Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

MP3

Сергій Жадан Інстаграм (2014 р.) 3.19 Mb
Сергій Жадан Закачати альбом "Зброя пролетаріату" (2012 р.) (zip-альбом) 75.91 Mb
Сергій Жадан Зброя Пролетаріату (2012 р.) 7.51 Mb
Сергій Жадан Білі люди (feat Ю.Єфремов, А.Кириченко) 2013 р. 5.93 Mb
Сергій Жадан Боксери (разом із "Собаками у космосі", 2008 р.) 4.13 Mb
Сергій Жадан Радість - це те, що дається з боєм (Жадан & Бабкин & Состояние души) (live in Черчіль, 2012) 5.23 Mb
Потік Афіші Галереї MP3 Товари Статті Інформація

Автори / Сергій Жадан / Уривки з нової поетичної збірки Сергія Жадана "Вогнепальні та ножові"

Вогнепальні і ножові

Розділ перший

Опій

+ + +                                                                       

 

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

 

На подвір’ї було вже чути сусідів та їх рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

 

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

 

Капітан промовив: Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки,

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

 

Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

 

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

 

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

 

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави - невтомні й злі.

 

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

 

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте, -

капітан покопався у похідному мішку,

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

 

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним,

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

 

Там уже лежало золото і килими,

порцеляна, бронза, й купа теплих речей,

і стояло за вікнами небо чорне зими,

і дими підіймалися в нього з сільських печей.

 

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,

наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,

і за нею рушали всі пастухи та бійці,

і ступали снігом, ніби не мали ваги.

 

+ + +                       

Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.

І всі його жінки народили й пустили корені.

Його адвокат перебрався до Штатів, його прокурор – до Турції.

І лише він сидів собі, як на вахті – пійманий, але не скорений. 

 

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.

Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.

Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,

з пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

                                                                                                 

Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.

Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.

Аби не думав, що ми забули про нього за нашими війнами,

аби знав, що ми пам’ятали про нього за нашими травмами.

 

«Тебе там усі чекають, малий, - говорили схвильовано, -

Всі наші, малий, сперечаються, яким ти приїдеш потягом».

Говорили й дивились, що там було намальовано

на його пожованій шкірі, що світилась під одягом.

 

А там були намальовані пальми під церковними банями,

і тяжкі якорі, з якими він схожий був на капітана без кітеля,

і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,

і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя.

 

І коли ми вже під’їжджали до міста, яке нас завжди єднатиме,

і яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,

він попросив зупинитись і розглядав дими над комбінатами,

ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.

 

Там, на в’їзді, на нього чекали боржники з кредиторами,

з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,

з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,

з циганами, растаманами, татарами і чеченами.

 

Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,

діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.

Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,

що коли б не сморід, ніхто б і не знав, що має справу з померлими.

 

Щойно він рушив до них, як вони озвалися,

вітаючи його співами, вигуками і танцями,

і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,

це ж малий повертається, малий повертається.

 

Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.

Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.

Зцілить усіх тритонів у наших водоймах, що помирають, плаваючи,

підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.

 

Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.

Стелімо дорогу йому пальмовим листям і своєю одежею.

Пишімо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.

Ділімося з ним своєю радістю світлою та безмежною!»

 

І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного -

демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.

Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.

Обіймав і обмивав своє довге волосся червоним кріпленим.

 

Обіймав їх, звертаючись до них піснями та віршами,

і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?

Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,

оскільки відповідати завжди буде той, кого вони всі тут славили.

 

Оскільки в наших містах, з нашим фартом і вдачею,

нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,

коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими,

й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

 

Тому вони і шикують довкола мене свій святковий паноптикум,

тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.

Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.

Вони навіть Царство Боже вважають окупованою територією. 

 

Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.

Бояться свого азарту й свого везіння.

Бояться мого слова, бояться мого імені.

Й боятимуться його до смерті. Навіть довше –

                                                 боятимуться до воскресіння.

 

Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,

мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.

Тому де вони – мої сльози, де моя чорна п’ятниця,

де сліди на моїй розмальованій шкірі від палиць і ременів?»

 

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,

і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,  

і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами

від трамвайної лінії

до сортувальної станції.

 

 

 

+ + +

 

Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

 

Охорона вийшла. Й свіжа імла

вихолоджувала вечірній туман,

і торкалася вікон густого тепла,

мов жіночі пальці відкритих ран.

 

Він усім наливав, хто сидів за столом.

Наливав по вінця, як самому собі.

І токайські вина, ямайський ром

відбивали світел вогні голубі.

 

Наливав і думав: коли тепер

ми іще зберемось без жодних справ?

Ще усі живі й ніхто не помер.

Я їх сам знаходив і вибирав.

 

Я їх сам кришував і сам боронив,

я їх вів за собою крізь морок і страх,

я тримався за них і дбав про них,

і запалював сонце на їх прапорах.

 

Молоді й веселі, неголені й злі,

вони правлять світ, як я їх учив.

Я їх знаю всіх, хто при цьому столі

глушить ром і мадеру, яка гірчить.

 

Я підтримую кожного словом своїм,

я дарую впевненість та благодать,

я годую їх і наливаю їм.

Але хто із них усіх мене здасть?

 

Хто та сука, яка мене закладе?

Хто прикличе зраду на цей поріг?

Хто зламає слова осердя тверде

й підведе під мінтовські волини всіх?

 

...Наймолодший із них, із рубцем на щоці,

той, що паленим джином запивав кокаїн,

нервував за столом, як усі курці,

що не можуть курити свій нікотин,

 

і кричав йому: бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела,

наша зброя і кулі в наших тілах!

 

Але він наливав йому і говорив:

кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена.

 

Й молодий мовчав, не маючи слів,

й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

забуваючи все, що він тут наплів,

й що усі перед тим наплели йому.

 

...За вікном унизу протікала ріка,

віддаляючи їхні співи і плач.

І вогонь від далекого маяка

золотив покрівлі сусідніх дач,

 

золотив оливкове чорне гілля,

золотив машин тоноване скло,

золотив усе, що дала земля,

золотив усе, що буде й було,

 

їхні рухи і погляди, їхні слова,

всі навколишні стіни, дерева, мости.

Бо нічого не зміниться, і тільки трава

буде кожного року інакше рости.

 

Охорона стояла коло дверей,

насторожена і перемучена вже,

і дивилась на тіні поміж дерев,

розуміючи, кого стереже.

 

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

добивали зі столу останні пляшки,

й, увімкнувши кожен свою трубу,

рахували пропущені за ніч дзвінки.

 

Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,

вже запалювалися, мов аварійні вогні,

щоби їх помітно було звідусіль -

серед тиші, в тумані, на глибині.

+ + +                                     

Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат?

Мало в твоєму житті було бід і втрат?

Мало крові й жовчі було в твоєму житті?

Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті.

 

Вони заспокоювали: не переймайся ти так.

Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.

Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.

Потрібно вміти вчасно здати усіх.

 

Ти постарів, брат, тому давай без образ.

Час змінився на краще – подивися на нас.

Якщо дуже довго сидіти коло ріки,

Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки.

 

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,

про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,

про польський ринок і про китайський прорив.

Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

 

Я народився в країні, якої немає давно.

Я сам її знищував і пускав на дно.

Я ховав цю країну, коли вас ще не було.

Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

 

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,

і точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка.

Я палив кооператорів у вісімдесятих,

і в дев’яностих бомбив фірмачів.

Я ніде не вчився політекономії,

і сам нікого не вчив.

 

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.

Купував губернаторів і продавав голоси.

Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.

Бачиш цей шрам, синок? Це на мене впав банкомат.

 

Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви –

діти лібералізму, вершники без голови,

я топив кораблі й переходив босоніж моря,

доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.  

 

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман –

лише туман, густий прибережний туман,

в якому ви губитеся, як піонери в кущах,

або як невчена піхота в травневих дощах.

 

Немає жодних невірних і жодних святих,

немає жодних праведних і жодних простих, 

жодних партнерів, жодних, синок, торгів –

є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

 

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.

Є лише наша подяка, як вигадка від творця.

Подяка, яку відчуває риба,

коли ріка промерзає до дна.

Бо там, де для вас триває партнерство,

для мене триває війна.

 

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,

неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли.

Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,

А всі нюанси ведення бізнесу

завжди вирішить одна РГД.

 

І що ви мені говорите про долари та рублі,

нам із вами лежати в одній землі,

а наша земля, як віра – вона глибока й тверда,

і з цього боку її повітря, а з того боку – вода.

 

Час не змінюється, змінюємося ми,

Пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,

переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,

і якщо хто й прийде до нас на поминки – це друзі та вороги.

 

І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені,

виривалося з горлянок і запалювало вогні,

і ці вогні горіли й танули, як маяки,

на які виходили з темряви

зомбі, привиди, мертвяки.

 

+ + +      

 

Південно-західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

 

Ходить, ніби Матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає – темна і нетвереза,

розганяючи сновидіння.

 

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона –

чорного хіміка з Лозової.

 

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

 

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

 

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

 

- Ну як ти, брат? – питаю. – Проспався?

Може тобі сигарет нарити?

- Та ладно, - відказує він, - не парся -

з моїми проблемами тільки курити.

 

- Страшно, - питаю, - з того боку?

- Не страшно, - каже, - просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

 

А тут – ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш – і не можеш забути.

 

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

 

Так що вези мене, брат, додому,

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

 

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою

що з головою моєю робити.

 

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені – чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

 

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити –

це померти подалі від неї.

 

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця –

для неї це просто чесна робота.

 

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

 

Поговори зі мною, братка.

Палений найк, стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.

 

 

+ + +        

 

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

 

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,

і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,

ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,

зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

 

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.

А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

 

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.

 

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

 

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, назавжди спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

 

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,                               

і знаю – ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

 

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

 

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія – список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути. 

 

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом. 

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

 

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сонця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

 

 

 

+ + +                             

 

«Ти завжди тримав при собі свою втому.

Давай, зупиняйся і засинай».

Вночі він виходив на берег з дому,

й дивився, як ніч пливе на Синай.

 

Прострочений паспорт без фотографії.

Іранські візи, мальтійські хрести.

І небо рухалось звідкись з Аравії

через затоку на блок-пости.

 

І теж дивилось на нього мабуть,

перетікаючи між споруд.

Він знав, що тут його точно не знайдуть.

Де завгодно, лише не тут.

 

Можуть винюхувати в повітрі

мову, дихання і сліди.

Але всі вони виморочені і нехитрі,

щоби прийти за ним сюди.

 

Він буде вирощувати терпіння

і прикладати собі до ран.

Буде збирати на пляжах каміння

і викидати його в океан.

 

Буде згадувати все, що втратив,

і забувати усе, що вмів.

Буде рибалкам давати поради,

щоранку чіпляючись до їх човнів.

 

...Любов формує маршрути наші.

Господь стоїть із нами на пляжі.

Стоїть між сухих, як пісок, арабів.

Виловлює з хвиль дітей і крабів.

 

 

+ + +

 

Білі люди – жорстокі люди,

чорна шкіра їм ріже око.

Вони мурують для чорних споруди,

й готують для чорного там мороку.

 

Лаштують чорному підлу підставу.

Шиють чорному робу на виріст.

І не відпускають ні під заставу,

ні під

           під-

                  писку про невиїзд.

 

Тримають чорного, як лева у ямі,

ламають ребра з усієї злості,

і позбавляють навіть в уяві

свободи зібрань і свободи совісті.

 

І чорний іде на команду пастушу,

з кулаками в кишенях роби,

і волочить свою чорношкіру душу

ринками Азії та Європи.

 

А вночі з усією своєю бідою,

зі співом тягучим і сміхом навмисним,

чорні, мов камені під водою,

лежать, зливаючися із киснем.

 

- Що нас гнало з наших кордонів

в це мерзле світло? Що і для чого?

Хто нас завів до цих коридорів? -

тихо запитує чорного чорний.

 

Навіщо нас споряджали в дорогу

й вирощували емігрантські мрії

наші жінки, що забули тривогу -

легкі від голоду та малярії?

 

Чи не краще було залишатись удома

і помирати на власних пляжах,

де кожна дюна чимось відома,

і кожна хвиля щось та й важить?

 

- Знаєш, ми з тобою не перші,

хто рвався на північ фурами й човнами

в темних ранах і рваній одежі, -

відповідає чорному чорний.

 

Всі ми йшли за піском і травою,

за сонцем, що рухалось, як медуза,

де небо так низько висить над тобою,

аж в ньому іноді видно Ісуса.

 

Всі ми знаходимось в цих лещатах,

і, додому вертаючись хіба що на ніч,

горбатимося, як раби у штатах,

на ліберальну білу наволоч.

 

Тому що білі забули сором,

і якщо вже потрапив до їх павутини,

клали вони з великим прибором

на всі конвенції з прав людини.

 

Їх не хвилюють наші втрати,

вони звикли тримати нас в чорному тілі.

Але пророки були сомалійські пірати -

за це їх і розпинали білі.

 

І Матір Божа в зимових гетрах,

курячи люльку, гріючи нерви,

палила багаття на площах гетто,

розігріваючи дешеві консерви.

 

І нехай позбавляють нас нашого простору,

і вогнем заливають наші повстання -

це для нас із тобою чорні апостоли

редагували свої послання.

 

Машини їхні – давно несправні,

і промови їхні – хитрі й противні.

І ріки на півночі течуть насправді

так само впевнено, як і ріки на півдні.

 

Головне – тримай при собі свою віру,

свою любов і свою упертість.

Спаситель – він не зважає на шкіру,

він зважає на солідарність і чесність.

 

Спаситель дбає про коріння й листя,

Спаситель рухає череди й хмари,

щоби ми з тобою не загубилися,

міняючи гостели й вуличні бари.

 

Він спиняє смарагдову кров у венах,

й врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях,

і росте собі, як коралові рифи.

 

І все є так, як повинно бути.

Все трапляється і все буває.

І серце його нас щоранку будить,

підтримує, змучує,

убиває.

 

 

+ + +     

 

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

зупинки у різних норах і переїзди потому,

дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

 

Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася

усім випадковим будинкам з дахами холодними.

І навіть коли можна було піти – вона залишалася,

і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.

 

На ніч вона читала мені церковні збірники,

оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними,

там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,

 

розповідає рибам про те, що всіх нас об'єднує:

про чорний папір повітря, на якому вже все написано,

про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об'ємними,

наповнюючись нашим диханням,

нашим голосом

і нашими рисами.

 

Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими,

про жіноче довге волосся, до якого прив'язуєшся,

про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,

аби не виловити птахів із рваними м'язами.

 

Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,

про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.

І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.

Задихаються, але слухають.   

 

 

 

+ + +

 

Глибокі подвір'я, на яких уночі не чути нікого,

лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився,

 

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

пояснює мені речі – таємні та очевидні:

що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

пам'ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

 

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

що в жінок восени прокидається дивне вміння -

бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

 

що навіть остання вуличка зі своїми псами,

з брамами зачиненими і нічними трамваями

є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

 

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,

тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

 

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,

чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,

всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,

всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

 

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,

всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,

всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,

всім вам теплої зими і тихого спокою.

 

Інею вам на дахах, сонця на гратах.

Гарячої вам зневаги і знання головного.

Народжуйте веселих дітей.

Помирайте в своїх кімнатах.

Кидайте це чортове місто.

Повертайтеся в нього.

 

 

+ + +              

 

Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,

з їхнім корінням, з невидимими частинами,

з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,

з їхнім упертим листям і високими стеблами,

 

коли тобі трапиться доглядати за кольорами,

за обважнілими травами, ніби за прапорами,

за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,

за рослинним рухом, теплом і холодом,

 

завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,

про наші історії, що комусь видаються вбивчими,

про наше небо, яке нас завжди триматиме,

про наші бригади, про наші церкви з громадами,

 

про наші таємні книги з попередженнями та строками,

про веселих чоловіків, що виявилися пророками,

про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,

про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,

 

про наші гімни та співи, які нам були за основу,

про те, що все виросте, все помре, і потім виросте знову,

бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,

не залежно від того, хто її доглядатиме,

 

не залежно від того, на чиїй вона території,

які там у нас проблеми, і що там у нас за історії,

буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,

наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.

 

 

Розділ другий

Апостоли

 

 

Єрусалим

 

Йона Якір, вічний студент харківського технологічного,

розстріляний пізніше за звинуваченням в терористичній

діяльності, прийняв революцію й став на бік народу

після того як мав одкровення: вві сні йому явився

пророк Єзекіїль, з протигазом у потяганому підсумку,

й передав переляканому зі сну Йоні

вогняний меч, наказавши обороняти

від носатих британських лінкорів смарагдові води

Одеси – південного Єрусалиму революції.

 

Йона, який до того мало знався на військовій справі,

запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?

З чим я вийду проти ворога, коли той почне

обстрілювати з бортових гармат

пакгаузи та борделі?

З чистим серцем, - відповів йому пророк, -

з чистим серцем і вогняним мечем.

Ну і можеш ще найняти китайців.

Он їх скільки волочиться берегом без діла.

 

І прокинувшись, Йона справді сформував

батальйон китайських інтернаціоналістів,

рушивши в свій хрестовий похід,

з л’юісом на плечі та попелом Господнім у серці.

  

Можна лише гадати, чого було більше в цих

його стосунках із китайцями – любові чи криміналу.

Естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній

та запеклій вірі в свої видіння. Інакше

маєш небезпеку загубитися в молоці нічних

припливів, втратити свої канали

спілкування з мучениками.

 

Відходячи потім на північ від брам міста,

яке їм належало охороняти, пробираючись

балками та болотами, за чим вони

насправді шкодували? Зневірений Йона

зі своїми нав’язливими голосами, що радили

йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи

за собою мертвих – кость до кості, 

і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,

з ким воюють, не говорячи вже – за що.

 

Можна припустити, що вдень вони йшли за

повітряними драконами, які дихали над ними

сіркою та паровозним вугіллям, 

що вночі вони читали карту зоряного

неба, дивлячись як метеорити падають

в море, дзвінко б’ючись об борти

флоту союзників. 

 

Мабуть найбільші розчарування

припадають на долю тих, хто намагається

впорядковувати навколишню пустоту,

доповнюючи її своєю власною. Проходячи

через вогонь опору та несприйняття, ми

обпалюємо волосся, зазираючи в очі

справедливій і всюдисущій зневірі.

 

Куди б ти не прямував, куди б не скеровував

свій шлях, відхиляючись від прокреслених для

тебе на військових мапах маршрутів,

скільки б ти не намагався переграти навчених

перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що

всіх нас рано чи пізно викидає на берег,

де нас уже давно чекають,

з радістю і нетерпінням,

всі ті, хто буде любити нас до смерті,

всі ті, хто буде цю смерть

невблаганно прискорювати. 

 

 

Депо

 

І зорі, пролітаючи над ним,

шепотіли: «Арон Барон,

ох, Арон Барон,

неси свою правду,

доки сніг замітає перон».

 

І Арон Барон, пекар,

досвідчений революціонер,

котрий вів за собою в Чикаго

натовпи анархістів,

приїздить під Різдво,

ніби апостол Павло,

до харківських залізничних

майстерень, в депо.

В кожусі, накритий мішками та шкірами,

на поштових санях,

привозить чорну свою

пропаганду,

розповідає залізничникам про братів,

що полягли в повстаннях.

 

Арон Барон,

в синій робітничій блузі,

з зеленим димом у бороді,

закликає колійників і машиністів

триматися разом

в роботі

та боротьбі.

Пише в посланнях:

«Залізницю прокладено там,

де Господь провів своїм

жовтим нігтем

по густому ландшафту,

це він відчиняв ворота наших заводів,

він заповнював мужністю наші легені,

наче вугіллям шахту.

 

Немає нічого, чого б

не можна було перевезти в наших вагонах.

Немає нічого в минулому,

за що нам потрібно триматись.

Все, що нам залишається – віра,

яку ми винесемо із собою,

коли за нами займуться ріки

й падуть небеса.

 

Наше небо,

яке запалюється і згаса,

наші щоденні клопоти,

наша спайка з вологим золотом сонця,

наші сім’ї та померлі батьки –

народжуючись і вивчаючи в небі зірки,

засинаючи під шепотіння

акацій,

ми будуємо наше життя,

мов небачений дирижабль,

що плистиме над полотном

залізниці,

запалюючи зіниці

наших синів,

що стоять на перонах

різдвяних станцій,

сповнені впевненості

і звитяги».

 

Ах, Арон Барон,

чорний апостол язичників,

теплі втомлені паротяги

заганяються ними

з вечірніх полів

до пропахлих весною депо,

ніби худоба,

і залізничники збираються,

як пастухи, довкола багать,

і важко мовчать,

розбираючи типографські

шрифти його мови:

 

«Немає страху у відмові

від тяжкого каміння, яке нам

вкладали в кишені шкільних піджаків,

немає втіхи у прив’язаності

до минулого. Що може об’єднувати

металургів та гірників?

Що може тебе тримати, окрім коріння?

 

Віру створено

було залізничниками,

тому вона потребує

простору і терпіння».

 

Арон Барон,

ох, Арон Барон, найглибша тиша

завжди залягає після ранкових розстрілів,

революція, мов саламандра,

народжується з вогню,

революція пожирає немовлят

у різдвяному Вифлеємі,

революція спалює в паровозних топках

своїх найсвятіших апостолів.

 

І лише зорі

літають над нами в смутку й тривозі.

І лише ріки

оминають нас і рушать загати,

не в змозі

        залишити нам

                              бодай щось,

                                               не в змозі

бодай щось

                     у нас відібрати.

 

 

 

Велосипеди

 

Велосипедний завод Лейтнера було перевезено

з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза

здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,

на його базі створено було Харківський велосипедний,

який і штампував свої машини з дивовижними

хромованими деталями.

 

Вже на початку двадцятих при майстернях заводу

було створено футбольну команду, якою опікувалися

брати Межлауки – грізні червоні комісари,

народжені в Харкові, вирощені терором,

і ним же таки пізніше затоптані в чорний

сніг тридцятих.

 

Для чого я все це згадую?

Все, що відбудовується з руїн, все, що

починається з нічого, порожнеча, що

перетворюється в руках слюсарів та механіків

на машини й верстати, все це вкладено

в наше життя, наче віру в тексти псалмів.

 

Ті робітники, котрі виходили зранку на зміну,

і котрі вибігали ввечері на твердий, випалений

грунт стадіонів, грали сонцями й тінями,

розламували час, наче гарячий хліб,

знаючи, що все в цьому житті починається вперше,

і майбутнє твориться зазвичай в цехах

та на футбольних майданчиках.

 

«Ми все почнемо спочатку, - говорили вони, заступаючи

в березневу прогірклість порожнього цеху. –

Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.

Світ починається з паровозних ранкових гудків.

Рух історії узгоджується восьмигодинним

робочим днем. Всі наші перемоги починаються

з витоптаних газонів. І ніхто не відбере в

нас цю дивну пророчу впевненість,

цю запаморочливу лють,

якою ми зустрічаємо наших суперників».

 

Океани й підводні рослини, нарости срібла в чорній породі,

твердість дерев і волокна всередині очерету –

все лише починається, щойно вони вибігають

із роздягальні. І сонце спиняється в темних тунелях

трибун, і тіні наркомів стоять за спиною, мов тіні архангелів.

Революція завжди лишає шанс тим,

хто готовий за нього вчепитись зубами,

рвучи прогнилу обшивку цього механічного світу,

вигризаючи паруючу серцевину старої історії,

нічого не очікуючи для себе в майбутньому,

нічого не залишаючи після себе в минулому.

 

 

 

 

Кінець жовтня

 

1

 

Тішитись із такого сонячного часу.

Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило

на загати понад Атлантикою, і не здатне тепер

вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою

пасовища та береги. 

 

Коли все зміниться та спалахне, і голоси

на холоді втратять свою хрипкувату

розміреність, ніхто не згадає

як зеленим вогнем

в тумані горіли важкі квіти

листопадової капусти.

 

Цілу ніч перекочуються вагони,

й провідники в них, як солдати останнього

урядового батальйону, підтримують вогонь у печах.

Доки підіймається дим над дахами нічних поїздів,

і ще не розірвано зв’язок поміж нами,

ми будемо діставатися міст і сподіватися,

що залізниця в країні працюватиме до останнього,

даючи нам із тобою шанс.

 

І ось це тепло, і історії, які ти розповідаєш,

схожі тепер

на букіністичні магазини -

я все вже читав,

але так люблю цей досвід чужого життя,

чиєїсь любові.

 

В жовтні лишається твій розпач

від неможливості змінити бодай слово

у книгах поетів, яких

ти тепер читаєш,

 

лишається твоє здивування від того,

що робиться в наших серцях,

за нашої з тобою відсутності.

 

 

2

 

За потягом, у тумані, стояли фургони, циганський табір,

що пустив коріння. Діти виганяли з трави диких котів,

біжучи за ними сухою землею.

Чоловіки сиділи під дверима фургонів, 

проводжали потяг із недовірою – мовляв,

куди можна приїхати в такому тумані,

коли корови щоранку приносять молоко,

наче архангели добру звістку.

 

Хтось із пасажирів розповів:

- Іноді на них тут влаштовують облави.

Передають у новинах: стільки-то

осіб було затримано й відправлено

на історичну батьківщину.

- Це куди? – Запитали в нього. – В Індію?

- В Сваляву.

 

В Сваляві на них чекають дванадцять баронів.

Сидять собі за дубовим столом в центральному ресторані

й слухають радіо, в якому крутять для

них теплу музику. Офіціантки ходять

довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.

Світло падає з високих немитих вікон

і голоси лунають на кухні – батьківщина

для кожного з нас починається там,

куди нас виганяють

із райського саду.

 

І ось ми з тобою перебираємо речі,

готуючись до зими, і цей перехід

від тепла до холоду,

додає злагодженості

нашим з тобою сумнівам. 

 

Хай облава омине ваші фургони, і захриплі пси

не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.

Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,

виходять коров’ячими стежками

на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте

справу – духи й тварини в чорній траві.

Заговорюєте до них, доторкаєтесь

до невимовлених і неназваних

спалахів вогню.

 

Таких як ви, загублених, завжди будуть

боятися й оминати.

 

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.

Птахи, заспокоївшись, вертатимуться

на власні гнізда.

 

 

3

 

Так довго в дорозі,

що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

насіння приживається в волозі й поросі.

Дорога – це час, потрачений нами на розуміння

своєї загубленості. Дерева виростають

на кораблях, що рухаються ріками.

І ось восени кораблі

вгрузають в мул, і стоять

серед води і темряви.

 

Що ти знаєш про дерева? Дерева пускають коріння

в трюми й машинні відділення,

добираються до присмеркових глибин

і тих закутків, де сховано

сухе зерно й запаси питної води.

 

Що вони мають тепер робити

на кораблях, які повільно йдуть на дно,

обтяжені листям і гіллям?

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов’язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

 

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

 

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджується

разом із нею.

 

 

Полкові барабани

 

Скільки минуло часу,

скільки всього трапилось,

а вони знову з’являються на вулицях міста,

з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять

років тому, з якого вивозили їхні

тіла в теплих шкірянках, що

диміли кров’ю та порохом.

 

Знову тримаються хідників

та перехресть – підлітки в кросівках

і гостроносих черевиках, перекрикуються

в свої телефони, вигукують прокляття

на адресу диявола, котрий веде їх

за собою вперед

до смерті

та забуття.

 

Історія – гральний апарат,

завжди заряджений для тебе

чиїмись руками.

Нічого не трапляється з недогляду,

все повертається на свої місця.

Країна, що пробуксовує в жовтих

снігах депресії потребує нової крові,

тому безіменні агітатори

знову вербують на спальниках

і в трамваях цих юних бойовиків,

завтрашніх генералів,

готових стати до великого переділу,

готових битися за кордони,

лаштувати погроми

в офісах та на автомийках.

 

Не залишай мене, вітчизно,

не виїжджай услід за зірками,

лишайся зі мною в присмеркових парках

із залізними коробками ігрових автоматів,

які хтось зарядив чорними

серцями підлітків.

Якщо і ти залишиш мене,

чи стане мені впевненості

бити в полкові барабани,

відправляти їхні листи,

займатися кореспонденцією

з дияволом.

 

Спробуймо ще раз:

час повертається на старі помешкання

і не знаходить там наших слідів.

Діти все такі ж відважні

в своєму небажанні здаватись без бою,

тому крокують за барабанщиками,

в своїх кросівках, спеціально створених

для того, аби переходити

в наступ.

 

Не залишай нас, надіє,

тієї пізньої золотої пори,

коли ми будемо ділити здобич,

із відчаєм знищуючи

запаси любові

на військових складах вітчизни.

 

 

Співай, сирено!

 

Історія знає багато прикладів,

коли людині випадало керувати обставинами,

підкорювати своїй свідомості

непіддатливу матерію повітря,

і воля та упевненість зрушували

з місця захололі від неробства трамваї.

 

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

 

Коли вона приїхала і поселилася

в цьому готелі на кілька діб, мала з собою

лише одну валізу з речами.

Зате там було кілька суконь, які вона

планувала одягати на вечері

з діловими партнерами.

 

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.

Черевики тягли мене на дно, вона була

у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,

схожа на сирену, якщо ви справді

можете уявити сирену

в готельній ванні,

у вечірній сукні.

 

Нам усім випадає вибирати з того, що

дарують нам провидіння й випадок.

Вибір невеликий, а проте і цього

вистачає, аби виловлювати дощові краплі

поезії й злизувати їх гарячим язиком

з віконного скла.

 

І той, хто зберігає в собі здатність

відрізняти смак і масштабність любові,

на яку він не має жодного права,

ніколи не зможе подолати

спокуси заступити за край,

зайти за розвішані на подвір’ї

простирадла, за якими

ховаються наші видіння.

 

Мої сирени, мої радіоведучі,

ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,

ви, зі своїми неймовірними зап’ястями

й мокрим волоссям – 

ви співали, доки рушилась ця картонна країна,

співали, доки горів літній день,

співали, доки спливав відпущений вам час

і остуджувалася вода.

 

Залишаючи її до наступного вечора,

до обов’язкової неминучої зустрічі,

я озирався довкола й помічав середину червня –

таку глибоку у великому місті.

 

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,

якщо бачать в небі за нами

ці неймовірні спалахи та вогні.

Жодні обставини не здатні опиратись людині,

наділеній волею та упертістю.

 

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.

Швидко просохне одяг, рваний нею, як

шкільні підручники.

Завтра зранку вона здасть свій номер,

заплатить за битий посуд,

залишить назавжди це місто.

 

 

Ісус у таких випадках воскресав

 

Вона перераховує птахів на гілкам.

Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.

Всі їхні галасливі родини рухаються

в бік коптських монастирів,

маючи при собі лише запаси

своєї віри, котра заважає їм

летіти в розрідженому повітрі.

 

Вона їх усіх перераховує, звіряючи

записи та спостереження, роблячи

правки в своєму нотатнику.

Цей великий перепис птахів, що

залишають нас – їй буде чим зайнятись,

даючи собі раду з усім цим пір’ям,

що забивається між сторінок.

 

Це ще не зима, це ще не та пора,

коли слід загортатись у тишу і

запалене листя, коли слід тримати

горло в теплі, ніби музичний інструмент.

 

Ще будинки наповнені світлом,

наче пляшки водою, а вона перераховує

їх, не вміючи ні з ким домовитись,

не вміючи нікого ні в чому переконати.

 

Тому що жоден із нас не надається

до переконання. Ми лише стоїмо під

осіннім небом і ловимо листя на

хитру наживку. І він теж не надається

до переконання, не береже

своє горло.

 

Вона навіть готова померти,

аби нарешті з ним домовитись.

І готова потім воскреснути,

аби добити його по-справжньому. 

 

 

 

Любити тебе навіть по смерті

 

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

 

Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

 

Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:

- Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!

- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.

- Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?

- Ну що ж, - не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.

- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,

стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.     

      

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

 

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті. 

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй на

розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

 

 

Засуджений, але непереможений

 

Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

 

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються,

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

 

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там – за підкладкою твого одягу?

 

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,

і чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався

завчити на пам’ять.

Там листи від братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,

і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

 

І що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

 

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

 

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши.

 

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

 

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.

 

 

 

 

Розділ третій

Фляга

 

 

+ + +

 

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж вогнів і вечірніх мороків.

 

Поміж світла й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фріків.

 

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

 

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

 

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті

і слухати всі її втомлені байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

 

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала про те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

 

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

 

 

+ + +      

 

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

 

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

 

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому,

й освіт

 
 

Додав Chyzh 19 квітня 2012

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb

Автори пов'язані с новиною

Аліна і Каріна Гаєві

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска