Учасники

Слухаючи гурт «Тінь сонця», розумієш, що його учасники – не лише талановиті, але й розумні. Їхній приклад показує, що можна бути водночас інтелігентними та неформальними – на «ботаників» ці хлопці скидаються менш за все.
«Голос» гурту Сергій Василюк паралельно займається як мистецькими, так і просвітницькими проектами. Доки багато його зіркових колег спочиває на лаврах або просто купається в усвідомленні своєї винятковості та власних досягнень, Василюк продовжує працювати – і над собою, і над суспільством, у якому живе. Лише за січень він узяв участь у «Кіплінг-фесті» у якості барда та організував дві мистецько-просвітницькі вечірки «Видатні українці. Січень». Тому цілком закономірно, що читає Сергій багато. І говорити з ним про літературу – цікаво і приємно.

–Чи пригадуєш ти своє перше знайомство з літературою? Як воно відбулося?

 – Важко пригадати точно, адже це було в дитинстві. Мабуть, у той час особливо не відрізнявся від інших хлопців – насамперед мене захоплювали пригодницькі оповідання, тому значний слід по собі лишили письменники Всеволод Нестайко, Аркадій Гайдар, Марк Твен… Захоплювали і оповідання про тварин – Сетона Томпсона, Джека Лондона, цікавився я й індіанською культурою, яку підіймали з небуття ті ж Лонгфелло, Майн Рід…

– Як розвивалися ваші стосунки з літературою, коли ти пішов до школи і вона стала одним із навчальних предметів?

– Сучасна школа зазвичай впливає на дітей доволі деструктивно. Школа – це тоталітаризм учителів, це зобов’язання перед викладачами, батьками. Я навіть починаю замислюватися, чи віддав би я свою дитину в нашу сучасну школу. Зазвичай школа не зацікавлена у розвитку твоїх талантів, і часто вона просто диктує, який урок є приорітетним, а який – ні. В результаті середньостатистична дитина зобов’язана вчити математику та англійську, а на історію й літературу у неї вже набагато менше часу. Бути відмінником з біології означає взагалі бути в ролі «оригінала», бути відмінником з математики – бути беззаперечним авторитетом. У школі читав мало, а коли починались канікули, віддавав перевагу більше активним іграм, аніж читанню книжок. І лише в студентські роки я почав відчувати якусь свободу – і тоді став переосмислювати знову прочитане, відкривати нове.

– Твої уявлення про улюблених письменників змінилися з дитинства?

– Письменники дитинства – як друзі, хтось лишився зі мною, хтось ні. Але всіх я дуже поважаю і, здається, відчуваю.

– А хто додався до Нестайка з Лонгфелло тепер, коли ти дорослий?

– Додались пригодницькі твори на історичну тематику – «Холодний Яр» Горліса-Горського, «Залишенець» Шкляра, «Іван Богун» Дмитрука…

– У наш час кількість прихильників поезії стрімко впала, а ти, судячи з усього, її любиш. Це так? Чи все-таки проза?

– В нинішній час кількість прихильників не лише поезії та прози впала, а впала кількість думаючих та сміливих людей. Головне тепер – матеріальний достаток: машина, домашній кінотеатр, плазмовий екран і т.д. А для інших… життя стало набагато вимогливішим. Мені подобається приблизно на одному рівні і проза, і поезія, але хороших поетів мало, як і хороших письменників. А втім, я не є експертом у цій галузі, насамперед я музикант. І взагалі, найголовніше – я роблю те, до чого відчуваю потяг і намагаюсь у цьому вдосконалюватись, а судити не мені.

Але з сучасних поетів особливо відзначив би Олексія Ганзенка та Сергія Пантюка.

– Ти, так би мовити, просуваєш творчість українських письменників-класиків – трохи дивно для людини твого віку… Цікаво, що тобою рухає?

– Насправді в мистецько-просвітницькому проекті «Видатні українці» я не зосереджуюсь саме на діячах літератури, і, наприклад, на прем’єрі проекту в Спілці письменників більше говорив про винахідника, авіатора та політика-самостійника Левка Мацієвича. Але якщо говорити про наших видатних поетів – Стуса, Симоненка та Сосюру, яких ми вшановували на першому вечорі, то їхня поезія дійсно є цікавою, тому її природно «просувати».

– Як гадаєш – чи потрібна сучасним українцям українська література?

- На це питання можна відповісти ще страшнішим: чи потрібна українцям Україна? Комусь потрібна, комусь – ні. Але від активності людей залежить їхнє майбутнє. 

– Ти тримаєш руку на пульсі так званого сучукрліту? Особисте знайомство з багатьма письменниками не заважає читати їхні твори? 

– Ні, не тримаю, але приятелюю з кількома поетами, тому доволі оперативно дізнаюсь про їхні новинки. Той же Сергій Пантюк довірив мені кілька ще невиданих ексклюзивів, за що я йому дуже вдячний.

– До речі, чим тебе надихнув Кіплінг? Що ти такого побачив у його віршах, що почав їх співати?

– Кіплінг надихнув своєю проникливістю в тваринний світ і творчою його інтерпретацією. Я з дитинства цікавлюсь життям тварин і дуже люблю казки про них. Ну а крім того, Кіплінг для мене незабутній своїм життєстверджуючим «IF», який не може не надихати і попри всі складнощі життя іти своїм шляхом.

– Нещодавно ти брав участь у «Кіплінг-фесті» – які враження звідти вивіз?

– Лишається лише захоплюватись Володею Чернишенком, який, будучи чудовим перекладачем, на дуже високому рівні проявив себе як організатор «Кіплінг-фесту». Я вже не перший рік працюю в музичних фестивальних колах і мушу сказати, що відповідаю за свої слова. Вся команда фесту, як і партнери – Вінницький Театр Ляльок та книгарня «Є», проявили себе дуже добре. Особливого шарму в наше дійство додав багаторічний перекладач Максим Віталійович Стріха, без нього захід не був би таким колоритним.

– Навіть самі книговидавці часто прогнозують смерть паперової книжки – ти поділяєш їхню думку? Чи все-таки вважаєш, що електронна книга не витіснить традиційний формат з історичної арени?

– Думаю, не витіснить. В електронному вигляді я вважаю доцільним займатися діловими перемовинами, але до творчості потрібно мати можливість доторкнутися – до книги, до диску, до картини…

– Ти цілком затребуваний митець – коли встигаєш читати? Як це технічно виглядає?

– Я накуповую книжки і любуюсь ними вдома. Удома читаю здебільшого перед сном, а так – у метро.

– Що спонукає тебе придбати книжку – навмисне стежиш за новинками, читаєш рецензії чи просто друзі радять?

– Мною керують більше власні відчуття актуальності твору для мене самого. У кожної книги я намагаюсь чогось навчитися. Зараз дуже цікавлюсь суспільними процесами, тому філософія письменників та ментальність їхніх героїв мене дуже захоплює.

– Якби від тебе залежало, кому дадуть, скажімо, Шевченківську премію, за якими критеріями ти б обирав лауреата? Чи ти вже маєш когось на прикметі:)?

– Я взагалі вважаю, що головна нагорода – це читачі, слухачі та глядачі. Якщо вони є – ти відбувся, а премії – то справа другорядна.

– Існує думка, що у рок-музиці первинна саме музика, а не текст. Судячи з репертуару «Тіні сонця», ти цієї думки не поділяєш – тексти ваших пісень завжди щільні, глибокі… На твою думку, музика і слова – рівноправні складові пісні чи все-таки щось важливіше?

– Без музики пісня взагалі неможлива, тому в будь-якому музичному творі роль композитора є щонайменше рівноцінною з роллю поета. Інша справа, що погана поезія під геніальну мелодію – це просто суцільне розчарування. Я завжди пишу спершу музику, а потім пишу текст. Але саме тому, що текст для мене є так само важливим, як і мелодія, я його «народжую» значно довше: все ж насамперед я – композитор.

–Ти іноді пишеш пісні на вірші інших поетів – яким має бути вірш, щоб у тебе виникло бажання його заспівати? 

– Цей вірш має енергетично резонувати з моєю душею, я повинен відчувати, що під час співу енергетика автора і моя зливаються одне ціле. Дуже приємно, що мою пісню «У цьому полі синьому, як льон» на слова Василя Стуса високо оцінив його син Дмитро. Приємно, що Сергій Пантюк не приховує, що пісня «Збої», написана на його слова, зробила його щасливим. Такий творчий взаємообмін дійсно окрилює митців.

Атанайя Та

"Друг Читача"