Про сучасну українську дитячу літературу «по-дорослому» заговорили відносно нещодавно.

У 2008 році книжка «Нямлик і Балакуча Квіточка» Лесі Ворониної потрапила до короткого списку «Книжки року Бі-Бі-Сі», відтак книжковий рейтинг

«ЛітАкцент року 2009» обрав своїм лауреатом дитячого письменника, автора знаменитої трилогії «Джури» Володимира Рутківського, а вже взимку 2011-го його новий двотомник для підлітків «Сині Води» дістав найвищу відзнаку того конкурсу. Саме цей прозаїк разом із поетом Петром Мідянкою отримав цьогоріч Шевченківську премію. Врешті, наприкінці травня вручили першу незалежну премію в царині дитячої літератури – «Великий Їжак», а буквально за кілька тижнів стало відомо про запровадження ще однієї нагороди для дитячих письменників – «Джури». Її засновник – той-таки Володимир Рутківський.

Отож дитяча література, що впродовж останніх 20 років перебувала на маргінесах, здебільшого не цікавлячи ні критиків, ні науковців, останніми роками заявила про своє повнокровне існування, жанрову й стильову різноманітність; з’явилися десятки нових імен, а чимало «старих» «дорослих» літераторів переключилися на молодшу аудиторію… Утім, хвиля зацікавлення саме такою книжкою мала як плюси, так і мінуси. З одного боку, вона тепер є чи не єдиним продуктом у видавничому бізнесі, що хоч якось тримається на плаву: для дітей купували, купують і найближчим часом усе ж таки купуватимуть. Книжка-товар зазвичай виходить на добротному папері з розкішними ілюстраціями. Із другого – тексти, на жаль, аж ніяк не завжди відповідають рівню художнього оформлення.

Без підлітків?

Якщо судити з того, як наповнена українська дитяча література за віковими категоріями, постає напрочуд сумна картина: вітчизняної лектури для юнацтва, так званої young adults, практично немає. У випадку, коли полиці з книжками для найменших, молодших і середніх школярів буквально переповнені, ситуація бачиться навіть катастрофічною. Чи не вся україномовна література для старшокласників – це перекладні бестселери Стефані Маєр, Сюзанни Коллінз, Барбари Космовської, Крістіне Нестлінґер та ін. На такому тлі приємно вирізняється все ж таки наша вітчизняна повість Олекси Білоброва «На межі можливого». Написана в дусі бойовика, сучасна, захоплива й гостросюжетна, проблемна й не позбавлена ліричних відступів – таку прозу залюбки читатимуть і дівчата, і хлопці. Навіть вкраплення наївного сентименталізму в дусі «Роксоланії-України» не роз-охочують «ковтати» цю книжку.

Ще одна «проблемна» й сучасна річ для 14–18-річних – «Людина в (м)асьці», як зазначає видавництво, – «кни­­га без автора». Вона розповідає про те, як складно порозумітися в мережі, і приваблює підлітків насамперед незвичною формою – її написано у вигляді діалогів через комунікатор ICQ. Видавничий хід, що його літературознавці називають мало не втіленням бартівської тези про «смерть автора», підлітки сприймають як новизну й свідчення правдивості викладеного. Адже кожен із нас міг би ховатися під нікнеймами PASTO, Kaj чи Ice Queen, а значить, зберігається віра в те, що кожен може стати письменником.

Зрештою, в умовах цього тотального «безриб’я» можна пропонувати старшим підліткам «дорослі» книжки Максима Кідрука. Мандрівна проза, яка сформованому читачеві може видатися надто простою, легкою, а то й узагалі «нехудожньою», є саме тією літературою, що здатна прищепити любов до читання українською. Реальні історії, імена, дотепність і підтвердження розповіді світлинами – за це можна пробачити часом стилістичну невправність автора й навіть кричущу відсутність коректора. Адже коли ще мріяти, як не в юності? Тим паче коли мрії, як переконує письмен­­ник-мандрівник, та­­­ки здійснюються.

Дитинство у «рожевих окулярАх»

Найбільшою вадою українських дитячих книжок для так званого середнього шкільного віку є безконфліктність (тільки в найкращому випадку її компенсують розважальність і добрий гумор). Відсутній конфлікт у дитячій повісті Ірен Роздобудько «Пригоди на острові Клаварен», бракує напруження творам Оксани Лущевської. Так, приміром, у загалом симпатичній повістині «Друзі за листуванням» ідеться про подорож української школярки, яка відмінно знає англійську, до американського літнього табору. Меседж кни­­ж­­ки цілком позитивний: треба старанно вчити іноземні мови, щоб мати змогу побачити світ. Адаптація дівчини-підлітка Ксені в чужому середовищі відбувається на диво спокійно: їй усі допомагають, не виникає абсолютно ніяких лінгвістичних проблем, не трапля­ється нечесних і негідних людей… Утім, чи буває так насправді? Адже підлітки жорстокі, і про життя в таборах ті, хто бодай раз там побував, можуть розповісти стільки жахливчиків, що не на одного «Володаря мух» стане!

Та сама ситуація, на жаль, зі ще однією книжкою Оксани Лущевської «Сева і К°. Шкільні історії». Милі, вправно написані оповідання про трьох п’ятикласників – Севу, Юрка та Ніну – в зав’язці обіцяють інтригу й захопливу детективну історію в дусі «Знаменитої п’ятірки» Енід Блайтон, одначе авторка обманює читача і згортає цю інтригу на найцікавішому місці, даючи в кожній історії банальні пояснення й розв’язки. Персонажі Лущевської нецікаві, надто правильні як на дітей, вони мислять думками дорослих учительок і відмінників: замість того, аби поганяти до вечора м’яча, піду-но я покличу тата й маму на батьківські збори, щоб учителька розповіла їм про мої двійки, спізнення й невиконані домашні завдання! Авторка забуває, що діти часом пустотливі, капосні, не завжди виховані й чемні, непосидючі й цікаві до всього, як Пеппі Довгапанчоха, і що це нормально.

Саме таким, вредним і не в усьому правильним, хоча й також «підозріло» чемним, є Івась Боднарук із повісті «Вісім днів із життя Бурундука», яку видав Іван Андрусяк. Книжка несподівана вже тим, який епізод автор обрав для «виховання» свого героя. Івась (до речі, також відмінник) вирішив виростити «кишенькового» чортика, щоб таким чином дістати «легкий хліб» – мати все, не докладаючи при цьому ніяких зусиль. Конфлікт у повісті суто казковий, однак герої цілком живі, й мислять вони, як реальні люди та нормальні діти: помиляються, прогулюють уроки, переживають шкільні «пристрасті». Це все звичайний процес виховання, і те, що малеча пустує і не завжди чинить як хочуть дорослі, можливо, не така й велика вада, адже найкраще запам’я­товуєш ті помилки, які робиш сам, а не ті, які тобі «вкладуть» у голову нехай і наймудріша вчителька, дбайливі батьки чи люди, які пишуть книжки для дітей.

Ту ж таки тему «легкого хліба» та необережних бажань порушує і Галина Ткачук у своїй повісті «Вікно до собаки». Її персонажі – Петько та Івась – захотіли літа в березні. Виконати їхнє бажання береться мандрівний пес Ласло Здобич, та виявляється, що природа має свої закони, яких треба дотримуватися, інакше прийде розплата. Є у «Вікні до собаки» ще й двоє дзеркальних персонажів – горобці Птушко та Івіца, які вирішили нечесно прибрати подобу хлопчиків і вкрасти чужу іграшку. Їхній учинок також призводить до ланцюга серйозних небажаних наслідків, що їх мудро розв’язують «згори».

Не бракує гостроти повісті «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» Марини Павленко. Попри те що книжка є радше записками для молодої вчительки, її авторка порушує справді злободенні проблеми: життя в неблагополучній родині, сирітство, злидні й пияцтво батька – це все описано правдиво й зворушливо, хоча твір був би переконливішим, якби в ньому замість рефлексій молодої вчительки додалося суто дитячих переживань.

Дещо глибше «копає» харків’янин Валентин Бердт – автор книжки «Мій друг Юрко Циркуль та інші», саме за неї письменник одержав літературну премію «Великий Їжак». Його персонажі-семикласники змінюються впродовж сюжету цілком природно: переосмислюючи свої вчинки, обдумуючи слова небайдужої вчительки, переживаючи сильні душевні потрясіння. Для них навчання – це весь шкільний і навіть більше – життєвий – процес, а не лише виставлення оцінок у щоденники й табелі.