готівкою) взагалі складно. Уявити, що вона дорівнює унітазові – ще складніше.
У контексті цих золотих лебедів та діамантових унітазів мені зненацька пригадалися коти. З ними у мене ну зовсім не складається. Принаймні собаки і люди завжди здавались мені набагато привітнішими. Але цих хвостатих еґоїстичних задавак можна поважати принаймні за одну річ. Вони завжди ходять у туалет так, щоб люди не бачили. Тобто, якого б лебедя за душею не мав кіт, якщо він бачить чи відчуває, чи хоча б уявляє собі можливе викриття своїх нечистих фізіологічних функцій, його це завжди хвилюватиме. Він боятиметься забруднитись ну, чи, як мінімум, йому буде дуже незручно. За це я й поважаю котів. Вони не гидять у нас на очах.
І тут я хотів би повернутися до теми путівників, з якої все й почалося.
Пам'ятаю, як навесні ми з музикантами гурту "Карбідо" їхали на концерт до Кишинева. Дорогою вони читали вголос виданий в них у Польщі путівник по Молдавії. Писалося в ньому загалом так, що "країна скромна і бідна, зате місцеві жінки відзначаються досить особливою красою та милою безпосередністю".
Звісно, останній момент нас зачепив. Ми відразу почали це обговорювати. Бо ви й самі, мабуть, розумієте – якщо про країну вже дійсно нічого сказати, тобто ні пам'яток, ні кухні, ні спорту, ні дбайливо збереженої унікальної природи (привіт нашим дорогим джиперам!) у ній вже немає, то залишається безпрограшне – місцеві жінки, доступні й наділені "милою безпосередністю". Тож у путівниках залишається писати про них. І це, на думку багатьох, завжди спрацьовує.
Але чекайте, зараз буде фінал. Обговорюючи путівник, ми наближаємося до Кишинева, їдемо попри якісь лісові насадження і зненацька встигаємо побачити, як молода жінка – де мені знайти культурніший вислів? – сере під деревом – ще й з такою милою безпосередністю, що всім нам видно з дороги. Зовсім не криючись, тобто без жодних комплексів знітити когось і знітитися самій. "О, то це одна з тих, які відзначаються особливою красою?", – запитує наш клавішник Томек. І додає: "В такому разі дякую!".
http://tsn.ua
Додав Art-Vertep 27 липня 2011
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
