Автори / Жанна Куява / Андрій Кокотюха: «Погодився працювати у «Голосі країни», бо не кожному хлопчику довірять фарбувати паркани»
– Андрію, як же хочеться зазирнути у твою душу бодай на дещицю глибше, ніж розкриваєшся журналістам! – Мовила я перед початком інтерв’ю з популярним і чи не найпліднішим сучасним письменником, автором та упорядником близько тридцяти «дорослих» та «дитячих» книжок Андрієм Кокотюхою. – Справа, можливо, й безуспішна, проте я однаково спробую, – додала. На що почула:
– Жанно, нічого не вийде, бо, як сказали днями, я – емоційно-інший. Адже віднайти в мені душу, яка співає, чи на щось бурхливо реагує… Можливо, там, усередині, мозоль, бо давно живу? – розсміявся, чим іще більше заохотив достукатися до його найтонших душевних струн. Чи вийшло у мене?..
«ЩО БІЛЬШЕ АСФАЛЬТУ, ТО ЛЕГШЕ ПОЧУВАЮСЯ»
– Надворі зима, мороз, холод… Погодні умови, чи то пак картини завіконня впливають на твій творчий процес?
– Дуже впливають. Коли спека, працювати не можу. Навіть надвір намагаюся не виходити, бо варто побути під сонцем у «плюс двадцять п’ять», усе, не можу нормально думати, мислити, навіть їсти. Тому, коли сніг, та ще й мороз… Це моя улюблена пора! І хоч цьому ніхто не вірить, та я направду не реагую на холод, не мерзну… Коли бачу за вікном урбаністичний пейзаж, то мені від цього легше. Бо хоч і народився у Ніжині, нібито невеликому місті, та я урбаніст, називаю себе дитям асфальту. Що більше асфальту, то мені легше…
– Що і яким чином може вибити з письменницької колії Андрія Кокотюху, який за день старається писати по сорок тисяч знаків художнього твору! Себто, за яких обставин тобі пишеться найкраще?
– Засмітився унітаз, чи перестала запалюватися конфорка на плиті, чи не можу знайти ножиці, які лежали отут… Коли щось не на своїх місцях і якісь механізми вийшли з ладу, – це для мене форс-мажорні обставини. Побут мусить бути налаштований так, як звик. Дощ за вікном, сніг, аварія, корка, перенесення домовленостей, – це можна скорегувати і воно мене з колії не вибиває. Та коли відкриваю кран, а вода звідти не тече, або хочу подзвонити, а телефон не працює, чи зазираю у вікно, а воно брудне, – це дискомфортні ситуації. Я можу не спати, але нормально працювати. Але якщо виспався, заходжу на кухню, а хтось із домашніх не помив після себе чашку, – мій настрій зіпсовано на цілий день. Тоді годину-дві мушу затратити, щоб налаштуватися на роботу.
«МИ СЕБЕ БОЇМОСЯ. МИ СОБОЮ НЕ ЦІКАВИМОСЯ»
– Наразі ти працюєш у співочому проекті «Голос країни-2», що неабияк дивує. Що цікавого запропонували тобі у такій неписьменницькій, на перший погляд, програмі?
– Погодився на цю роботу передусім тому, що, як казав Том Сойєр, не кожному хлопчику запропонують фарбувати паркани. Я ще не працював на подібних проектах і навіть не уявляв, як можна написати сценарій для реаліті-шоу, що, нібито, не передбачено. І коли чесно зізнався, мовляв, у книжках, кіно й телебаченні творю іншу драматургію, з іншими сюжетами, то мені відповіли: «Отже відкриєш для себе щось нове». Очевидно це мене зачепило. До того ж, у цьому шоу драматичні ходи відеоматеріалу необхідно вибудувати так, аби люди, де треба, вдихнули, а, де треба, видихнули. Бо насправді українці прогнозовані. Оскільки цей проект належить до масової культури, у якій я розуміюся, то нічого не втрачаю, працюючи у ньому. З моїм внутрішнім світом ця робота не вступає у конфлікт. Тут я належу до сценарно-редакторської групи і, порівняно з минулорічним, цей сезон «Голосу країни» більше розповість про учасників, їх історії, долі.
– Після роботи на каналі ICTV, де писав сценарії для документального фільму «Кримінальні історії», ти видав книгу «Повзе змія», після участі у «Паралельному світі» на СТБ, – гостросюжетну детективну історію «Аномальна зона»… Що може виникнути після роботи у такому проекті як «Голос країни»?
– Гадаю, те що роблю тут, не цікаве українському читачеві. За кордоном про такий собі зворотній бік телебачення написано і пишеться багато. Але для себе нічого нового не відкриваю бодай тому, що торік прочитав роман Бена Елтона «Номер один» про те, як знімали «Х-фактор» у Британії. А ще у нього є роман «Смерть за склом» про залаштунки реаліті-шоу. Я не певен, що цільовій аудиторії українських книжок це цікаво, бо в нас не сформувалися поняття «герой» та «антигерой». От чому 1989 року ми зрозуміли, що гурт «Брати Гадюкіни» це круто, лише після того, як їх показали у програмі Алли Пугачової? Або чому ми маємо слухати «Океан Ельзи» тільки тому, що їхні пісні були саунд-треками до фільму «Брат-2»? Мені дуже хочеться урешті побачити український касовий фільм з саунд-треками українських груп. Я зациклений на тому, що робиться всередині Україні. Чи не тому і створив українську версію російської книги «Намедни» – «Україна: Нова епоха». Але українці однаково більше купують російську версію Леоніда Парфьонова, ніж книгу про себе. Ми себе боїмося, ми собою не цікавимося. І саме тому ми так ставимося до української книги, у тому числі – про наше телебачення.
– Над якою книгою працюєш наразі?
– Назви роману не викажу, а щодо жанру, то це гостросюжетна драма на історичній основі.
– Один із найсвіжіших твоїх містичних детективів «Пророчиця» брав участь у конкурсі «Книга року Бі-Бі-Сі-2011». Хотілося перемогти?
– Хотілося бодай тому, що там передбачена грошова винагорода. (Сміється. Ж.К) Але розумів, що цього не станеться, бо то детектив, головні герої якого керуються логікою. Український читач із логікою «не дружить», він живе емоціями. Тому й маємо таку країну…
«НЕКРАСИВИХ ЖІНОК УНИКАЮ»
– Андрію, з твоїх слів, ти одружився пізно. Цікаво, за якими критеріями обирав дружину? Тобто, чим наділена Ірина, що має щастя, чи нещастя, бути дружиною такого популярного і публічного чоловіка?
– Очевидно їй не пощастило, бо її чоловік не романтик, не лірик, не читає віршів, постійно зайнятий… А щоб жінка могла мати зі мною якісь стосунки, чи то особисті, чи ділові, вона мусить бути красивою. То мій недолік, і не знаю, чи варто його на п’ятому десятку виправляти, – некрасивих жінок я намагаюся уникати.
По-друге, жінка мусить визнавати, що останнє слово буде лише за мужчиною. Але при цьому він сам мусить бути на своєму місці. Для мене мужчина – це не накачані біцепси і не наявність джипу. Це стан душі і життєві настанови. Справжній мужчина відповідає за слова, вчинки, забезпечує комфорт, не чекає, що йому принесуть чай у ліжко, він взагалі не лежить на дивані у присутності жінки. Хіба організовує все довкола. А ще ця жінка має потребувати певної допомоги, щоб не була «чоловіком у спідниці». Я завжди хотів мати близькі стосунки з жінкою, яку врятую, коли вона тонутиме. Така собі казкова матриця, коли принцеса сидить у вежі, яку охороняє дракон, а ти, справжній лицар, прийшов, урятував і отримав красуню у якості призу. Але надалі мусиш доводити, що ти цього призу вартий…
– А чи має бути господарником цей мужчина?
– Так, я сам ходжу по магазинах, наводжу лад у кімнатах, керую домом в хорошому розумінні цього слова… У мене всі шахові фігури на місці і по можливості знають свої функції. Іноді навіть може видаватися, що я домашній диктатор.
– О, то, певно, й батько ти строгий?!
– Радше ліберально-демократичний. Наразі я не вельми хороший батько, бо замість того, щоб проводити час удома з восьмирічним сином Данилом, ночую на роботі. Втім добре, що бодай розумію це. Загалом мені цікаво з малим, бо він багато читає: не встигаю купувати книжки. Цьогоріч ми удвох відпочивали у Болгарії, їздили до Кам’янець-Подільського… А непорозуміння виникають хіба через синів знак Зодіаку: він Лев! А Леви народжені переможцями, царями. У мене в хаті два Леви, які вважають, що все знають…
– Чи є у твоїй родині традиції, яких свято дотримуєтеся?
– Крім Різдва і Пасхи, це неформальні свята, які я вигадую сам. Приміром, шість років, як переїхали на нову квартиру. Тоді зазвичай купуємо суші, бо Данило дуже їх любить, і шампанське «Артемівське»… І навіть ті дні, коли я вдома, теж можемо віднести до родинних свят та повечіркувати.
– Наостанку продовж фразу: жити чудово, бо…
– …ти почуваєшся вільним, а не таким, яким тебе проголосили.
Спілкувалася Жанна Куява. Друг читача
Додав Chyzh 07 лютого 2012
Про автора
Жанна Куява, родом із Волині, працюю і проживаю у Києві
