Автори / Анатолій Паламаренко / «Ющенко — демократ, а народ звик до царя»
З народним артистом України Анатолієм Паламаренком ми зустрілися в Спілці письменників на засіданні клубу бібліотекарів, присвяченому 90–річчю Павла Глазового. Сюди артиста, який давно читає усмішки гумориста, запросили виступити. Більше години Анатолія Нестеровича не відпускали зі сцени. Було видно, що люди скучили за дотепним влучним словом, яке зараз витіснили з екранів різні «квартали» і «раші». «Я давно так не сміялася», — каже жінка, що сидить поруч, витираючи сльози після чергової усмішки. На жаль, наша сьогоднішня реальність — це сміх крізь сльози, в яких немає позитиву. Від наших реалій уже давно не смішно, а сумно.
«Мене називали нацiонально схвильованим»
— У незалежній Україні жодна Верховна Рада не обійшлася без комуністів, їх і досі туди обирають. А днями соціологи відзначили ще й суттєвий стрибок у зростанні їхнього рейтингу. Як би ви пояснили цей феномен?
— Думаю, що люди, виховані тією радянською ідеологічною машиною, яка могутньо зомбувала людей, не можуть перемінитися враз. І навіть через 20 років для когось це важко. Люди, в яких молодість пройшла тоді, вважають, що не все так і погано було при Союзі. Моральні цінності — добро, чесність, порядність, справедливість — мали вагу. І навіть серед партійних діячів було багато розумних людей. Я їх сам бачив. Доступних, з якими можна було говорити, які вирішували питання. Проста людина, якщо вона мала розум, здібності, талант, запросто могла пробитися в житті. Ці позитивні моменти — то було сонце, яке гріло, але була при цьому й тінь, про яку зараз комуністи не хочуть згадувати. Маю на увазі репресії, голодомори...
Той час сучасні прихильники комуністів асоціюють iз молодістю, з отим прекрасним весняним часом свого життя. І хочуть повернутися туди. Тим більше бачачи сьогоднішній безлад, адже демократія, коли вона не підведена до певного рівня, стає анархією. Люди не підготовлені до цього. Але подивіться на цих нових комуністів, як вони живуть, на яких авто їздять, в які костюми вдягаються, і все стане зрозумілим. Я їм не вірю. У них немає любові до України ні крапельки. Зате як вони хитро зомбують гаслами, декларують, що повернуть вам молодість, державу, яка була тоді, коли можна було за 2.20 купити ковбаси — «работав — не работав, а їси».
Щоб змінити свідомість українців, треба виховувати їх на правді, на істині. Тому Віктор Ющенко перше, що зробив, ставши Президентом, — відкрив архіви, правду про Голодомор, став популяризувати часи козаччини, відбудовувати Батурин.
— А ви не ностальгуєте за тими часами? Адже вам тоді, як артисту, непогано велося. Без Паламаренка жоден урядовий концерт не обходився, ви багато виступали...
— ...І гастролював багато. Правда, мене тоді називали національно схвильованим. Але це набагато краще, ніж національно байдужий (сміється).
У кожному обласному центрі в мене була своя аудиторія. Пам’ятаю, у Луганську, про який нам зараз кажуть, що це російськомовний регіон, у філармонію в понеділок на ще невідомого артиста Анатолія Паламаренка прийшов повнісінький зал людей. На літературний концерт українською мовою! І в Донецьку, і в Херсоні, і в Миколаєві, і в Одесі — скрізь, у цих, здавалося б, зросійщених регіонах мав повнісінькі зали. Тому ті часи для мене, як артиста, дорогі, я ніс слово в люди, працював плідно і мав повні зали вдячних слухачів. По телебаченню мене транслювали, літературні концерти були. У цьому сенсі я 21 рік страждаю.
Але повернення в ті часи все одно не хотів би. Ми пішли вперед. Нарешті маємо Україну незалежну, як я мріяв. Ми мали нашу, але не свою землю, наш, але не свій народ. У мене немає ностальгії за тими часами, бо я багато побачив і осмислив. Тепер із висоти свого віку я можу оцінити і порівняти: що то таке — жити в імперії і в незалежній державі, яка будує демократію. Просто не всі до цього доросли.
«Для мене Тарас Шевченко — це святе письмо»
— Ви навели показовий приклад iз Луганськом. З огляду на нещодавно ухвалений руйнівний для української мови закон, хочу запитати таке. Ви працюєте у специфічному жанрі художнього слова. Гастролюючи регіонами України, траплялося, що вас десь не розуміли?
— Ніколи такого не було! За ці понад 20 років навіть російськомовні люди відчули, що вивчення державної мови їм потрібне. Треба підтягнуться, бо вони українонедорозвинені. Я хворію мовою і її проблемами, душа за це болить. Ось недавно вичитав слова: мова — це є мати єднання, батько громадянства і сторож держави. Як мудро сказано!
Роки президентства Ющенка — то була благодатна пора. Люди тяглися до українського. Якби було продовження каденції Віктора Андрійовича, то Україна стала б більш українською. І це було б спокійно, ненав’язливо. Вже й російськомовні українці стали своїх діточок віддавати в українські школи. Бо дозріли до того. І ось раптом розворот на 180 градусів!
От що воріженьки роблять! Боюся, щоб не вийшло так, як у Шевченка: «...А ми дивились та мовчали та мовчки чухали чуби, німії, підлії раби!». Для мене Тарас Шевченко — це святе письмо. Я його читаю з 2–го класу, відколи вийшов на сцену. І чим більше читаю, тим більше розумію, що це наш світоч, наш геній, наш пророк. Він сьогоднішній, він актуальний. Є у нього твір, який викликає аналогії з тим, як наш народ повівся з Ющенком (читає):
Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди. І лукаві!
Господнюю святую славу розтлили...
І чужим богам пожерли жертву!
Омерзились! І мужа свята... горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать,
І, роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!
Хіба не про сьогоднішній час ідеться? Сьогоднішній! Я бачив, як публіка неоднозначно сприймала цей твір. І знову в мене слова Шевченка: «Люди–люди, за шмат гнилої ковбаси у вас і матір попроси, то оддасте!». Як точно з отих далеких часів бачив великий Тарас сьогоднішній день!
«Біля «Українського дому» ми бачили репетицію»
— Чому ж тоді, на вашу думку, Ющенку так швидко стали дорікати невиправданими надіями?
— А я вам скажу чому. От візьмемо невеликий масштаб — сім’ю. Там, де жінка починає перебирати на себе психологічне, духовне поле чоловіка, сім’ї не буде!
— Ви натякаєте на Тимошенко?
— Натякаю. Я був разом із Дмитром Гнатюком свідком, як під час передвиборчої кампанії його — розумного, наповненого любов’ю до України — вітали люди. У нього було по десять виступів на день. Як він витримував — сам не знаю. Але це була мужня здорова людина з сильною козацькою натурою. Я завжди кажу простим людям: подумайте, кого в першу чергу хотіли знищити вороги України? Ющенка. Тому що бачили в ньому загрозу. Люди забули, що він став Президентом після страшної хвороби, ледь вижив. А знаєте, чому забули? Бо дуже хитра, підступна й ворожа пішла обробка нашого брата.
Читаю в одній із газет: якби не Юлія Володимирівна, то Ющенко не став би Президентом. Та я сам їздив із ним на передвиборчі зустрічі, бачив, як на велелюдних мітингах усі кричали тільки одне прізвище: Ю–щен–ко! Ні, якраз завдяки Ющенку й Юлія Володимирівна стала такою грамотною, як вона себе зараз представила.
На жаль, ми не встигли сотворити нової ідеології навзамін старій. Якось японського дипломата запитали, чого не вистачає Україні. І він відповів: націоналізму. Бо це вища ступінь патріотизму. Коли ти все робиш задля блага країни. А в нас багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні.
І я певен, якби Віктор Андрійович був здоровий, якби біля нього була соратниця, яка любить Україну, а не підступна конкурентка, то зовсім по–іншому розвивалася б наша держава. А в підсумку, на превеликий жаль, недруги по–хитрому всі прорахунки звернули на Віктора Андрійовича. Я певен, що прийде час, коли Ющенко напише всю правду, всі подробиці свого ходіння по муках. І це буде бестселер.
— Ви як виборець, як громадянин із ким пов’язуєте свої надії на зміни в країні?
— З «Нашою Україною», звичайно. Там і Костенко, там і КУН. Але от дивлюся на селян зі свого рідного Макарова, вони настільки зомбовані. Люди не мають грошей, щоб виписати хорошу, розумну газету, як ваша, наприклад. А їм безкоштовно підсовують оці «Товаріщі», «Комуністи» і т. д., промивають мізки. Розумні українці не дадуть обвести себе довкола пальця. А за тих, хто не росте в своїй національній свідомості, мені душа болить. Ющенко — добра душа, бо він християнин, демократ. А народ не звик до цього, він звик до царя, до жорстких методів керівництва. Саме такий стиль у сучасного керманича держави. Видно, в України така доля. Мусить, як ото дитина, пережити всі дитячі хвороби, поки подорослішає.
— А об’єднана опозиція, як гадаєте, спроможна виправдати надії українців?
— У мене є великі сумніви. Так, зараз простий народ прихильний до неї як до альтернативи чинній владі. Звичайно, більший відсоток буде у них, ніж у «Нашої України», бо багато людей вірить ще тим стереотипам, які розкидала Юлія Володимирівна. І їх відразу не переконаєш. Бачте, Бог нам перед цим сотворив, так би мовити, репетицію. Згадайте, як люди почали голодувати перед «Українським домом». З такою вогненною любов’ю, з наміром іти до кінця. То ж підтримайте тих святих людей! А опозиція їх кинула. Отже, вони дарма під тим пекучим сонцем губили своє здоров’я?! От і робіть висновки.
ДУМКА З ПРИВОДУ
«Не готовий заради парламенту залишити мистецтво»
— Анатолію Нестеровичу, як ви ставитеся до того, що творчі люди йдуть у парламент? От, наприклад, Таїсія Повалій балотується від Партії регіонів...
— Я не сказав би, що це творчі люди. Творчі, вважаю, це ті, хто любить Україну, і чия творчість цією любов’ю наповнена. Завдання артиста — нести цю любов у маси своїм мистецтвом. Артисту це робити дуже просто — якщо людям він подобається, то йому, відповідно, й вірять. А чи може артист бути ефективним у парламенті? Гадаю, що ні. Бо для цього треба повністю віддаватися новій роботі і забути про концерти, гастролі. А, як показала практика, наші естрадні красуні і красені — і Руслана, і Вакарчук — у парламенті були, але нічого там не зробили. Для цього треба мати сильний бійцівський характер і відсунути творчість на другий чи й третій план. Треба повністю віддати себе справі, бути одночасно і там, і там — так не буває.
— Вам ніколи не пропонували стати депутатом?
— Пропонували. Але я відмовився. Це ж треба покинути мистецтво. А я не готовий поки що це зробити. Бо зараз у художньому слові фактично залишився я один на господарстві. Цей вид мистецтва зараз узагалі відмирає. Не в останню чергу через існуючу духовну й ідеологічну розруху. Це мистецтво особливе, не побоюсь цього слова, для елітного глядача. За радянських часів воно процвітало. Небагато нашого брата й тоді було, душ тридцять з усього Радянського Союзу. В Україні оце я зараз один тримаю жанр. І знаєте, велика ностальгія відчувається за цим мистецтвом. Люди скучили за красивим художнім словом. Де б я не виступав, скрізь люди приймають чудово, але запрошують тепер рідко.
Ліна КУШНІР, Україна Молода
Додав Настічка 15 вересня 2012
Про автора
Народився 12 липня 1939 у містечку Макарові Київської області в родині колгоспників Єлизавети Оксентіївни та Нестора Тимофійовича. У родині підростало четверо дітей, найменшим був Анатолій.
