Автори / Лада Наконечна / Відчуття дисонансу
Лада Наконечна: Я народилася в Дніпропетровську й там навчалась у художньому училищі перед тим, як приїхати до Києва.
Олена Червоник: Але ти ж, мабуть, і перед училищем навчалась малювати...
Лада: Так, ходила в художню школу. У мене батьки художники, із цього потрібно починати розповідь. Тато скульптор, а мама мистецтвознавиця. Вони, в принципі, мене не примушували бути художником. І музикою займалася – це ж прийнято віддавати дітей у різні гуртки. В художню школу пішла спробувати, й мені там не дуже сподобалось. Це було в 5-му класі. Але вже згодом, ближче до вступу у ВНЗ, коли потрібно було вирішувати, що ж далі робити, зрозуміла, що нічого іншого я насправді й не хочу. Тоді й повернулась до художньої школи, на один рік перед вступом до училища, в років 14 чи 15. І ще відвідувала студію одного художника, викладача училища. Він дуже швидко мене підготував до вступу.
Олена: Коли ти почала цікавитися мистецтвом, тобі було дуже мало років. Підлітковий, якщо й не дитячий вік. Мені завжди цікаво, звідки в людей береться розуміння напрямку життя так рано.
Лада: Напевно, в мене це від батьків. Вони завжди мене брали з собою – на всі виставки, на які ходили, на зустрічі з друзями, вечірки. До того ж, мама й сама організовувала виставки, на деякі приїжджало багато митців, тож я була у гущині подій. І до речі, мені хотілося бути скульптором. Батько був скульптором. Він мене спеціально нічому не навчав, але я часто приходила до нього в майстерню й іноді щось робила. Єдине, що я зліпила тоді, як пам'ятаю, – це копію бюста Шевченка, що був у нього в студії. Батько сказав, що у мене гарно виходить. Тож я хотіла бути скульптором, але в училищі не було скульптурного факультету. Потрібно було вибирати з того, що є. Тоді точно знала, що не хочу бути живописцем, але навіть зараз вже не згадаю, чому. Тож залишався вибір: чи декоративно-вжиткове мистецтво, чи факультет художнього оформлення, куди я і вступила.
На другому році мого навчання відділення художнього оформлення стало факультетом дизайну. Але компьютерів ми там не бачили – вивчали малюнок, живопис, композицію, шрифти, перспективу (яка мені дуже подобалась). В композиції починали з геометричних предметів, їх компонування. Багато клеїли з паперу. Це все тривало дуже довго.
Олена: Тут вимальовується ще один цікавий момент. Багато сучасних українських митців, котрі роблять актуальне мистецтво, з котрими я зараз розмовляю, не навчалися на живописному факультеті. Ти зараз почала розповідати, що ви багато макетів створювали. Тобто це було по суті навчання тривимірному, інсталяційному мисленню. Це дуже, я думаю, допомагає в сучасних художніх практиках, які вимагають розуміння простору.
Лада: Взагалі від живопису найважче відійти, він затягує...
Олена: Отже, ще тоді ти зробила дуже добрий вибір для того, щоб зараз займатися сучасним мистецтвом, якому в Україні ніде не навчають.
Лада: Мабуть, так. Але це було абсолютно несвідомо.
До вступу в Академію мистецтв я їздила до Києва на запрошення Центру сучасного мистецтва при НаУКМА. Люда Моцюк тоді організовувала майстер-клас із відеоарту. Відеокамери я до того часу в руках ніколи не тримала, комп'ютер не знала. Але цікавилась відео. Фотографувала тоді, до речі. І навіть вагалася після училища, чи вступати мені до художньої академії, чи до театрального інституту ім. Карпенко-Карого на оператора. Тож відіслала свою заявку на майстер-клас, і мені зателефонувала Люда Моцюк, запросила на той захід, сказавши: "Можете нічого не робити, але приїжджайте, – подивитесь, поспілкуєтесь". Думаю, було видно, згідно моєї заявки, що я нічого не знала про відео, але дуже хотіла взяти участь у майстер-класі.
Олена: Але ти таки не пішла вчитися на оператора. Ти пам'ятаєш, чому?
Лада: Тому що оператор залежить від режисера. Це взагалі не те, чого хотілось. А на режисуру я б не змогла вступити, бо потрібно було складати іспит із акторської майстерності. Тож я вибрала художню академію. Хоча тоді дехто з художників, друзів моїх батьків, казали: навіщо тобі та академія потрібна?
Олена: Тим більше, що в тебе вже була досить вагома художня підготовка.
Лада: Так, але моя віра в академічне навчання дуже довго трималась, я вважала, що це правильний напрямок. Напевно тому, що мої батьки її закінчили. І в Спілку художників вступила. Бачила, що щось там не так, але все одно вступила. Не вистачало погляду на все ззовні та не було з чим порівнювати. Єдине що – мені нічого не подобалось тоді в тому мистецтві, що існувало в українському художньому просторі. Саме це стало головною причиною моїх змін і змін моїх художніх методів.
Коли навчалася в Академії, часто без ентузіазму робила, що треба, й думала, що, можливо, справа в мені; мала проблеми з темами для робіт із композиції. Наприклад, при вступі до Академії не могла зрозуміти, як це зробити композицію на тему "Спорт" чи "Свято", не розуміла, навіщо це потрібно, всі рішення здавались занадто штучними. Певно, моя фрустрація тоді була наслідком різкого входження у світ "композиції" за системою Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Я не мала досвіду створення станкових робіт за таким принципом, який існує в Академії, бо при навчанні на відділенні художнього оформлення тему в роботі диктувала утилітарна необхідність, викликана ззовні, якимось обставинами, тобто функціональність задавала рамки. Зараз розумію, що в академічних умовах студентам-художникам залишається копирсатись у формі чи техніці, або отримувати задоволеня від живопису як процесу; для іншого мало мотивацій, – і жодних грунтовних дискусій.
Отже, мені нічого з сучасних практик не подобалось, коли я ходила по київських виставках, дивилася, що роблять інші українські художники, викладачі, студенти. Тоді почала шукати, а що ж подобається? Перший раз я з'їздила за кордон після другого курсу. Побачила Венеційську бієнале, різні музеї, і там несподівано знайшлися речі, які мене зацікавили.
Олена: Зараз, у результаті, ти не шкодуєш, що ти пішла до Академії?
Лада: У мене не було іншої можливості тоді. Я взагалі не думала, що можна було б навчатися десь за кордоном. Єдине, де я могла навчатися, то були українські художні академії – чи в Києві, чи у Львові, чи в Харкові. Зараз я шкодую, що дуже багато часу втрачено. Але тоді не могла вчинити по-іншому.
Олена: Багато інших художників, які попередньо навчалися або в художніх школах, або в училищах, казали мені, що академія була просто трохи розширеним повторенням училищного досвіду.
Лада: До певної міри так. Але от графіці та різним друкованим технікам я навчилась саме в Академії. Плюс познайомилася з багатьма людьми під час навчання.
Олена: Коли ти там навчалася, чи хотілось тобі робити щось своє, поза програмою?
Лада: Я от фотографією займалася. Навіть в Академії робила виставки.
Олена: Фотографія існувала як навчальний предмет?
Лада: Ні, не було. Але я дуже хотіла це робити. Фотографувала вулиці й шукала абстрактні композиції, створені самим містом. Фотографувала просто асфальт, калюжі. В основному, це був пошук форми. У мене була серія "Деконструктивізм". Це при тому, що я абсолютно не знала, що таке деконструктивізм (що, до речі, вказує на якість освіти в Академії). Просто мені були цікаві конструкція й деконструкція форми. То були абстрактні фотографії з елементами будинків, архітектури, складені по 4-9 штук у фото-колажі.
Олена: Ти почала розповідати, що після першого курсу ти поїхала за кордон. В Італію і кудись ще?
Лада: Автобусний тур: ніч в автобусі, день у якомусь місті. Франція, Німеччина, Італія, Австрія... Коли їхали через Угорщину, в Будапешт заїжджали. Міста й музеї. От в Мюнхені великий музей, який я гарно пам'ятаю. Відвідували і класичні музеї, і сучасні. У Венеції якраз на Бієнале потрапили. В Парижі Центр ім. Ж.Помпіду вразив. Півавтобусу було з Академії. Тоді я побачила, що мистецтво може бути настільки різним.
Олена: Це тут, мабуть, лише інтуїтивно відчувалося.
Лада: Так, тут я шукала, але інформації було мало. Інтернет, комп'ютери були не всюди. Навіть не дуже знала, де шукати. У мами, звичайно, були книги з мистецтва ХХ століття. Вони з батьком купували багато літератури. Тож не те, щоб я абсолютно вперше із західним мистецтвом познайомилась. Але вживу й сучасні практики – це вперше. Що й призвело до бажання зрозуміти логіку розвитку сучасного мистецтва. Книги батьків не давали такого бажання: ну були от такі стилі у ХХ сторіччі, ну а зараз інші стилі, – і все ніби зрозуміло.
Олена: Як відбувася той перехід від розуміння, що мистецтво може бути іншим, до того момента, коли ти сама почала працювати в напрямку сучасних мистецьких практик, яких не вчать в академії?
Лада: Різко це не відбувалося. Поступово й дуже-дуже повільно. Я навіть занадто довго трималася того, що дала Академія: працювала з площиною, у класичній композиції. Напевно, найбільший зсув відбувся, коли ми як Р.Е.П. почали разом працювати.
Олена: Інші "репівці" теж мені казали, що початок спільної праці був найсильнішим поштовхом. До того моменту щось робилося, але якось хаотично й не зовсім усвідомлено. А коли з'явився Р.Е.П. і з'явилася майстерня, навіть сама фізична наявність місця для праці, куди можна було приходити й регулярно працювати, – це було важливим організуючим елементом.
Лада: Так, абсолютно. З Р.Е.П.ом все змінилось. Але самий початок Р.Е.П.у я пропустила, під час "революції" не була з ними, а з іншими людьми, бо тоді виходила заміж.
Олена: Як ти тоді потрапила до Р.Е.Пу?
Лада: Коли була перша майстерня Р.Е.П.у й перша виставка, мене не було. Потім Юрій Онух запропонував на рік резиденцію в ЦСМ... Тобто від початку це не мені пропонували... Які були умови, скільки людей було запрошено, – не знаю. Але мене Жанна Кадирова покликала, і я погодилась.
Олена: Які в тебе були проекти на той час?
Лада: На той час продовжувала робити друковану графіку, фотографувала та експериментувала з папером. Перемелювала газети, наприклад, що б виготовити папір ручної роботи. Все було доволі сире. Тоді почали спільно з Р.Е.П.ом робити перші виставки.
Олена: З того, що ти розповідаєш, я так розумію, в тебе не було певного зламного моменту обирання життєвого шляху. Здається, все відбувалось дуже поступово.
Лада: Так, дійсно, все було поступово. До того ж, я дуже довго серйозно займалася друкованою графікою, офортом, насамперед. І навіть коли ми вже робили перші акції з Р.Е.П.ом, я до кінця ще не усвідомлювала, що це може бути цілком самодостатньою діяльністю, що художник може робити лише самі акції.
Олена: З яких робіт ти починаєш своє професійне портфоліо?
Лада: Портфоліо починається з проекта Fashion Ukraine (2006), відео й фото. Доволі гарна вийшла виставка тоді в Малій галереї Мистецького Арсеналу. Відео було на стіні навпроти входу. А друга зала містила фотографії по всій довжині стін. Для фото я шукала людей на вулиці, у яких одяг співпадав із кольором стін будинків, повз які вони проходили.
Олена: Своє портфоліо ти почала з 2006 року. А коли ти закінчила Академію?
Лада: У 2006-му. Але я ще три роки після цього стажувалася в асистентурі (отримала майстерню та стипендію, що дуже гарно). Це щось схоже на аспірантуру, але там не обов'язково захищати дисертацію. Бо це можна зробити лише на факультеті мистецтвознавства чи архітектури, або в іншому університеті як педагог. Як художник ти захиститися не можеш. Я склала кандмінімум із філософії, але далі справа не пішла.
Але я доволі рано почала брати участь у виставках. Ще до закінчення Академії. А 2003 року виграла конкурс молодих кураторів та художників в ЦСМ і зробила персональну виставку "Зручне середовище". Базовою була ідея, що людина створює собі середовище, а потім від нього залежить. У 2005 році, під час резиденції в ЦСМ, зробила перший великий малюнок на стіні. От звідси починається стіна.
Ще я друкувала на полотні. Ручний переносний друк, я його й зараз використовую. Коли була в Нідерландах, один художник там мені показав цей друк. Ніби широко використовувана техніка, але в нас її ніхто не знав. Це фотографія, яку я роздруковую на ксероксі, а потім переношу олійну фарбу валиком на мокрий папір. На чорне береться фарба, на біле – ні.
Олена: Багато студентів в Академії намагалися працювати з нетрадиційними техніками чи медіа?
Лада: Ні, майже ніхто. Можливо, для себе. Але публічно – майже ніхто.
Олена: Як на вас дивилися ті студенти в Академії, хто працював традиційно?
Лада: Більшість тих, хто щось робив поза рамками усталеної програми, були в одній компанії. Між нами не було розмов, чи те, що ми робимо, є мистецтвом, чи ні. Просто щось робиш, показуєш. Хтось реагує. Але взагалі більшість студентів не розуміли й не любили такі практики, бо були консервативні у своєму баченні. Чула, що, як протест, витирали пензлі об Р.Е.П.івські афіші.
Олена: Ці твої початкові роботи десь є? Ти їх зберігаєш?
Лада: Так, деякі зберігаються в галереях. Мені потрібно їх забрати, але немає куди. От, до речі, сьогодні йду до Спілки художників виборювати майстерню. Там така система, що художники старшого віку вважають, що вони своєю працею на Спілку (робивши державні замовлення), забезпечили собі більші права на спілчанське майно, тобто майстерні, ніж молодь, яка прийшла до Спілки вже після розвалу Художнього фонду. Тобто насправді це власність усієї Спілки, і представники молодшого покоління, котрі вступають до Спілки, теж наче є співвласниками майна. Але ветерани хочуть мати привілеї – передають майстерні своїм дітям і т.п.
Олена: Така напівфеодальна система, ці спілчанські майстерні. А існують майстерні поза цією системою?
Лада: Існують. Наприклад, можна винаймати нежитловий фонд, але краще через Спілку, бо це вийде дешевше. Проте це дуже складно. Бо ЖЕКи не налаштовані на те, аби давати нежитловий фонд задешево.
Олена: Звідки беруться твої теми?
Лада: Не знаю. Повинен бути поштовх, відчуття дисонансу. А далі я просто можу ходити по вулицях, дивитись, міркувати. Буває, вигадую роботи, коли в дорозі, чи на вулиці, чи в маршрутці. Цей простір найкращий для думок. Вдома ніколи не роблю так, щоб спеціально сісти та щось придумати.
Олена: Мені теж, насправді, дуже подобається кудись їхати й бути в потязі чи в літаку. Коли ти перебуваєш всередині, ти начебто ще не там, але вже не тут. Це такий простір, який ні до чого не належить. Non-space. До мене так само дуже багато ідей приходять власне тоді, коли я в цьому перехідному стані. Є навіть такий термін Мішеля Фуко "гетеротопія" – простір, який є напівгеографічним, напівментальним. Простір інакшості, який знаходиться й не тут, і не там. Наприклад, простір телефонної розмови. Я відчуваю, що саме такі гетеротопічні, перехідні місця є найбільш креативними.
А коли ти робиш якийсь проект, у тебе дуже чітка ідея в голові того, як це повинно виглядати?
Лада: Я знаю, з чим хочу працювати, але робота ніколи не народжується остаточно сформованою. Ідея змінюється у процесі роботи. У більшості випадків з самого початку невідомо, яким буде кінцевий результат. Але в подальшому приходжу до чіткого розуміння, як і що має бути. Наприклад, от ця робота, яка була на конкурсі в PinchukArtCentre в 2011, починалася зовсім з іншої ідеї.
Олена: Коли зміна відбулася: коли ти вже подала проект на конкурс чи раніше?
Лада: Зміна сталася до подання. Більшість ідей я виношую в голові дуже довго, аж поки вони остаточно не сформуються, іноді цей процес закінчується майже перед презентацією – тобто ризикую часто. А цей проект починався з фрази: "найвигідніше місце". Хотіла на якійсь спільній виставці позначити найкращу стінку, не будувати, а саме на існуючий стіні просто написати, що це найкраще місце для експозиції. Такий собі коментар. Планувала маркувати місце, яке начебто найкраще, але цим і поставити запитання, чи так воно є і що це взагалі означає, чим одне місце може бути кращим за інше та навіщо потрібно мислити в таких термінах. Але це формально було занадто просто – не проявляло того комплексу питань, які хотілось підняти. Чогось не вистачало, тому я цю ідею не реалізовувала.
Олена: А коли прийшла ідея проекції?
Лада: Це теж дуже поступово. У мене вже було декілька робіт, зроблених за цим принципом.
Олена: Ти казала, що ти ідеї довго виношуєш. Ти їх кудись записуєш? У тебе є якийсь художній записничок? Як ти ідеї зберігаєш?
Лада: Ні, більшість я тримаю в голові. До речі, часто я придумую роботи, коли засинаю. І боюся, що зранку не пригадаю.
Олена: О, це до речі, теж перехідний стан: від яві до сна.
Лада: (продовжуючи показувати портфоліо) Якщо хронологічно розглядати мої роботи, то 2007-го я зробила інсталяцію "Пасаж". Зшила червону доріжку з червоного одягу, купленого на секонд-хенді. Намагалася знайти такий не поношений, не потертий, наче тільки куплений. 30 метрів доріжка. Проект називається "Пасаж" через назву вулиці на Хрещатику. Загалом ця робота – це, власне, не сама доріжка, а й люди, які по ній ходять.
Олена: А шила ти сама? Скільки часу це зайняло?
Лада: Не пам'ятаю, скільки часу. Але я вмію шити, бабушка навчила. Собі колись одяг шила. Я запросила офіціантів і придбала декілька ящиків шампанського спеціально для того, щоби зупиняти людей. Було дуже цікаво спостерігати, як хто поводиться на цій доріжці. Бо старші люди на неї не наступали – це ж одежа! Навколо бутіки, "Луї Вітон", наприклад. Тут купуєш речі, а ось – вони на землі. Я пояснювала цю роботу так: як ми ставимося до речей, так ми ставимося й до людей. Бо це дійсно робота – створити одяг, потім моя робота – зшити цю доріжку. А зробити з одягу килим, покласти на підлогу – це така зневага до праці людей. Використання праці людей задешево, а потім продаж його результатів задорого в магазинах високого статусу.
Цей проект був частиною виставки, яку зініціювала шведська фундація "INDEX", що запросила українських та шведських художників. Тоді ми з Р.Е.П.ом активно працювали, кожен сам по собі щось робив, але це не було аж так помітно. І тут раптом запрошують мене особисто, а не групу. Я не очікувала. Вперше мені виділили бюджет на створення проекту. Запросили не з конкретною роботою, а мене як художника.
Олена: Тобто це був перший проект, коли оцінили твій потенціал і дали змогу зробити нову роботу.
Лада: Так, запросили не з конкретною роботою. Це було вперше.
Олена: У тебе є страх, особливо коли ти робиш такі роботи в публічному просторі, що в тебе щось не вийде?
Лада: Тоді не було. А пізніше з'явився. Саме коли почала розуміти, що маю продумувати кожну деталь, кожен наслідок дії. Бо я не знала до кінця, як події можуть разгортатися. Тоді важливо було мати килим, вулицю з фешенебельними магазинами й перехожих. Це поєднання я і зробила. Зараз вже намагаюся прораховувати можливі реакції людей і як з цим працювати.
Олена: Дійсно, одна справа вигадати – структуру; а потім ця структура наповнюється людьми, котрі є не просто глядачами, а й співучасниками, й чию поведінку ти передбачити не можеш. А що відбувається, коли ти щось запланувала собі, а воно йде не так? Це травматично? Чи такого не було?
Лада: Було. У Швейцарії з роботою "Магічне захисне коло" люди поводились взагалі неочікувано для мене, ніби робили художнику послугу.
Іноді реакції на мої інтервенції стають частиною проекту – створюється констеляція, у яку входить і моя робота на рівні ідеї та виконання, і реакції людей чи їх відсутність. Яка б реакція людей не була, вона цікава. Те, що відбувається, можна розглядати як невід'ємні деталі цілого у проекті. Перехожі не є глядачами – вони є свідками, учасниками. Глядач – це той, хто відсторонюється від реальності.
Олена: Загалом, тут цікавий момент втрачання художником контролю над ситуацією під час протікання дії. Відсутність контролю над реакцією. Я знаю людей, котрі займаються виключно живописом, бо для них це творчий засіб, який надає найповніший контроль. Як ти поклав мазок на полотно, таким він і є. Графіка вже складніше піддається контролю: регістри кольору можуть зсуватися і т.д. Елемент випадковості. Це, звичайно, теж можна контролювати, але на контролювання механізму (друкарського пресу) йде більше зусиль. Мені здається, той факт, що ти займалася графікою, тут відіграє важливу роль. Ти до якоїсь міри готова до моменту випадковості. У тебе від початку була не живописна підготовка. Навіть на такому рівні цей факт може проявлятися.
Лада: Можливо. Щодо проекту "Пасаж" – я ще раз переосмислювала сутність художнього об'єкту. Тоді глядачі сприймали килим як художню роботу, а я противилась цьому, бо не килим був моєю роботою і не те, як я його зшила. Мене це дратувало. Бо робота – уся ситуація разом. А люди та їх реакція були її невід'ємною частиною.
Олена: Тут ще український контекст домішується. Тут люди розуміють мистецтво в суто ремісничому плані. Якщо людина не бачить безпосередньо, де ж воно намальовано чи зшито, то не зрозуміло, де ж мистецтво.
Лада: А, до речі, Гелена Холмберг, шведська кураторка цього проекту, не думала, що я буду сама шити килим. Вона думала, що я цей одяг якось розкидаю, і то буде килим. Її вразило, що я його сама виготовляла.
Олена: Я думаю, треба, щоб було поєднання ремісницького компоненту з концептуальним. В Україні часто відсутній концептуальний момент, а на Заході – ремісницький. Там навчають креативно мислити, але виконати роботу художники вже самі часто не можуть.
Лада: Знати, як роботу виконати, – це важливо для її розуміння.
Я от зараз дивлюсь – у 2011 році зробила величезну кількість проектів.
Олена: А що відбулося в 2011, що так спонукало до роботи?
Лада: Просто до того я рік чи майже півтора була на резиденціях. Постійно їздила. Мені почало здаватися, що я мало роблю в Україні.
Олена: Ти почала казати про обсяги роботи. Мені став цікавий момент самодисципліни. Бо в художників нема якогось замовлення, чи зовнішньої потреби. Мені здається, що дуже легко впасти в якийсь анабіоз і взагалі нічого не робити. В тебе немає такого відчуття?
Лада: Ні. У мене з відпочинком дуже складні відносини. Я вже цілий рік майже не відпочивала. Влітку нікуди не їздила. Вимотуюсь завжди. Тому думаю, як би менше працювати. Може, не треба реалізовувати всі проекти. І навіщо реалізовувати певні ідеї? І де результат? Яким має бути результат? Але я не за те, щоб результат неодмінно був одразу помітний.
Олена: У мене було таке відчуття нещодавно. Що я роблю дуже багато рухів, які не є ефективними. Я ще потрапила на одне із занять TanzLaboratorium. Є простір, таке порожнє місце, і є група людей. Хтось робить якийсь жест. І потім треба якось розвивати цей жест. Спочатку цікаво розробляти ходи розвитку цього жесту. А потім стає зрозуміло, що суть не в тому, щоб щось робити, а в тому, щоб бачити можливість ходів. Співучасники цієї дії часто пропонують ходи, які ти сама би не вигадала. Стає цікаво споглядати за можливостями, які пропонують інші.
Лада: Так, справа не в креативності, а в тому, щоб якось змінювати ситуацію загальними зусиллями.
Олена: Розуміти потенційність ситуації. Бо ти придумала один хід, а вас двадцять, і кожен вигадав 20 різних ходів. І деякі ходи такі, що ти просто навіть собі помислити не могла. Тут я зрозуміла, що я часто щось роблю в житті, але при цьому не бачу інших потенційних ходів. Іноді таке трапляється, що я як потяг: їду й їду. А життя відбувається поза моїм оцим одним ходом. Іноді взагалі нічого не треба робити. А просто сісти та почекати. Це як варити суп: ти туди накидав усе, а воно саме там вариться. Коли ти не робиш нічого, це не значить що в світі нічого не відбувається. Це такий закон збереження енергії. Це, мабуть, просто дорослішання.
Лада: У світі так всього багато. Й таке перенасичення, що треба добре думати перед тим, як щось створювати і продукувати.
Олена: Я так розумію, що в тебе таке відчуття й з твоїми проектами складалося.
Лада: Та я навіть вже коли їх робила, то розуміла, що деякі можна було б не робити. Хоча й була задоволена результатом. Але частіше почала ставити запитання, які з проектів дійсно потрібні і чи не гублю я зміст того, навіщо їх роблю.
Олена: По собі я відчула, що не треба бігти в усі напрямки одразу.
Лада: Так, звичайно. І з Р.Е.П.ом ми це практикуємо: не треба робити абсолютно все. І не треба на всі пропозиції погоджуватись.
Олена: Ти себе легко від Р.Е.П.у відокремлюєш? Ти кажеш, що є твої проекти й репівські проекти. Ця межа легко встановлюється?
Лада: Ці дві лінії завжди йшли окремо в кожного з нас. Ідеї Р.Е.П.у приходять лише тоді, коли ми разом у дискусії щось обговорюємо. А своє – воно наодинці. Тому тут плутанини нема. Я одразу бачу, де власне моя думка, а де наша спільна, репівська.
Олена: Тобто ти не відчуваєш, що ти розчиняєшся в груповій діяльності й у тебе не залишається своєї творчості?
Лада: Спочатку роботи Р.Е.П.а й наші власні роботи дуже різнились. Зараз вже багато є спільних моментів, паралельних думок. Але все одно чітко зрозуміло, хто що робить.
Oлена: Р.Е.П. – це переважно перфоманси?
Лада: Ні, починали з акцій на вулиці. А потім ми припинили їх робити. Але припинили, бо змінилась ситуація, контекст. Зараз нам цікаві мистецькі інституції як посередники.
Олена: Ще, до речі, цікаво, що в тебе особисто дуже різноманітна техніка виконання робіт.
Лада: У мене, дійсно, в формальному сенсі можуть бути абсолютно різні роботи, але свідомо. Хоча спочатку мені це здавалося проблемою. Маю логіку щодо цієї різноманітності. Як зробити й що зробити – ці речі нероздільні. Також поступово все більше й більше долучаю тіло у свої роботи, не завжди як присутнє фізично, але як невід'ємно відчутне.
Олена: Взагалі, ця ідея того, що в художника є один якийсь стиль, є почерк, це модерністська ідея, яка вже не спрацьовує. Це раніше потрібно було шукати свій стиль: це Пікассо, а це Матісс. Мені здається, що сам термін стилю не прикладається до сучасного мистецтва зовсім. Дійсно, тема тягне за собою виконання.
Лада: Вже не за стилем, але все одно, художників можна відрізнити сьогодні.
Олена: Я думаю, що тут просто потрібно інша термінологія. Це вже не стиль, а можливо, мистецька стратегія. Твої роботи теж легко вгадуються як твої, навіть якщо вони різноманітні. Повертаючись до моменту того, наскільки художнику все ж таки важливо вміти власноруч продукувати свої роботи. Мене завжди дуже зачудовував оцей мазок, штрих як маркер людської індивідуальності. Той матеріал, з якого складається твір, і не тільки візуальний, а й вербальний, наприклад, той матеріал не має жодної індивідуальності. Що таке штрих чи слово, чи мазок? А коли вони складені кимось у речення, в малюнок одразу проступає індивідуальність автора. Цей прояв людської природи для мене як магія. Чому от одна людина робить три лінії, і ти одразу безпомилково знаєш, що це її почерк.
Лада: От, до речі, одна історія, з таких, які на мене дуже вплинули. В художньому училищі, коли вчать малювати, вчать класти штрих по формі. Щоби штрих відповідав формі. У мене він не дуже "лягав" за формою. Навіть коли були завдання заштрихувати поверхню однаковими штрихами, щоб "руку набити", завжди виходило якось криво. Коли малюю по формі, у мене не виходить. Якщо не по формі – виходить. І був один викладач в училищі, в якого штрих був просто як солома, ну настільки негарний. Здавалося б, що треба лінію до лінії. Але саме він відчував форму найкраще за всіх інших викладачів. На його малюнках ти бачиш тривимірність і фізичність. Це для мене було відкриттям, що можна було не робити такий гарний штрих й не по формі класти. Не в цьому взагалі є суть.
Олена: Зараз я бачу, що ти маєш шляхи виходу до публіки, до виставкових просторів. Що ти затребувана. Але так не завжди було. Чи не було на початку страху, що ти будеш працювати в нікуди, для себе, що ти ніколи не вийдеш на публічний рівень, де твої роботи можна буде побачити?
Лада: Мені, мабуть, пощастило, що одразу я долучилася до виставкової діяльності. І в мене ніколи не було проблем із тим, щоб показати свої роботи. Маю більший страх не від того, що я не буду мати доступу до виставкового простору, а від того, що мене не зрозуміють. Що мої зусилля марні. Тоді виходить, що я роблю роботи тільки для себе. От, до речі, ця остання робота в PinchukArtCentre, боюся, пішла в нікуди.
Олена: А якщо розуміють, але не так, як ти собі думала?
Лада: Це мені подобається. Я починаю розмірковувати над рівнями розуміння роботи. А коли взагалі жодної реакції нема...
Олена: Як можна зрозуміти, сприймається чи ні? Треба, щоб люди говорили про роботи в публічному просторі. Писали про них. Але для тебе, якщо є хоч якась реакція, то це вже класно.
Лада: Ну так, напевно. І коли є інтерпретації. Це дуже важливо. Погано, коли їх взагалі нема.
Олена: Дійсно важко працювати, особливо в Україні, коли немає такого критичного дзеркала. Як художник ти взагалі втрачаєш розуміння, чи комусь воно потрібно, чи хтось про це говорить. Навіть якщо ти виставляєшся.
Лада: Тут ще треба враховувати, що більшість моїх робіт "одноразові", site spesific. З картинами чи об'єктами легше, їх можна виставляти багато разів, у різних контекстах. А тут один раз зробив, а потім воно існує лише в формі документації. А мала би робота провокувати якісь реакції, реакції на реакції, а ще краще, дискусії, чи отримувати критичні аналізи, теоретичні обгрунтування. От тоді воно працює. Коли не працює, це страшно, звичайно.
Олена: А над чим ти зараз працюєш?
Лада: Я хочу далі розвивати лінію із дослідженням візуального сприйняття, маніпуляції засобами візуальної інформації. Цікавлять наші відчуття, особливо залежності та їх наслідки. Ставлю питання: як ми бачимо? Як сприймаємо? Пов'язуючи все це з міським середовищем та соціальними системами.
Олена: В Україні не так багато інституцій, де можна виставлятися.
Лада: Так. І виставкова програма в галереях часто схожа на конвеєр. Мені спочатку здавалося, що до галерей будуть приходити різні люди, не лише ті, що вже "включені" в мистецьке коло. Але, як показує досвід, це все ті ж. Найкраще спрацьовують ті виставки, що ми робимо з Худрадою.
Олена: А чому, як ти вважаеш?
Лада: Не знаю – вони дуже цільні, продумані. Вони притягують багато публіки. Напевно тому, що в Худраді люди з різних дисциплін. Інформація поширюється не лише в художньому середовищі. Тому приходять різні люди.
Олена: Мені здається, що виставки Худради на сьогодні в Україні – єдині виставки, що дійсно куровані. В них є тема, інтелектуальний посил. Усе інше, що я бачу, навіть якщо воно й називається "кураторський проект", – чисто формальні збірки робіт.
Лада: Ну да, тут якось у моду увійшло – мати "концепцію" виставки, але робиться це часто занадто поверхово.
Олена: Ти казала, що минулий рік провела в художніх резиденціях за кордоном. Наскільки там було цікаво чи не цікаво жити?
Лада: Дуже цікаво. Була в Мюнхені й у Цюриху по півроку. В Мюнхені мистецьке життя здалось прісним. Та й резиденція була в замку за містом – що для письменників дуже класно. Туди Андрухович часто їздить. Сидиш собі в тиші й пишеш. Але для художника така обстановка не настільки продуктивна. А в Цюриху жвавіше: і взагалі у мистецтві, і конкретно в резиденції.
Олена: Не важко повертатися в Україну?
Лада: Ні. Я зараз звикла. Я хочу тут жити. Якби ж було легко виїжджати, коли захочеш, то було б гарно. Коли є візи.
Олена: Тобто в тебе не було такої думки чи бажання, щоби там десь залишитися?
Лада: Ні, не хотілося б. Але мені подобається виїжджати на деякий час, навіть на більш довгий. Хоча напевно рік – це вже досить довго.
Олена Червоник
Додав nady 04 жовтня 2012
Про автора
.
