Автори / Юрій Андрухович / Остання сальва
Завжди вигулькне якийсь Табачник з бажанням переписати нашу пам'ять чи хоча б, як мінімум, шкільні підручники. Завжди вчасно подасть голос Москва...
"6-та січова стрілецька дивізія в Станіславові 1919 р.", "Остання сальва", "Останні набої", "Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті". Дев'ятирічний Марко, син моїх друзів, з цікавістю розглядає спеціально для нього розкриту інтернет-сторінку. Користуватися комп'ютером йому дозволено лише одну годину на день. Сьогодні Марко сам вирішив, що це будуть картинки про війну. Війна цікавить хлопчика дедалі більше. Ось уже кілька років, як його віддали до приватної художньої школи. На заняттях дітей змушують писати етюди, присвячені красі рідного краю, ліпити добрих і червононосих дідів-морозів, майструвати вітальні листівки. Тому вдома хлопчик відривається на повну, виляпуючи на альбомний папір дедалі незліченніші морські й повітряні баталії. "Й усе це чорними й червоними фарбами. Густо, рвучко, енергійно. Справжній тобі Джексон Поллок, тільки баталіст", – жартують Маркові батьки. "І головне, – додають ущипливо, – що нічого там не розбереш: малюнки якісь абстрактні. Незрозуміло, де вороги, а де свої. Так же ж, синку?". "Добре, що у вас усе зрозуміло", – слушно парирує дитина і тицяє пальцем у монітор: "Що таке сальва? Ось тут написано "Остання сальва". На якісь кілька секунд ми всі мовкнемо й зависаємо – так, як це часом трапляється з будь-якими інтернет-сторінками: "Чекайте, ваш запит буде розглянуто". Я встигаю подумки зрадіти, що вже маю дорослих дітей, а Варвара дівчинка. Тому мені поки що не доводиться відповідати на такі складні метафізичні запитання. Зрештою, якби Маркові було хоча б трохи більше, ніж дев'ять, я почав би свою розповідь з того, що й "Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті, 29 квітня 1918 року" теж видається мені чимось незрозумілим і фантастичним. Бо це ще одна вигадка художника-мрійника Леоніда Перфецького, якій навіть сторіччя по тому, коли Україна врешті стала морською державою, так і не судилося збутись. Не той прапор майорить над Чорноморським флотом. От лише смерть українських вояків і передусім – смерть студентів та учнів під Крутами втілилася з тих його творів у стовідсоткову дійсність. І хто вже лиш не брався за цю тему, не баришував на ній! Звісно, це я тепер не про дивовижний вірш Тичини "Пам'яті тридцяти", який у чергову річницю бою під Крутами 29-го січня процитував кожен притомний опозиційний політик. І не про Богдана-Ігоря Антонича: "Спом'янімо в пісні славу Крутів, найсвятіше з наших бойовищ". Антоничеву "Крутянську пісню" знають уже менше – відтак і менше нещирих ротів її цього дня проспіває. Слава Богу, що їх так багато – віршів і полотен, присвячених Крутам. Є чудові пісні – "Срібне поле" на вірші Костя Москальця "Плачу Єремії" чи на його ж вірші "Армія Світла" Віктора Морозова. А крім художника Леоніда Перфецького, є ще Олександр Климко, Микола Бідняк. Байдуже, що аноніми в коментах можуть на це написати: "Ми таких художників не знаємо, а з поетів тільки Шевченка, він про Крути не писав". Не знають – не біда, це на якість і кількість творчих особистостей в Україні жодним чином не впливає. Здається, і художніх та історичних свідчень удосталь. І в мережі тепер є вражаючі світлини й документи тих років. І вже навіть пам'ятник героям Крут є, і цілий меморіал на місці тих подій. І по телевізору у новинах згадують, та навіть і президент (теперішній!) щось на цю тему сказав. Можливо, що й указ якийсь підготував – про любов до батьківщини. Чи не похвалити б його за це, га? А Микола Янович узагалі – навіть і квіти поклав на Аскольдовій могилі. Здавалося б, чого ще треба – стільки вшанування цій даті. Але борг перед тими загиблими дітьми так і висить над усіма нами. Бо завжди знайдеться якась погань, котра в день жалоби протвітерує, як вона на зло "бандерлогам" буде бухати й танцювати. Завжди вигулькне якийсь Табачник з бажанням переписати нашу пам'ять чи хоча б, як мінімум, шкільні підручники. Завжди вчасно подасть голос Москва. Завжди місцеві тролі зберуться на свій черговий тролячий шабаш. І от, після цього всього, поясни дев'ятирічному хлопчикові, що таке "Остання сальва" й чому саме сьогодні його батьки вирішили пошукати для нього в Інтернеті картини Леоніда Перфецького. Розкажи йому, чому, якщо ти любиш малювати військові літачки і смерть солдатиків, так важливо не пропустити момент, в якому намальоване стає дотичним до життя. Момент, коли необхідно вчасно дати відсіч і не злякатися. Хоча про який переляк могло йтися в тих бідних дітей? Перелякові місця не було. Була незворотність. Та сама, що й на цих вигаданих і невигаданих картинах. Незворотність і смерть, після якої реальність виявляється страшнішою за вигадку.
http://tsn.ua
Додав Chyzh 01 лютого 2012
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
