Автори / Фестивалі / У Києві триває мистецький фестиваль «Paris, як він є»
Тож беззастережно, як у чорторий із головою, попри власне чи усталене раціо, закохатися. Полюбити назустріч, навздогін, намріяти, навіяти собі, начаклувати. Врешті-решт зібрати з омріяних пазлів, подумки пройтися фотошопом і повірити, що він/вона, які випадково поруч, і є оте справжнє на все життя. Адже лише закохані мають право називатися людством. Ось такий Париж, цю світову столицю закоханих і презентували Амбасада Французької республіки та Французький інститут в Україні.
В мушлі літньої естради Маріїнського парку просто неба відбулисябезкоштовні сеанси художніх фільмів та стрічок короткого метру під спільною назвою «Париж сьогодні». Відомі гуру й режисери-початківці розгортають на берегах Сени захопливе дійство вічних почуттів: відчайдушні спроби завоювати любов, драми ревнощів, ніжність перших цілунків, біль втрат…
Марафон зустрічей та розлук закоханих продовжили на підмостках тієї ж естради (також для всіх охочих й цілком безкоштовно) три молоді французькі співачки Полін Парi, Елоді Фреже та Полін Кроз. Наживо, під гітару зворушливо звучали їх власні пісні та композиції в концерті з провокативною назвою French Кiss Tour.
Зупиняючи мить
А у виставковій залі «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська» триває показ проекту «Закоханий Париж» – одного з найуславленіших сучасних фотохудожників Франції Жерара Юфераса. Це майже сто світлин, знятих у столиці Франції на всіх етапах сімдесяти цивільних і релігійних шлюбів.
Відкриваючи експозицію, Анн Дюрюфле, радник з питань культурита співробітництва Посольства Франції, зауважила, що представлені роботи вкотре підтверджують, що Франція – це насамперед країна свободи, яка завжди надавала прихисток знедоленим різних країн, ставала для них батьківщиною, а вони, у свою чергу, збагачували її культуру, збуджували появу нових ідей, нових тенденцій у французькому суспільстві, тому співіснування різних спільнот і утворює одне з багатств країни.
Пані Дюрюфле пообіцяла також, що мистецький фестиваль «Paris, як він є», стане в Києві традиційним щорічним осіннім святом на противагу Французькій весні.
Фотограф Жерар Юферас розповів Тижню:
«Ні, я не був закоханий в когось конкретного, коли працював над цим проектом. Але у Париж, у життя – так. Я хотів показати, що Париж – це розмаїття різних етнічних спільнот, культур, мов, релігій, які почуваються тут вільно. Франція – світська країна, так записано в нашій Конституції. Людина може сповідувати будь-яку релігію, жити, як їй заманеться, звісно, не порушуючи законів. Французький дух свободи – це для мене дуже важливо.
Я син емігрантів, народився у Франції, в Парижі. Мій батько – литовський єврей, його батьки родом з України. Мама – з Польщі. Я з дитинства знав, що Франція – це мультикультурна країна, де кожний отримує шанс знайти своє місце під сонцем. На останніх виборах виявилося, що французи почали боятися емігрантів, побільшало голосів проти надання притулку людям, які потерпають у своїх країнах. Своїми роботами я хотів привернути увагу до дуже простої думки: у найважливіші хвилини свого життя всі люди однакові. Вони мають ті самі фундаментальні цінності, ті самі бажання: кохати й бути коханим, мати добру сім’ю, дітей, впевненість у майбутньому…
Всі люди на світлинах – громадяни Французької Республіки, всі почуваються французами, але водночас й не забувають про своє коріння. А тому лише своєю присутністю серед етнічних французів урізноманітнюють життя нашої країни у всіх його проявах.
Герої моїх світлин – зовсім не знайомі мені люди. Через інтернет я звернувся до друзів з проханням допомогти знайти представників різних національностей, які невдовзі збираються взяти шлюб. Так я знімав два роки, а потім ще шукав молодят із тих етнічних спільнот, яких бракувало моєму проектові.
До речі, коли минув якийсь час після весіль, герої фотографій почали запрошувати мене до себе: розповідали, як познайомилися, як почали зустрічатися, чому вирішили бути разом, про своїх батьків, як ті потрапили до Франції... Все це разом зі світлинами увійшло до моєї книги. А дехто з героїв став другом.
Фотографією займаюся з дитинства. З 12 років мене зачарувала ця фантастична можливість зупинити мить. Знімав свою родину, друзів, вуличні сценки, і так врешті-решт доріс до великих проектів, які дають можливість сказати про те, у що я вірю, про принципи, які сповідую, якщо хочете, навіть про мою громадянську позицію».
Знавець ярмарку марнославства
В рамках фестивалю «Paris, як він є» до Києва завітав також і журналіст газети «Фігаро» Бертран де Сен-Венсан. Він представив свою роботу «Весь Париж», яка нещодавно вийшла у видавництві «Грассе». Пан Бертран – постійний хронікер людської комедії ситуацій, яку щовечора залюбки розігрує паризький бомонд. Його книжка містить 200 історій, опублікованих за останні роки в одній з найголовніших французьких газет: ретроспектива вернісажів, прем’єр, благодійних прийомів та приватних вечірок. Забавний та мінливий калейдоскоп, де відомі політики, діячі культури, шоубізу, магнати медійної сфери й просто талановиті початківці наввипередки змагаються у гуморі, інтригах та дотепності.
Бертран де Сен-Венсан знайшов час для Тижня:
«Так, я з аристократичної родини, але не вважаю це за якийсь привілей. Серед знаних осіб, як і усюди, є різні люди, є справжні, а є й мильні бульбашки. Я спостерігаю за всім, що там відбувається, як за людською комедією. В літературі такий жанр існує багато століть, особливо це властиво Франції, це в її традиціях. У нас прийнято прислухатися до думок, до течій, наявних у бомонді. У нас прийнято наслідувати людей, які належать до вищого світу, вважається за хороший тон бути освіченим і елегантно вдягненим.
Я сприймаю привілейований клас крізь призму іронії. Як і всюди в житті, там люди грають якісь ролі, подають себе такими, якими хочуть здаватися. Інколи ця роль відповідає внутрішньому наповненню людини, часом – протилежна особистості людини. Інколи це виглядає зовсім кумедно. Так само вони займаються і благодійністю: інколи від душі, а часом – це просто макіяж. Вони бувають достатньо відверті, і тоді розумієш, що в них не таке вже й щасливе життя, як це здається з першого погляду. Розумієш, що їм зазвичай бракує кохання, довірливих людських стосунків.
Спроб якось мене підкупити не було, але натяки, жартівливі побажання трапляються. Проте я завжди тримаю дистанцію. Я намагаюся не підтверджувати стале уявлення про конкретну людину, а відтворити власне. Може, тому на мене і ображалися, і конфлікти були, але до суду ніколи не доходило. Поки що.
Не можу сказати, що спілкування з вищим світом змінило мене чи моє світосприйняття, мій погляд на життя. Все це – марнота марнот. С’est la vie».
Український Тиждень
Додав Sh.Ocean 26 вересня 2011
Про автора
Новини з фестивалів в Україні та за її межами
