Автори / Євген Положій / "Людей, які пишуть слова, дедалі стає все більше, а людей, що їх читають, - все менше"
12 квітня вперше у Дніпропетрвоську відбулася творча зустріч з Євгеном Положієм та презентація його останньої книги "Юрій Юрійович, улюбленець жінок".
Пропонуємо нашим читачам розмову з Євгеном та нагадуємо, що Ви можете придбати книгу у нашій крамниці (вул. Червона, 11) вже з автографом автора!
- Чому ви не використовуєте більше псевдонім Макс Бондоренко? Наприклад, для написання якихось гостросоціальних матеріалів.
- На фіга? І так всі знають, хто це. Тоді я просто не хотів підставити людей, остерігався. Але ж спосіб мислення і світогляд очевидні, тому який там псевдонім не став – нутро то вилазе!
- Мені здалося, що ви у своїх творах уникаєте проблем. Наприклад той же «Юрій Юрійович», з того що ви читали на презентації. Це так?
- Ні. «Дядечко на ім’я Бог», наприклад, - чим не текст про проблеми? «Що ти плануєш робити, чим плануєш займатися після того як твоє тіло кремують?» - з цього починається роман. Смерть – це ж проблема, правда? І «Юрій Юрійович» - це не уникання проблем. Швидше, напроти. Думаю, що ставлю проблеми чи не найгостріше в українській літературі.
- Як видавець, що ви думаєте з приводу мало популярності преси українською.
- Це взагалі ніколи не було престижно в певних регіонах. Я думаю, що там на цьому етапі розвитку суспільства правильний варіант – робити двомовну газету або двомовний сайт.
Цікава, до речі, виникла ситуація з романом Жадана «Ворошиловград». Видав «Фоліо» роман двома накладами, і відправили вони цей наклад російською мовою у Луганськ, Донецьк. Так там люди не хотіли купувати! Кажуть – «Дайте нам Жадана українською мовою. Ми що, якісь тупі? Ми що, українською не розуміємо? Чому ми повинні читати у перекладі? Ми хочемо читати Жадана українською».
Я не думаю, що взагалі є така проблема, що українська книга може погано продаватися, тому що вона українською. І це ж саме стосується газет. Проблема в якості продукту. Звісно, південно-східних регіонів це не стосується – тут все сумно.
- Чим відрізняються подорожі автостопом у вашому віці та в моєму?
- Ти просто поставила мене в тупик - розумієш, я ніколи в житті не був двадцятирічною дівчиною. Тому мені дуже важко уявити собі, чим відрізняються наші подорожі. Якщо з суто практичної точки зору – залежно від того, куди ти їдеш. Якщо їхати у мусульманські країни, мені не потрібно, наприклад , вдягати довгу спідницю, а тобі потрібно. Оцим і відрізняється. Тобі необхідно не провокувати сексуальну агресію, а мені, я думаю, що це зайве.
- Я в тому сенсі, що мене нічого не тримає…
- Мене також нічого не тримає. Насправді будь-яку людину нічого не тримає. Будь-яку людину тримає лише її упередження щодо того, що її тримає.
- Тобто, до 35 років вас тримали саме ваші упередження?
- Абсолютно точно. Так воно і було. Я міг поїхати раніше. Не маю на увазі, коли був Радянський союз, тоді це було просто неможливо, потім… – бери і їдь. Просто не прожирай ці бабки. Мої друзі їздять і зі 100 доларами в кишені. От ти прочитай «Дядечко на ім’я Бог» і зрозумієш, що можна спокійно подорожувати. Я був вже здоровим дядьком, не знав мов, проте поїхав - і нічого, нормально.
- Для вас подорожі - це пошук пригод чи внутрішнього дзену?
- Я пригод не шукаю насправді.Працювати в газеті, яка пише всяку фігню про владу – це і так суцільна пригода. Механічні пересування планетою Земля, то всього навсього механічні пересування. Насправді це інший спосіб медитації. Ми сучасні люди, нам важко сісти і медитувати 15-20-40 хвилин, так 2-3, ну може 5 максимум. А коли ти їдеш – це суцільне медитування. Мінімум спілкування. Навіть коли я мандрую з людиною, яка розмовляє моєю мовою, я майже не говорю з нею. Заглиблений у себе, і все.
- У вашій газеті зроблено все так, як вам подобається?
- Газету створюють журналісти. Це сукупність думок, яка народжує газету. І, зрештою, це повинне давати якусь об’єктивну картину світу. Але газета ніколи не буде краще, ніж її головний редактор – є, кажуть, і такий закон. Мені значно більше подобалась газета,яку я створював наприкінці 90-х - початку 00-х років. Тоді в нас була компашка людей, які прийшли в журналістику нізвідки. Але ми доводили в кожному номері, що ми справжні журналісти. І це було класно. Романтика, блін... Усі вони тепер працюють у Києві. Ну а зараз … приходить нове покоління, і кожного разу мені здається, що воно слабкіше за попереднє.
- Чому саме вашу газету називають «кузницею кадрів» і вона є певною відправною точкою для подальшої успішної кар’єри?
- У мене принцип такий – якщо ти працюєш в «Панорамі», ти повинен бути найкращим. Люди працюють 3-4 роки, і потім - на Київ.
- Якось сумно…
- Ні, не сумно. Спочатку було неперевершено сумно. Особливо коли їхало перше покоління, ті з ким я цю газету творив. Це як друзі їдуть, знаєш… Але ж це робота. Вони їдуть спецкорами в Верховну Раду, головними редактори на зарплату 2000-3000 баксів. Ми не можемо такого запропонувати в Сумах. Та і взагалі, творчі люди дуже амбіційні, вони прагнуть бути кращими. І вони їдуть. А я залишаюсь.
Журналісти, на мою думку, повинні бути доброзичливі, повинні відповідати відкритістю та демонструвати найкращі зразки спілкування. Бути доброзичливим мене навчили колеги-американці. Тому що, коли я побачив, як ми їх приймаємо і як вони нас приймають – це велика різниця. Вони кидали все і займалися тобою. Це була програма обміну досвідом. Але багато хто з наших колег сказав «ой я такий зайнятий, в мене багато роботи». В американців такого не було. Тому я казав – «Вчіться! Люди приїхали фіг знає звідки, з Техасу, а ти кажеш – слухай, а в мене йолкі». Це як в анекдоті, знаєш?
- Ні.
- Алло, здрастє ,актор такий-то? Вам з Голівуду телефонують. Ми вас запрошуємо на головну роль в блокбастері, з Арнольдом Шварценегером, контракт на кілька мільйонів.
- Клас! Супер! Я 40 років чекав цього! А коли початок зйомок?
- 25 грудня.
- Вибачте, я мушу відмовитись.
- А в чому справа?
- У мєня йолкі..
Ми люди, які дуже не цікавляться тим, що роблять інші. Це основна проблема нашої країни.
- А бездіяльність?
- Так це воно і є. Ми не цікавимось тим, що роблять інші. Тому ми мало читаємо, ми мало відвідуємо і т.д. Вони вбивають наш футбол, вони вбивають нашу країну, вони ріжуть на метал наші заводи. Я йду вихідним днем і бачу, як вздовж берегів річки Псел сидять рибалки у купах сміття, з дітьми, дружинами, і ловлять рибу. Днями, зранку до ночі, у смітті. Я питаю, чи не можуть ці достойні люди 10 хвилин приділити тому, щоб взяти це сміття та скласти його принаймні в одну купу, і не сидіти в ньому. Це такий дзен-буддизм по-українськи - сидіти в купі сміття, дивитися на поплавок і ловити за день дві маленькі рибки. Як людина може сидіти в смітті і отримувати задоволення? Будь-яка нормальна людина просто б взяла і прибрала навколо себе. А в цей час ріжуть заводи і так далі…а нам похєр - ми сидимо в смітті і ловимо рибу. Ну так а що ми в підсумку хочемо, насправді?
- Ну є ж різні люди.
- Їх там 200 приблизно сидить. Дійсно різних! Інженери, робітники, чиновники, всі. Вони сидять у ловлять рибу у смітті. Це вирок українському суспільству – те, що я бачу з моста у вихідні дні.
- А що треба, щоб це змінилось?
- Справа в тому, що ми не ліниві, а інертні. А це велика різниця. Лінива людина шукає привід, щоб нічого не робити, а інертній – потрібен поштовх.
- Так скільки вже поштовхів є!
- Немає ніяких. Ніхто ніколи не працював із цим. Ми от на акцію «Життя без сміття» збирали до 10 тисяч людей. Прибирали береги водоймищ у Сумах від сміття. Ми задіяли і газети, і радіо, і телебачення, рекламу. І люди приходили! Правда, дехто через рік-два питали: «Слухайте, я на річці був, так там сміття. Чому ви не прибираєте там, га?»
Люди, які стали президентами і мерами у 2006 р., за великим рахунком, повинні були проводити роботу з людьми, змінювати ставлення до країни. Виховувати на рівні місцевого самоврядування в тому числі. Вони повинні були змінювати ставлення людей до територій. Зробити їх із лінивих – інертними, з інертних - активними.
- А це невигідно їм.
- Правильно. Бо 80 років людей робили лінивими. Створити ліниву людину – то було над завдання радянської ідеології. Бо лінива людина - легко керована. А активна людина не керована. От і відповідь. На фіга їм, наприклад, десять Положіїв? Їм одного забагато.
- А якщо вивести «положіїв» на державний рівень?
- Сьогодні багато з тих людей, з ким я робив щось у громадському житті, кажуть, що вони розчарувались, що вони вже раз підіймались, що вони вже стояли на Майдані і нічого вони більше не хочуть. Вони хочуть одне – щоб їх залишили в спокої, дожити до 60 років, поїхати в ліс і там доживати. Але це ілюзія. Їх і там дістануть, в лісі, будь де. Справді. Я їм кажу – настав час, коли ми, наше покоління, повинні сказати собі - «або зараз, або ніколи».
В мене є деякі ідеї з цього приводу, проте не буду їх поки розголошувати.
Мені вже цікаво. Це буде реалізовано через мистецтво?
- Не обов’язково. Але це ідеї для небайдужих ідей.
- А просто ігнорувати вони вас не зможуть?
- Та мені по фігу, ігноруватимуть вони нас чи ні. Головне, що ми їх не ігноруватимемо. Розумієш, у чому проблема? Зараз ми їх ігноруємо. А для них це - просто найкраще, що може придумати.
- Кожен просто в себе вдома ввечері приходить і скаржиться…
- Так це і є ігнор! А потрібно щось зробити. Я кажу своїм друзям – ви лідери, беріть і робіть. Вони кажуть - ми вже застарі, ми хочемо спокою. Я думаю, що ми повинні щось зробити, інакше я буду почуватися дуже недобре у цьому світі, якщо хоча б не зроблю спробу. Якось об’єднати оці розірвані громадські рухи по всій країні – це було б добре. Я хочу загітувати якомога більше людей на це діло. Вийде то чи ні – я не знаю.
- Принаймні тепер є чого чекати.
- Я просто знаю, що багато таких людей. Але треба якось це конвертувати в правильну дію. Проблема в тому, що ми багато говоримо, але мало хто конвертує думки в чіткий план дій. І якби б мене спитали, які три слова відповідали б тому, що я хочу зробити – це свобода, солідарність і справедливість.
- Головне, що не стабільність.
- Точно. (сміється)
Спілкувалася Дарина Тітова
Додав Nusya 20 квітня 2012
Про автора
Народився 11 липня 1968 року у селі Терни Недригайлівського району Сумської області. Закінчив філологічний факультет СумДПІ ім. Макаренка (російська мова та література). Закінчив школи IREX U-Media: головних редакторів, газетних менеджерів, бізнес-трен