Літературне угруповання СТАН презентувало нещодавно в Луганську антологію соціальної поезії з провокаційною назвою «Уроки шкідництва, диверсії та шпигунства». Ця книжка стала першим українським концептуальним виданням такого напряму, що об’єднала під однією обкладинкою різнопланових авторів. Тиждень відвідав цю презентацію і поспілкувався з автором ідеї антології та її редактором, луганським публіцистом Костянтином Скоркіним.

Загрозлива назва антології була запозичена в пропагандистській брошурі часів сталінського терору. Ми, тобто упорядники та автори збірки, хочемо застерегти суспільство від навислої небезпеки диктатури, тривожні ознаки якої першими відчувають саме люди мистецтва. Уже сьогодні на пострадянському терені поет, який не цурається соціальних виразок, сприймається владою і консервативними верствами суспільства як потенційна загроза панівному порядку. В їхніх очах він «шпигун», бо не визнає кордонів і казенного патріотизму, «шкідник», тому що вчить «поганого» молодь, «диверсант», тому що не схиляється перед авторитетом влади.

Ця книжка народжувалася досить довго – майже рік. Тоді, коли ми розпочинали, ситуація видавалася взагалі майже тупиковою, але ближче до дня виходу сталися деякі події, що трохи обнадіюють. Наприклад, вихід роману Ліни Костенко «Записки самашедшого», вибух дискусій навколо роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Тобто література почала зачіпати теми, які реально хвилюють суспільство.

Процитую Мандельштама: «Мы живем, под собою не чуя страны». Мене завжди дивувало, чому передусім молоді письменники, які, здавалося б, мають найгостріше відчувати пульс епохи, цікавитися ним, навпаки, цього цураються. Якщо почитати більшість доробку покоління, умовно кажучи, 2000-х, то складається враження, що Україна – це така собі друга Польща, стандартна східноєвропейська країна без особливих проблем, тиха, спокійна, без скаліченої війнами, репресіями та голодоморами масової свідомості, без тягаря «радянщини» тощо. Але вся ця ідилія жодним чином не стосується реального стану речей. Україна – це передусім дуже бідна держава, що породжує силу-силенну соціальних пороків. Наша еліта абсолютно аморальна й така відірвана від життя народу, як це було, мабуть, тільки у феодальні часи. Для неї не існує взагалі як таких понять честі чи достоїнства, що потім поширюється й на все суспільство загалом. Ми із запаморочливою швидкістю перетворюємося на «бананову республіку», прожираючи останні радянські запаси і не вкладаючи жодної копійки в майбутнє.

Читайте також: Вірші замість бомб

Поміж учасників антології значиться й Віктор Янукович. Це наша маленька фішка для масового читача. За твердженням одного з учасників антології поета Олександра Сигиди, доля віршів президента загадкова, бо їх упорядникам книжки передав з купою інших рукописів один донбаський поет. Незважаючи на його запевнення, ми спочатку не повірили, що це міг написати сам Янукович. Але тільки доти, доки Іван Драч не заявив на всю країну про те, що наш гарант пише вірші. Звісно, ми достоту не знаємо, чи насправді ці поезії належать перу Януковича.

Сучасна українська література так мало зробила для свого народу, що це межує зі злочином. Реальна Україна, за винятком хіба що Києва та Галичини, є справжнісінькою незнаною землею в мистецтві, вона жодним чином не описана і не представлена в літературному процесі. Естетське скиглення про якусь нібито «піднесеність» літератури та мистецтва загалом над «буденним життям» варто відкинути. Звичайно, в СРСР нас перегодували соціальністю: Нєкрасовим, Маяковскім, Ґорькім та ін. Але це ж не означає, що громадянської лірики взагалі не має бути. Адже така лірика – совість митця, віддача його боргу своєму народу. Хай ті ж таки естети скажуть, що в митця є обов’язок тільки перед музою, проте, на мій погляд, це не так. Адже в історії залишаються саме ті автори, які власною творчістю змогли відобразити свою епоху, стати її символом. Бо ж більшість людей уявляють собі певні історичні відтинки крізь призму мистецьких творів, що їх виражають.

Якщо проза відстає від життя, то варто звернутися до поезії. Усе ж, хоч як це стереотипно звучить, у поетів душа справді зазвичай болить, і ця жива емоція не може не вилитися в римовані рядки. І з гордістю можу сказати, що всі автори, представлені в нашій збірці, цілком відповідають критерію соціальності своєї творчості. Годі говорити про Сергія Жадана, який завжди дуже гостро відкликається на все, що коїться в нашій країні. Поетеса Олена Заславська за останні роки пройшла величезну творчу еволюцію від еротично-інтимної лірики до справжньої громадянської поезії. Ярослав Мінкін, громадський активіст, завжди вирізнявся соціальною спрямованістю у творчості. Любов Якимчук, визнаний митець слова, також поділилася своїм баченням ситуації в римі. Олександр Сигида – унікальний, справді донбаський поет, чиї ніби вилиті із заліза, проте вишукані стансові рядки є класичним прикладом творчості митця, що живе в народі й з народом. Що ж стосується присутності в збірці російського поета Андрєя Родіонова, то ця людина, котра виросла в підмосковних Митищах, як ніхто інший розуміється на зворотному боці життя мегаполіса, що є символом достатку та добробуту. Поезія Родіонова настільки лягає в концепцію соціальної антології, що ми не могли не запросити його в цей проект. Та й у розширенні мистецької географії завжди є великий позитив.

Ми не хочемо заробити грошей на цьому проекті. Хоча робили його фактично власним коштом і на голому ентузіазмі. Тому одразу після презентації виклали на сайті угруповання СТАН PDF-файл із повним текстом книжки. Проте плануємо влаштувати презентації в усіх великих літературних центрах країни: Києві, Харкові та Львові. Дуже хотілося б представити збірку і в Росії, зокрема в Пермі, де мешкає Андрєй Родіонов. А розпочали ми саме в Луганську не через те, що більшість членів СТАНу є луганчанами – аж ніяк. Просто хотіли створити певний символ культурної хвилі, що рухається, всупереч стереотипам, не із Заходу на Схід, а, навпаки, з Луганська і до західних кордонів країни. Ми ніби робимо мистецький заклик від Донбасу всій Україні про приєднання до стану громадянської небайдужості.

Читайте також: Сеанси оживлення слова

Мой родной город,

В котором

Ангелы эмо бродят

Под трамадолом,

А клуб ночной

Зовется «Армагеддоном».

Мой родной город,

В котором

Вместо Голгофы – террикон

Из пустой породы,

А вместо икон – биг-морды,

Мироточащие Луга-Новой.

Мой родной город,

В котором

Ловцы человеков – порно-бароны,

Доллар – пропуск во все коридоры,

Где звезды ценят лишь на погонах.

Олена Заславська. Уривок з «Мой родной город»

Богдан Буткевич

Український Тиждень