Автори / Іван Малкович / Іван Малкович: «”Кліпове” миготіння сучасного життя не сприяє поезії»
Давно не переживала особливого хвилювання від читання поезії. А ось цей ошатний томик кольору молодої, цнотливої зелені (з часом весняні листочки темнішають і стають начебто важчими, стомленими) нагадав, що душа таки не старіє…
– Видання друге, доповнене, – зазначено на титулі. У цій твоїй книжці, що називається «Все поруч», – вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв’ю і дуже цікава ретроспективна фотогалерея з авторськими коментарями. Таку розкіш – випустити у світ своє вибране – нарешті дозволив собі поет і видавець «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги». Це так рідко трапляється…
– Справді, нарешті спромігся на таку книжку… Але швець, як відомо, без чобіт: поки руки дійшли до цього вибраного, поспішав зробити до Львівського книжкового Форуму інші видання. Мій задум із цим вибраним вдався не так, як хотілося. Ось цей жовтуватий папір мав піти на розділ із віршами, а біліший – на розділ з інтерв’ю та рецензіями. Та вийшло навпаки: того жовтуватого забракло на вірші, і він пішов на інтерв’ю. Загалом у книжці аж три сорти паперу: розділ «Фотоспалахи» надруковано на «крейді». Але чомусь так виходить, що вже третю свою книжку поезій друкую за «залишковим принципом».
– Розумію: Ти як видавець так звик продумувати все до найменших деталей у кожній своїй книжці, що другорядних дрібниць для Тебе не існує. І те, що не вдалося ідеально реалізувати задум, мучить Тебе. Але нині розмова не про видавця, а про поета. Хоча ні — таки запитаю: чи змалку Малкович (вибачай за гру слів…) не мріяв випускати книжки, як, приміром, я, що «друкувала» їх від руки десь із другого-третього класу?
— Вгадала! Перша моя книжечка збереглася – випросив її у мами й сестри на цьогорічне Різдво. Видно, що й робив, і зшивав її своїми руками, бо доволі капарно таки зшито. Книжка датована 1971 роком. Спершу йдуть мої віршики, потім казочка про двох братів, а наприкінці мої пісні з власноруч розкресленими нотами. Тому вже 40 років тому я мав перше своє «вибране». Десь на той час я вже навіть керував хором – власне, таким собі «хориком», що складався з однолітків моєї майже 5-річної сестри. Ми навіть виступали на сцені з єдиним моїм «хітом» – «Літо-літечко прийшло в гори, у Карпати».
– Твоє нинішнє вибране дуже своєрідне. Окрім відібраних зі всіх попередніх збірок, є там, як зазначено, понад три десятки віршів і перекладів, що публікуються вперше. Кость Москалець скрупульозно досліджував, які зміни Ти вніс порівняно з першодруками. Це й зрозуміло: радянські редактори мусили викидати, зокрема, все, що пов’язано з християнством. Однак окремі зміни у вірші Ти вніс і з інших мотивів. Чому?
– Погодься, основні внутрішні протиріччя кожного митця полягають у тому, що він, митець, відчуває, і в тому, як зуміє відтворити свої відчування в словах. Іноді так гостро, навіть болісно усвідомлюєш, що не зумів достеменно адекватно сказати те, що почуваєш. Переписуючи давніші вірші, не змінюю їх загальний настрій – інакше то був би зовсім новий твір. Зрештою, намагаюся на рівні поетичної техніки увиразнити, уточнити емоцію чи думку. Відомий цей стан, коли переживаєш смуток, туск, і списуєш, переливаєш його на папір – а виходить не зовсім те… Пам’ятаю один вірш, написаний у момент, коли мені було страшенно погано і я не міг відтворити цей стан, через що аж захворів. І вже більше ніколи не брався до тих рядків. Я побачив, що не подужаю його…
– Мене вражає Твоя надзвичайно довірлива інтонація, в якій сховано глибинний сум. Водночас, Ти можеш увиразнювати його артистизмом, винахідливістю, мовною грацією, гумором. Таке собі, Твоїми словами мовлячи, «пританцьовування на одній нозі». Чудово, що Твоя поезія така неоднозначна, багатовимірна, різнополюсна. Але, перечитуючи її від самих початків, бачиш: навіть у юнацьких мотивах превалює настрій майбутніх втрат… Якою, на Твою читацьку та авторську думку, має бути поезія?
Іван Малкович та Віктор Неборак. Фото Марічки Семенченко
– Головне, аби не «придумана» була, а природня. І байдуже, яка за настроєм – сумна, весела, грайлива, сороміцька, трагічна… Ці два останні роки мій поетичний настрій найближчий – до кого ж він найближчий? – можливо, до поезії Андреаса Гріфіуса, німецького поета ХVII сторіччя, хоч я його вже давненько й не читав. Колись у мої студентські часи ми з Олегом Жупанським пробували його перекладати. У Ґріфіуса надзвичайно драматичні, навіть трагічні вірші. Злам його особистого життя – Тридцятилітня війна, низка втрат. Але нам залишилися свідчення, як усе це сприймає Поет. Метафора вбирає драму й трагедію життя і залишає для нас саму поезію – велику й вічну. І це світло мистецтва показує, як саме може художник розрадити себе. І не тільки себе. Коли поет зумів згармонізувати буденне чи трагічне життя й не захлинутися тим, що могло його погубити, – це величезна розрада. Так, життя залишилося таким самим, але ти досяг бажаної гармонії в слові – через те й вижив.
– Мушу зізнатися, хоч як прикро: у мене особисто потреба в поезії зменшилася. Це вікове чи епохальне, тобто явище, що зачепило багатьох? Яка Твоя потреба в читанні поезії?
– Маємо зрозуміти: “кліпове” миготіння сучасного життя, яке так неймовірно прискорилося, не сприяє поезії. Вона цього не витримує. Але в мене подекуди ще збереглося бажання заглянути до улюблених поетів – принаймні, щоб спробувати їх перекласти. Ось не так давно, перебуваючи в Польщі, допався до оригіналів Станіслава Грохов’яка й Галини Посвятовської. Колись я полюбив їх із перекладів. Я взагалі віддавна люблю польську поезію, одну з найрозкішніших у європейській літературі… Також цікаво спостерігати, чим нині живе молода поезія. Пригадую, якось узяв до рук чергове число часопису «Потяг» з українськими перекладами балканської поезії. І там мене дуже вразили вірші одної молодої македонської поетеси. Через неї втішився за всю молоду літературу. Так, вони пишуть по-іншому, але це також буває дуже цікаво і не завжди скидається на одну безбарвно-особову вовчу пісню. Щастя, коли бодай зрідка тебе підриває на якомусь вірші, образі. Тепер це буває набагато рідше, але буває.
– У Твоїй поезії є те, що дуже важко відтворювати. Це, зокрема, – родинні мотиви, в яких так зворушливо розкрито образи мами, сестри, дружини. Складність у тому, що тут легко сфальшивити, бо складно дистанціюватися, аби поетизувати близьке, рідне. Тобі це вдалося блискуче. Чи цінують ближні ці Твої присвяти?
Іван Малкович і Володимир Рутківський. Фото Ромка Малка
– Найбільшою мірою, мабуть, це відчувала моя сестра, і навіть не тому, що в мене є кілька різночасових віршів, їй присвячених. У нас із нею був якийсь особливий внутрішній зв’язок. Очевидно, після її відходу ніхто мене вже так не розумітиме. А стосовно моїх родинних мотивів, то іноді в цьому я трохи смішний, старомодний, але нічого не вдієш. Пригадую, моя перша збірка мала таку доволі дивну присвяту: «Моїм найдорожчим: мамі татові, сестричці, дідові, дядькові присвячую». Насправді ця наївність трохи зайва, але мені хотілося так написати. Для мене родинні цінності важливі. Може, саме тому я й перейнявся дитячими виданнями. Ціную взаєморозуміння і підтримку. У родині мого тата семеро, у мами – троє. Всі вони один одного завжди підтримували. Можливо, цей сімейний лад, вироблений устрій уклався в мені з дитинства, для мене це було природно й зрозуміло.
– Кость Москалець зазначав, що в Твоїй поезії особливо поєднуються дитинність і релігійність. Твоя релігійність, як на мене, завжди полягала не в прямому висловлюванні, а в особливому настрої, інтонації. Це так, як на доброму старовинному полотні просвічується підмальовок – і це надає картині тихого сяйва. Як Ти гадаєш: релігійність у Твоїх віршах – від того, що відповідні речі закладалися у дитинстві, чи це загалом має бути природним для поета?
– Думаю, що в моєму випадку особливу роль відіграло дитинство. Я вже не раз оповідав, яке значення мало для мене свято Миколая, Різдво, Маланка… Одного разу вирішив започаткувати домашній прихід Миколая в Києві. На цю роль запросив одного гарного поета, який уміє римувати на ходу. Я напучував його: час до часу проси діток, щоб вони проказали молитву, перехрестилися… І знаєш, як це в нього виходило? «Чи вмієш ти хреститися? О, молодець – на лобика, на пупика — раз, два, три, чотири…» Я був просто приголомшений, у нас зберігся цей аудіозапис. Виявилося, що мого друга ніхто ніколи не вчив молитися, не прилучив до віри. У нашій великій родині були і є особливо віруючі люди. Моя прабаба, татова баба, молилася по п’ять-шість годин щодня. До неї приходили люди й просили, щоб вона за них помолилася, бо були впевнені: її молитва дійде до Бога. Двоюрідна сестра моя – черниця. Вона абсолютно терпима до різних людей, незважаючи на конфесії, хоч саму її колись не пустили до Печерської Лаври, бо її чернича одежа виказувала в ній католичку. Ось вона у вірі своїй – справжня.
– Так чи так виходимо на розуміння спадкоємності. «Перша письмова згадка про березівських шляхтичів боярського походження Малковичів та Арсеничів датується 1482 роком…», – зазначено в Твоєму вибраному. Думаю, далеко не всі аж так глибоко знають про своє коріння.
Іван Малкович. Фото Макса Руденка
– Кожна людина має цікаву генеалогію. Хтось, а не я, знайшов документи про моє коріння. Тут же, у вибраному, є такий мій коментар: «Ще 1509 року (це часи Мікеланджело) двоє моїх березівських прародичів – Сень Малкович та Івашко Арсенич – позбулися життя, бо відстоювали свій край, свою мову. Минуло понад півтисячі (!) років, а їхній нащадок Іван Малкович у ніби рідній державі досі без особливого успіху обстоює права рідної мови…» Отже, на цій території, де Україна од віку, в своїй державі досі проблема мови, національної ідентичності залишається. І це навіває сумні думки про нас, бо не можемо ми на своїй землі остаточно утвердитися…
– Коли з’явиться заявлена колись книжка про Моцарта?
– Ой… Коли задумуєш дитячу книжку, то вона народжується з думкою про художника. Мислю розворотами, ілюстративним рядом – поряд із текстом. Книжку про Моцарта я задумав так, що тільки Женя Гапчинська змогла б її проілюструвати. Знайшов непогану інтонацію, кут подачі матеріалу. Були чудові перші її спроби. Але потім Женя перетворилася на кардинально іншого художника… Не бачу якогось іншого ілюстратора до цієї книжки, а Женя у своїй творчості вже, на жаль, пройшла той сві летючо-моцартіанський період.
– В одному зі своїх ранніх віршів Ти пишеш про поезію як «клятий дар». А 1982 року ти зізнався: «…Бо як печально знати все ж / в кассандриній трагічній тиші, / що в цім саду ти не помреш / і вічних віршів не напишеш». Ти лишився таким самим самокритичним?
– Важке запитання… Недавно молода цікава композиторка Яна Іщук написала дев’ять пісень на мої вірші. Сама зорганізувала вечір на мій ювілей, запросила поетів із різних міст, щоб читали мої вірші. Перший раз у Львові це відбувалося чудово, а от восени, на Форумі, щось мені не пішло, і наприкінці, коли я мав теж прочитати кілька віршів, на мене напала така самозневіра, що я гарячково гортав свою книжку і не міг знайти жодного доброго вірша, щоб прочитати! Скажу щиро: пережив напад справжнього творчого розчарування…
– Так це чудово, Іване! Ти – жива нормальна людина, маєш запас росту, розвитку. Було б страшніше, аби Ти надував щоки, відкопилював губи і був упевнений, що є генієм. Таких, між іншим, чимало…
– Справді, не так часто я маю сентимент до власних текстів, хіба хтось скаже про якийсь мій вірш – тоді і я подивлюся на нього іншими очима. Ось недавно так було з віршем «Синові», який я оце вперше оприлюднив у «Все поруч», хоч написаний він років із двадцять тому. Отож у момент, коли мені було особливо важко на душі, до мене на вулиці підійшла жінка й сказала: «Пане Малковичу, хочу вам дуже й дуже подякувати за вірш «Синові», він повернув нам сина…» Чи з віршем «Росте тривоги чорний парашут…» Мені про нього гарні слова сказала одна поетеса з Росії.
– Так, вірш прекрасний – бачиш, я позначила його закладкою у Твоєму вибраному!
– Пам’ятаю те переживання, коли писав його. Тут якраз ухопив те, що відчував… Мушу зізнатися, що для мене дуже важливі статті Костика Москальця, який прискіпливо й точно відчитав деякі з моїх віршів. Його спостереження й доброзичливість додають упевненості. Сам факт, що хтось так уважно, вдумливо тебе прочитав – уже поштовх працювати далі.
– Логічно на цьому місці побажати натхнення. Для мене дуже дорогі Твої слова про те, що Ти хотів би мати можливість «довго-довго вдивлятися у вікно»… Чого й бажаю!
Розмовляла Людмила Таран
http://litakcent.com
Додав Chyzh 20 січня 2012
