Автори / Юрій Винничук / Завтра прийдуть за тобою…
Історія знає чимало випадків, коли літературні твори заборонялися з огляду моралі: "Лоліта" Набокова, "Уліс" Джойса, ба навіть "Пані Боварі" Флобера, порнографію вбачали у творах Генрі Міллера і Девіда Лоуренса.
З тих пір минуло доволі часу, твори згаданих письменників видаються масово й вивчаються в університетах. Важко собі зараз навіть уявити, щоб десь у якійсь демократичній країні правоохоронні органи займалися питанням моралі та переслідували авторів.
Але наша країна особлива. Увійшовши в період незалежності просто з колоніальної епохи, вона ще не вичавила з себе рабського стану.
Сімдесят років комуністи вказували митцям, що слід писати й малювати, які фільми знімати. Але парадокс полягає в тому, що нічого не змінилося й зараз. Комуністи ініціювали переслідування письменників Олеся Ульяненка, Василя Шкляра, Марії Матіос.
В одних випадках робиться це відкрито, від імені членів компартії, в інших – беруться за чорну справу комуністи вчорашні, як от Табачнік.
Внаслідок таких дій Олесь Ульяненко пішов із життя, а філолог, яка зробила свій історичний висновок про те, що в його романі присутня порнографія, звільнилася з роботи. Тепер вона буде жити з печаттю Каїна на чолі.
Як взагалі до такого дійшло? Адже у цивілізованому світі давно вже вирішено: жодної порнографії у художніх творах, і загалом у мистецтві неможливо виявити.
Порнографія може бути очевидною лише на відематеріалах, у так званих порнофільмах, та й то не у всіх. Бо ж не назвеш порнофільмом "Калігулу" чи "100 днів Содому".
Здавалося б, після трагічної історії з Ульяненком і повного фіаско з Матіос правоохоронні органи займуться винятково своїми справами. Ніколи не думав, що черга дійде й до мене.
Аж ось якийсь спритний чоловічок настукав відставному комуняці Леоніду Грачу про мої занепадницькі твори. І Грач, який уже набив руку на сексуальних проблемах, звинувачуючи товариша Пєтю у збоченстві, раптом кинувся писати на мене скаргу в генпрокуратуру.
Що ж він такого страшного побачив? Аж страх сказати! – порнографію і некрофілію!
Найцікавіше, що порнографія ця приписана була моїм юнацьким віршам, які я зачитав на "Ночі Еротичної Поезії" в Києві, а не моїм романам.
Можна тільки уявити собі, як страждала чутлива душа комуніста, читаючи такі рядки з вірша "Я комсомолку грав у ленінській кімнаті":
...Звивалось її тіло піді мною,
Сплітаючись у класовім двобою.
Я грав її і прутень мій горів,
Як мудрий Ленін заповів.
Отак б'ючи за голос гол,
Вступав мій прутень в комсомол.
Цей вірш у далекому 1972-му році гуляв по руках, студенти розмножували його й чіпляли на стіни, а КГБ шукав автора.
Все вказувало на те, що такого вірша міг написати лише я, але доказів не було. Зараз докази є. Незважаючи на те, що начебто уже й часи не ті.
Вражає ще одна цікава річ. Грач звернувся зі своїм доносом у генпрокуратуру 10 січня, а вже 23-го до мене в хату постукала міліція і принесла повістку.
Наступного дня о дев'ятій ранку я мав би з'явитися у них і дати пояснення, але вони попрохали мене написати пояснення вже. Подумати тільки – яка оперативність! Ну, що ж, я запросив їх до хати і написав пояснення, заперечивши будь-яку порнографію у моїх віршах.
А що далі? А далі буде вирішувати прокуратура, що робити. Можливо, моє пояснення її не задовольнить, тоді вона звернеться до комісії з моралі, а та уже станцює під ту музику, яку їй замовлять. І головне ж – нічого особистого! Жодних політичних переслідувань, жодної цензури! Усе в межах закону.
Таке враження, що генпрокуратурі й міліції більше нема чим зайнятися, як лише переслідувати письменників і займатися їхньою мораллю.
Провокація Леоніда Грача вдалася. Про його донос і візит до мене міліції стало відомо ледь не усій Україні, безліч газет і сайтів опублікувало свої коментарі, на телебаченні з'явилися спеціальні сюжети, небуденну подію озвучило радіо. Новина навіть переступила кордони і потрапила на шпальти зарубіжної преси.
Чи справді цього потребувала влада? Вірші, які були відомі вузькому колу цінителів, раптом стали відомими сотням тисяч. Воістину: немає меж людської дурості.
В результаті усього цього з'ясувалася ще одна цікава річ. Я, видавши сорок книг, для генпрокуратури – ніхто. Я ніколи не був і не є членом Спілки письменників.
"Ви маєте, якийсь документ, що ви письменник?" – запитує міліція. Це трагедія! У мене навіть нема документу, що я не верблюд! Авжеж сорок книг до справи не підшиєш, без бумажки ти – какашка.
Я можу видати ще сорок книг, але золотий унітаз мені тільки насниться, я ніколи не стану Героєм України, як сусід і особистий товариш президента, графоман Бєлаш, який писав:
Если стану я нардепом,
Обеспечу свой народ
Салом, яйцами и хлебом.
Пусть потешит свой живот.
Завалю печеньем, кексом,
Хочешь торт, трюфели – на!
Если надо, то и сексом
Угощу его сполна.
И ни-ни, ни в коем разе,
Не за деньги, а за так.
Ну а как же без фантазий
Сексуальных? Да никак!
От їм сексуальні фантазії дозволені, а нам, грішним, уже ні. Як тут не згадати такої промовистої історії про імператора Александра III?
Якийсь солдат Орєшкін, напившись у шинку до безтями, влаштував скандал. Його спробували заспокоїти, показуючи на портрет царя на стіні, мовляв, не можна так себе вести перед очима государя.
Але солдат заявив, що плювати він хотів на імператора. Орєшкіна заарештували і завели справу про образу його величності.
Папери передали на розгляд імператора, і той виніс наступну резолюцію: "Надалі моїх портретів по шинках не вішати, а Орєшкіну повідомити, що я на нього теж плював".
Додав Chyzh 26 січня 2012
Про автора
Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.
